Аргументы для Бойченко. Какие еще нужны доказательства нашему мэру?

В минувшие выходные Мариуполь мог бы отмечать 275-летие. Но нет! Мэру Мариуполя Вадиму Бойченко не хватает доказательств для пересмотра даты основания города. Он хочет, чтобы историки ему доказали фактами, что Мариуполю именно столько лет. При этом он как-то не стремится слушать историков, предпочитая общение с музейными работниками.

А в это время историческая наука уже давно выработала основные принципы для определения возраста городов. Она унифицирована. 

Принцип первый:

Город не может быть основан сначала как крепость, потом как село, потом как слобода, потом как город, потом как мегаполис. Он не может быть переоснован несколько раз.

Принцип второй:

Непрерывность проживания. То есть скифы (как многие шутят) не могут ничего у нас тут основать, хоть и жили в Приазовских степях. Потому что после них был период, когда здесь никто не жил, во-вторых, они не строили капитальных строений. И мы переходим плавно к третьему принципу.

Принцип третий:

Наличие каменных строений.

А теперь давайте дадим слово историку, преподавателю Мариупольского государственного университета Вадиму Коробке, который называет факты и доказательства, подтверждающие, что Кальмиусская паланка (Кальмиусская слобода) стала ядром, основанием нынешнего Мариуполя. И греки, пришедшие сюда из Крыма, не основывали город. Они поселились уже в готовые дома, построенные жителями Кальмиусской слободы, переименованной в Павловск.

«У світовій практиці для визначення моменту заснування міста чи поселення застосовуються наступні критерії: по-перше, про їх вік говорять за першою згадкою в письмових джерелах; по-друге, історія міста з того моменту не повинна перериватись, а саме воно має розташовуватись весь цей час на одному й тому ж місці.

Можна спостерігати певну стадіальність у витоках міського поселення, за яким в певний час усталилась сучасна назва – Маріуполь. 

Перший етап

За вищезазначеними критеріями початок нашому місту було покладено заснуванням українськими козаками паланки/селища Кальміус на правому березі річки Кальміус (≈ 1746 р.) біля її впадіння в Азовське море. У відомстві кальміуського полковника знаходилась значна територія між річками Вовчою, Кальміусом та Азовським морем. Ця територія була частиною Вольностей Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734 – 1775 рр.) та осередком заселення й господарського освоєння Північного Приазов’я (риболовецький промисел тощо).

Існувала паланкова символіка, що відображалася на відповідних печатках. У її центрі схрещення козацької шаблі зі стрілою. По боках цього зображення у два рядки розташовувалася абревіатура “ППКП” (Полкова печатка Кальміуської паланки). На чолі паланки стояла старшина, яку комплектували під час виборів у Запорозькій Січі. Вона призначалася Кошем з числа заслужених козаків; до її складу входили полковник, писар, асавул, підасавул тощо. Відомі імена старшин Кальміуської паланки, це, зокрема, полковники: А. Чорний (1746р.), М. Ус (1747р.), Г. Якимович (1748р.), Чуб (1753 р.), А. Порохня (1754р.), П. Ногай (1756р.), Л. Череда (1763р.), І. Засуха (1767р.), І. Велегура (1772р.); писарі: Д. Малиновський (1754р.), Й. Сербинів (1756р.), Г. Швидкий (1761р.).

При Кальміусі знаходилась залога із січовиків, на яку покладалось поліцейські функції та завдання убезпечення козаків-промисловиків від нападів донського козацтва.

Виняткове значення поселення Кальміус засвідчується низкою виключних фактів, на яких до нашого часу не зосереджувалась увага дослідників. По-перше, в Кальміусі існувала перша в нашому краї православна парафія, справами якої опікувався, з-поміж інших, й Митрополит Київський і Галицький. Центр парафії – дерев’яна церква (оновлена 1754 р.) на честь св. Миколая. 1767 р. церква була перевезена в с. Кам’янка напроти Нового Кодака (нині на тер. м. Дніпро), а на її місці поставлено кам’яний храм .

По-друге, одна із зараз відомих справ, пов’язаних із Кальміусом, розглядалася найвищим державним органом Російської імперії – Правительствуючим Сенатом. По-третє, Кальміус потрапляв у поле зору Кирила Розумовського, останнього гетьмана України.

Із ліквідацією Запорізької Січі та запорозького козацтва як окремого стану (сословія) Кальміус не зник одночасно. Так, за відомістю, підписаною, ймовірно 1776 р., генерал-поручиком П. Текелієм, у Кальміусі на той час мешкали один козацький старшина, 311 – козаків та 23 – робітника. А за відомостями архієпископа Феодосія (Макаревського), вірогідність яких не викликає сумніву, священика І. Філіпова, за власним проханням, указом духовної консисторії Слов’янської єпархії (попередниця Катеринославської) від 31 травня 1777 р. призначили до Кальміуса для служби в Миколаївській церкві. Таким чином, як бачимо, Кальміус нікуди не зник. Це поселення відповідає вищезазначеним критеріям для визначення його як початку безперервного існування населеного пункту з якого виріс сучасний Маріуполь.

Другий етап

в історії нашого міста, пов’язаний і з декларуванням імператорською адміністрацією Азовської губернії заснування на місці містечка Кальміуса міста Павловська. Насправді, крім офіційних заяв, справа облаштування міського поселення не просунулася, хіба що у 1778 р., начальником Азовської губернії В. Чертковим, було закладено православну церкву в ім’я Марії Магдалини. За губернськими статистичними відомостями в 1779 р. з 75 жителів міста 57 – були запорозькі козаки.

Третій етап

у становленні міського поселення, яке отримало назву Маріуполь, пов’язаний із переселенням із Кримського ханату християн «грецького закону», громада яких згодом у відповідності із імперським законодавством отримала сталу назву – «маріупольські греки».

Загалом маріупольські греки розпочинали зводити м. Маріуполь не на пустому місці. Їм були передані 55 дерев’яних будиночків і Свято-Миколаївська церква, що належали козакам Кальміуської паланки (переселенці відібрали церкву у місцевих). Наступність із козацьким періодом (особливо на початку опанування краєм переселенцями з Криму) полягала в безперервності в українському етнічному компоненті розвитку продуктивних сил краю. Так, унаслідок неприхильності «маріупольських греків» до рибальства «одними только малоросиянами лов производится». (Описание городов Азовской губернии // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Изд. под ред. А. Синявского. – Екатеринослав, 1904. Вып. 1. С. 80.). http://www.vostlit.info/.../Opis_gorodov_Azov_gub/text.htm»»

Что примечательно. В музее обо всех этих фактах прекрасно знают. Их просто не хотят учитывать. Не хотят, и всё!

Политика  - такая политика. Вероятно, мэр не хочет ссориться с местными греками и потерять их поддержку на следующих выборах. Но разве это та цена, которую мы все должны платить за восстановление исторической справедливости?

Христиане греческого обряда, которых депортировали из Крыма в Приазовье, в Мариуполе начинали жизнь не с пустого места. Они селились в домах украинцев, они молились в церкви украинцев. Они не основали город. Но они, безусловно, дали мощнейший толчок его развитию. Привнесли новую культуру, новый импульс, увеличили численность населения. Вот такая историческая правда, о которой знают все, но стыдливо продолжают молчать. В угоду кому?

Анна Романенко

В рубрике «Авторская колонка» авторы высказывают свое личное мнение. Оно может не совпадать с позицией редакции 0629. 

Читайте также: Что не так с официальной датой основания Мариуполя, и почему мэр против пересмотра этой даты, - ФОТО, ВИДЕО