33 місяці пекла. Що нацгвардієць Валентин Рожков знайшов і втратив у полоні

Боєць в/ч 3033 Національної гвардії України Валентин Рожков провів 33 місяці у полоні. Це було справжнім пеклом. Але не меншим жахом була оборона Маріуполя. 

Він воював на тих позиціях, які потрапили до оскароносного документального фільму «20 днів у Маріуполі». Валентин потрапив до рук росіян, коли вони тільки-но захопили обласну лікарню №2. І вони змусили його складати тіла загиблих прямо там, в лікарні, штабелями у декількох кімнатах.

Як він не втратив розум від всього того – просто диво.

Читайте історію героїчного парубка.

Збирався жити своє «пересічне життя»

Життя Валентина Рожкова обіцяло бути найпересічнішим. Він народився в Запоріжжі і як і багато місцевих жителів після навчання пішов працювати в МоторСіч. Після 3 років праці на підприємстві звільнився та працював продавцем у Фокстроті. Але потім прийшла повістка на строкову службу. Валентин потрапив до прикордонних військ. 1,5 роки служив на кордоні в Західній Україні. Після демобілізації він знову пішов працювати на завод, але це перестало задовольняти потреби хлопця. Брат дівчини, з якою зустрічався всі ці роки, запропонував вступити до лав Національної гвардії України. Валентин погодився і не пошкодував про свій вибір.

«Мені все подобалося. Все хотілося робити, і все виходило», - згадує хлопець. 

«Ми не розуміли, що робити далі»

Валентин Рожков перебував на третій ротації на момент початку повномасштабного вторгнення РФ. 11 грудня 2021 р. його частина пройшла бойове злагодження та висунулася у село Катеринівка  Волноваського району. Гвардцеєць згадує, що вже тоді відчув, що ситуація надзвичайно напружена. Прильоти були частіше і голосніше, ніж звичайно, а 19 лютого командир сказав, що потрібно бути повністю сконцентрованими, тому що ситуація може загостритися будь-якої миті.

«У ніч із 23 на 24 лютого я перебував на чергуванні. «Приходи» лунали гучно, але були ще далеко. 24 лютого о 5:00 нам оголосили повну бойову готовність та сказали, що треба буде стримувати прорив», - розповідає Валентин. Пізніше поступив наказ евакуюватися до Маріуполя. Потрібно було зайняти блокпост у районі торгового центру «Метро».

Ми встали там, але абсолютно не розуміли, що робити далі. За початковим планом ми мали забрати строковиків в/ч 3057 і відійти на Запоріжжя. Але щось пішло не так», – каже Валентин.

 25 лютого він був задіяний в облаштуванні КСП (командного-пункту зв'язку) на магазині «Каскад», буквально наступного дня теж потрібно було робити на ЗШ №25, а вночі виходити на позиції на вулицю Сонячну.

«Ми ночували у під'їздах і люди нас обожнювали. Виносили їжу, говорили слова підтримки, допомагали чим могли», - розповідає Валентин Рожков.

 Бойові дії наближалися ближче і ближче, і захисникам потрібно було переміститися до Порт-Сіті. 

Біля 25-ї школи хлопці затримали коригувальника, тож довелося відійти подалі від тих позицій. А нацгвардійців біля 27 школи відправили обороняти селище Старий Крим.

 «Наші позиції були у дачному секторі. По нас одразу почали працювати дуже прицільно з мінометів, кулеметів і були помічені БПЛА. Пораненого в голову сержанта ми евакуювали до лікарні і тримати ту ділянку більше не було можливості», - говорить про перші зіткнення з ворогом Рожков.

Гвардійці відкотилися ближче до міста. Посіли ангари, але ворожі міномети продовжили розбирати їхні позиції.

«Ми отримали наказ йти знову на Старий Крим, але в бінокль побачили російські розрахунки», - згадує він. Військовослужбовців перемістили на бульвар Шевченка, а потім  - на охорону танків у район маріупольського університету.

«Раптом з'явився зв'язок. Вже потім я зрозумів, що росіяни спеціально вимкнули «глушилки», щоб зрозуміти, де з'явиться велике скупчення абонентів. Я зателефонував батькам та дівчині і раптово почався ураганний обстріл», - каже Валентин. 

Літак почав скидати бомби на  університет, будівля опинилася  під вогнем танків. Валентин разом із малою групою відійшов на 27-ї школи. Хтось в той момент втік,  хтось загинув. Загалом там залишилося близько 20 боєздатних людей. Валентин отримав від командира наказ тримати кругову оборону та прикривати дорогу. Але згодом риторика змінилася.

«Командир сказав, що на ранок всім треба переодягатися у цивільний одяг та відходити з міста самостійно. Але коли наступного дня ми прийшли до нього, то на місці вже не застали. Він кинув позиції і просто пішов сам», – каже Валентин. 

Не маючи запасу провізії та боєприпасів, нацгвардієць з другом – лейтенантом вирішив у цивільному одязі пробиватися до своїх. Але ця спроба зазнала фіаско.

«Ми заповнили декілька кімнат тілами загиблих»

«До під'їзду, в якому ми переховувалися, зайшли росіяни і наказали всім чоловікам вийти. Вони одразу зрозуміли, що ми військові. Я отримав прикладом у голову і був поставлений на коліна», - розповідає Валентин. Його відразу ж почали роздягати та оглядати. «Стояти в одних трусах при -15, коли на тебе дивляться дула 20 автоматів - такі собі відчуття», - пригадує він. 

Полонених відвели до вже захопленої станції переливання крові та влаштували там допит. 

«Росіяни  поводилися лояльно. Сказали, що їхні військові також потрапляють у полон до наших, і ми просто вже «відвоювалися», – каже він. Однак потім наших гвардійців передали «ополченцям», які були не такі гуманні. Вони стали бити і знущатися над хлопцями. Полонених тримали у підвалі у повній темряві зі зв'язаними руками. 17 людей спали на двох піддонах.

"Якось денеерівці спустилися до нас і сказали, що нас вирішили розстріляти. На розстріл мене вивели першим. Поставили навколішки, приставили пістолет до голови і запитали про останнє бажання. Я попросив зателефонувати, на що мені відповіли, що зв'язку в місті немає, тому останнє бажання скасовується", - розповідає Валентин.

Але раптом російський військовослужбовець сказав, що не допустить вбивств і забрав полонених у ГБ№2.

«Нам дали пачку сигарет на всіх і сказали, що якщо працюватимете – житимете», - каже Валентин. Змусили виконувати найбрудніші доручення – прибирати за хворими та носити трупи. Я пам'ятаю кімнату 10 на 10 метрів. Її треба було повністю заповнити мертвими людьми. Наші, їхні, цивільні…

Ми складали  всіх до купи,  один на одного, штабелями. Ми заповнили не одну таку кімнату».  

Валентин дивується, як йому вдалося психологічно витримати цей кошмар і носити бездиханні тіла без відпочинку.

Якось денеерівці привели цивільних, щоб вони познущалися з нас. Ті почали кричати і обзивати, звинувачувати, що ми зруйнували місто. На зауваження, що це не ми, я отримав прикладом автомату у спину. Найбільше  виходила із себе одна жінка. Вона вихопила автомат у сепаратиста, направила мені в чоло і сказала, що я погань, не гідна життя, і зараз мене вб'є. Дивно, але буквально тиждень тому вона обіймала мене і бажала удачі, коли я з побратимами давав їй їжу та допомагав заряджати телефон», - каже Валентин.

Пізніше полоненим повідомили, що їх відвезуть до УБОЗу і якщо там доведуть, що вони не причетні до військових злочинів – їх просто відпустять. Це була брехня.

«Ви у Донецьку, і це найгірше, що могло з вами трапитися»

«Ви в Донецьку, а це найгірше, що з вами могло статися», - такі слова Валентин Рожков почув на «прийомці» і це виявилося правдою.

 «Для них боєць Нацгвардії означає «нацик», - згадує хлопець. На допиті він втратив 4 зуби, а за те, що забризкав кров'ю підлогу - був жорстоко побитий ногами по нирках.

З УБОЗу полонених етапували у колонію в Оленівці. Там не били, але помістили у жахливі антисанітарні умови.

 «На ДІЗО перебувало 800 людей. Було 12 тарілок та 7 ложок, якими їли всі по колу. У камеру на 50 осіб давали 5 літрів каламутної  дощової води і то не щодня», – розповідає про умови утримання колишній військовополонений.

Пізніше Валентина відвезли до СІЗО до Донецька, де він перебував 1.5 місяці. У якому він статусі – ніхто не говорив. 

При відкритті камери потрібно було виконувати гімн Росії, а бути побитим просто так – вважалося нормою. 

Раптом його та низку інших викликали з камери і почали готувати кудись їхати.

«Я подумав, що невже це обмін. Але коли краєм вуха у «воронці» почув, що «прийомка буде жорсткою», я зрозумів, що помилився», – каже Валентин. Як виявилося, новим місцем утримання була колонія у Горлівці. «Прийомка» і справді була особливо жорстокою. Били новоприбулих три зміни інспекторів та співробітники росгвардії. Били телескопічними палицями, багатьом зламали руки та ребра, змушували з мішками в зубах повзти до барака. У полонених забрали весь одяг та взуття і цілу добу Валентин ходив просто замотаний у простирадло.

«Це ламає тебе фізично та психологічно», - зізнається Валентин Рожков.

Наступним місцем перебування для Валентина була колонія у Торезі. Там напрочуд умови були найгуманнішими та близькими до міжнародних норм. Навіть першого дня перебування українських полонених ніхто не вдарив і не образив. Але перебування на Торезі було лише перепочинком до нового етапу, де чекали нові, ще серйозніші випробування.

«Я працював у їдальні і несподівано почув своє прізвище серед тих, кого кудись відправляють. Серце забилося швидше, руки затремтіли, стало так радісно», - розповідає про свої спогади Валентин. 42 особи були вишикувані вздовж паркану, їх переодягли у форму ЗСУ та роздали сухпаї. Але на хлопців чекало розчарування. Замість бажаної дороги додому, на них чекала дорога на північ, в СІЗО міста Бійськ, Алтайський край. Там, після традиційних побиття та приниження, полонених розвели по камерах і наказали стояти цілими днями на ногах.

«Двічі в день виводили на перевірку, де били шокерами та палицями по всій частині тіла. Усі переміщення лише з мішком на голові. Одного товариша по дорозі в лазню покусала собака, а ліки принесли лише за пару днів», - каже Валентин.

Окрім щоденного побиття, найжахливішим у СІЗО було потрапити на допит до місцевих оперативників.

«Мене завели до кабінету та запитали, що я можу розповісти цікавого. Я відповів, що сиджу вже майже 3 роки, тому нічого. У цей час мені вже почали бити по ногах черевиками, а потім шокером у промежину та по шиї і спині», - каже Валентин Рожков. Під градом ударів його змусили заповнювати анкету з питаннями «Як ставишся до СВО», «Київської влади» тощо.

«Мені сказали, що я нудний та млявий. Пообіцяли підбадьорити. З особливим цинізмом опер запитав, чи давно я дзвонив додому та накинув клейми на пальці», - каже гвардієць. Допит під «тапиком» загалом тривав 6 годин. До камери дійти Валентин сам не зміг, його тягли по підлозі.

Шлях додому

28 грудня 2024 року у СІЗО Бійська розпочалася підозріла активність. Валентин почув, що якихось людей переміщують із камери до камери, якихось виводять у коридор і вишукують. Почувши своє прізвище, Валентин почав переживати, думаючи, що його знову кудись етапують чи виведуть на новий допит.

Однак Валентина здивувало те, що з ним почали поводитися ввічливіше, дозволили випростатися і розплющити очі. Оперативний співробітник у балаклаві сказав полоненим, що вони зараз поїдуть на обмін. Але хлопці, які звикли до обманів і фальсифікацій, не відразу повірили у таке щастя.

Лише після виснажливого перельоту та  багатогодинної їзди у комфортному автобусі Валентин повірив, що це таки обмін.  

«Я чекав цього безкінечних 33 місяці», - каже Валентин Рожков.

Плани на майбутнє

Наразі Валентин проходить реабілітацію на Дніпропетровщині. З ним, як і з усіма реабілітантами, працюють лікарі та психологи, соціальні співробітники та юристи допомагають відновити документи та банківські картки. Свою відпустку Валентин планує провести у Трускавці.

«Мої командири вмовляють мене залишитись. Але, на жаль, я їм відмовлю. Я вирішив перевестися у поліцію і служитиму в Запоріжжі, роблячи те, що мені подобалося спочатку», - ділиться планами на майбутнє хлопець.

Валентин додає, що вдячний своїй дівчині, яка дочекалася його з полону, так само, як і чекала, поки він був на строковій службі. «Завдяки їй я і потрапив на обмін. Вона не пропускала жодного мітингу, постійно боролася за мене», - каже він.

Військовослужбовець втратив здоров'я, але каже, що багато знайшов у духовному плані.

«Хоч би як не було тяжко в полоні, завжди пам'ятав, заради кого воював. Пам'ятав тих, хто чекає на мене вдома», - каже Валентин.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube