«Я шукаю могилу і не можу знайти…» Як червоним по білому смерть нагадує вбивцям про себе, - ФОТО

Коли не помічаєш зло, воно все одно нагадує про себе написом на заборі, оголошенням на дереві, може навіть випадково зустрітися на вулиці.

Останні півтора роки і маріупольці, і окупанти намагаються не помічати загибелі тисяч людей - сусідів, родичів, знайомих. Жінка, яка втратила дитину і чоловіка під час бомбардування Маріуполя, в окупованому місті зараз збирається заміж. Чоловік, який поховав в огороді власну дружину, захоплюється масштабами розбудови, яку ведуть російські загарбники. Ще одна жінка, яка нікого не втратила, але з жахом згадує майже два місяці у підвалі, тепер стверджує, що з Росією Маріуполю буде краще, а на зауваження, що такими заявами вона фактично підтримує вбивць мирного населення різко відказує, що нічого такого вона не підтримує.

Психологи кажуть, що все це різні форми реакції на стрес та депресію, люди намагаються адаптуватись до нових обставин, щоб вижити. Але по факту ми маємо ситуацію штучного забуття, яке абсолютно співпадає і з політикою окупантів, які підносять на постаменти тих, хто загинув десятки, а то і сотні років тому, і роблять вигляд, що тих, кого вони вбили нещодавно, не існувало зовсім.

Але скільки б не тривав цей стан забуття, все одно доведеться прокидатися і повертатися до реальності. Щось обов’язково тебе стукне по голові і змусить пригадати все. Як, наприклад, ось це оголошення. 

Картонка, прив'язана до дерева, на якій червоним маркером виписане горе. Вона з’явилася не так давно біля торгового технікуму у Маріуполі. Її написала жінка, мати, яка розшукує могилу свого сина Дмитра Радченко.  В березні минулого року він загинув на цьому місці. Він лежав на сходинках будівлі тривалий час. При ньому було водійське посвідчення, але потім воно зникло. Мати вважає, що хтось викрав документ. Відомо, що син був похований як невідомий. І ось тепер нещасна жінка вже рік шукає, де він похований, щоб мати можливість прийти і виплакати своє горе.

Шукає свідків, і не може знайти.

Хотілося б, щоб кожен, хто зараз знімає відосики в окупованому Маріуполі, пише в коментарях у нашому Телеграм-каналі і в своїх соціальних мережах про те,  що «з росією Маріуполю буде краще», завжди пам’ятав, що краще буде НЕ ДЛЯ ВСІХ. І що ніяка ідея не варта сльоз матері, яка шукає могилу власної дитини, і не має долі навіть на те, щоб припасти колінами до поховання. 

Справедливість має бути відновлена щодо кожної загубленої душі, і не важливо, скільки для цього знадобиться часу. Інакше ці загублені душі ніколи не будуть мати спокою. Да і ми всі також.

Анна Романенко

P.S. Раптом хтось дійсно щось знає про хлопця, який був похований як невідомий на одному з кладовищ навколо Маріуполя, напишіть цій жінці.