
«Нас зрадили не один раз». Маріуполець Борис Яковенко - про тих, хто вижив у пеклі, але виявився зайвим у власній країні

Маріупольці вибиралися з палаючого міста під обстрілами, у розбитих машинах, голодні, виснажені, часто без нічого, крім одягу на собі. Вони втратили домівки, рідних, своє місто, але змогли вижити. І сподівалися, що у власній країні не залишаться сам на сам зі своїм горем.
Минуло понад чотири роки. І для багатьох маріупольців до болю від пережитого додалося інше відчуття — що їх зрадили вдруге. Цього разу не вороги, які знищили їхнє місто, а власна держава, від якої вони так і не дочекалися належної допомоги.
Маріупольський журналіст Борис Яковенко написав болісний і відвертий текст про тих, хто пережив блокаду, залишився в Україні й досі змушений боротися за звичайне життя. Про державну підтримку, яка, на його переконання, розподіляється несправедливо. Про людей, які почуваються непотрібними у власній країні. І про Маріуполь, який неможливо викреслити з пам'яті, навіть якщо комусь дуже хочеться це зробити.
0629 публікує авторську колонку Бориса Яковенка з його дозволу. Погляди та оцінки, висловлені в тексті, належать автору.
Маріупольський попіл і чужі свята життя
Бритвений станок за кілька гривень і сіре дзеркало
Коли навесні двадцять другого ми виривалися з Маріуполя, у нас не було ані гучних програм підтримки, ані чиновників із камерами напереваги, ані черг з охочих роздати нам ключі від квартир. Було лише суцільне, в’язке пекло позаду і розбита дорога попереду.
Ми виїжджали в березні, у квітні, у травні. У посічених уламками машинах, без скла, із заклеєними скотчем дірами, голодні, у подертих куртках, просякнутих гаром і підвальною сирістю. Психологічно вбиті. Нас не треба було ні про що питати — за нас говорили наші порожні, скляні очі.
У Запоріжжі нас переписували на блокпостах, поліцейські ставили позначки в журналах, волонтери пхали в руки гарячий чай і пакети з їжею — низький їм за це уклін, вони єдині тоді взагалі бачили в нас живих людей. А далі ми їхали самі. На автопілоті. Нам було байдуже, куди крутити кермо, аби тільки подалі від гуркоту, від якого всередині все стискалося у вузол.
Я пам’ятаю той момент, коли вперше за довгий час побачив себе в дзеркалі — на мене дивилася незнайома сіра людина. Заросла, із землистим обличчям і до біса втомлена. Погляд такий, наче зсередини випалили все дотла. Перше, що я зробив уранці, — пішов до найближчого магазину й купив дешевий бритвений станок. Просто щоб збрити з обличчя цей маріупольський попіл і хоч якось нагадати собі, що я ще живий.
Ми помирали в Маріуполі мовчки. Без прямих ефірів і красивих звітів. Помирали під бетонними плитами, куди не приїжджала жодна швидка і жоден рятувальник. Стікали кров’ю просто на асфальті від дрібних уламків, бо не було кому накласти джгут. Люди божеволіли від безвиході й робили крок униз із вікон п’ятих, восьмих, дев’ятих поверхів. Нас розстрілювали на виїздах, ми підривалися на мінах. Там залишилися лежати десятки, понад сто тисяч наших людей — у братських могилах, у дворах, під уламками.
А потім ми вибралися на велику землю й дуже швидко зрозуміли просту, як удар під дих, річ: ми тут нахрін нікому не потрібні. Тебе переписали, поставили галочку у відомості й подумки махнули рукою: «Вижили? Ну й слава Богу, котіться далі, влаштовуйтеся як хочете».
Минув час. І сьогодні я лежу й дивлюся на всю цю показову метушню навколо. Раптом прокинулася турбота: тим треба терміново дати житло, цим виділити бюджети, а тих, хто давно сидить за кордоном у теплі й безпеці, взагалі кличуть назад, обіцяючи їм і підйомні, і квадратні метри, і будь-які плюшки — тільки поверніться, зробіть красиву картинку!
А ми? Ті, хто пройшов через м’ясорубку, вирвався з пекла й залишився тут, в Україні? Ті, хто не втік, хто щодня живе під сиренами й прильотами КАБів, гарує за копійки, віддає останнє за орендовані кутки й просто намагається вижити? Нас викреслили. Нас забули.
Маріуполь узагалі намагаються стерти з пам’яті, засунути в найдальшу шухляду. Тому що Маріуполь — це незручний свідок. Це живий докір тим, хто провалив оборону півдня, хто залишив місто в кільці, хто так і не назвав жодного зрадника на ім’я. Їм невигідно пам’ятати про тих, хто вижив у цьому пеклі, тому що кожен маріуполець самим своїм існуванням нагадує про ціну їхніх помилок.
Нас зрадили не один раз — там, у двадцять другому. Нас зраджують щодня. Своєю байдужістю, своїми подвійними стандартами й тим, як легко списують в утиль тих, хто не вміє красиво просити й не потрапляє в нові політичні порядки денні.
Іноді дивишся на весь цей цирк і ловиш себе на думці: а може, справді — послати все це до біса, зібрати рештки речей і поїхати туди, де на тебе хоча б не дивляться як на відпрацьований матеріал? Тільки от біда в тому, що душу, залишену там, біля Азовського моря, уже не вкладеш у жодну валізу.
Більше блогів ЧИТАЙТЕ У СПЕЦТЕМІ