«Безхазяйне» житло. Що про нього думають люди, які заселяються у чужі квартири

Коли Марії Миколаївні, 90-річній маріупольчанці, запропонували заселитися в «безхазяйну» квартиру замість власної, зруйнованої росіянами, вона обурилася. Вона гучно кричала в місцевому «ісполкомі» (звичайно, ніякий це вже не виконком, але багато хто у Маріуполі за звичкою продовжує так називати окупаційні органи влади), розмахувала руками. Називала всіх безбожниками і вимагала надати їй обіцяну компенсаційну квартиру.

Проте через пів року, коли її вдруге покликали до «ісполкому» і стали погрожувати викинути взагалі із черги на житло, Марія Миколаївна погодилася.

Донька із Ірландії приїхала, привезла грошей, допомогла з ремонтом «нової» квартири. Хто є її справжніми власниками, Марія Миколаївна не цікавилася. Що вже тепер. Жити десь треба.

Тож вона тепер опинилася у відремонтованій свіженькій квартирі і сумує лише тому, що небагато часу залишилося жити у такій красі. Як-ніяк, вже 90.

Таких історій у сучасному Маріуполі – тисячі. І буде ще тисячі нових. Адже починаючи з 2025 року, окупаційна адміністрація не побудувала жодного метру житла для маріупольців, квартири яких розбомбили російські бомби. Власники нових будинків під іпотеку, попри попередні обіцянки окупантів, не виділяють жодної квартири під потреби маріупольців, які залишилися без житла.

Тож майно тих, хто не погодився жити в окупаційному режимі, а також житло вбитих Росією маріупольців – це єдине, що залишається окупантам для вирішення житлової проблеми.

Проблема, до речі, набула такого масштабу, що вже загрожує соціальним вибухом. Десятки звернень до диктатора Путіна, які з’явилися у соціальних мережах, свідчать про те, що у відчаї люди не бояться вже нічого, шукаючи хоча б якийсь спосіб відновити справедливість.

Тож тепер окупаційна адміністрація знаходиться у постійному пошуку житла, яке ще не прибрала до рук – щоб забрати і поділити.

А що ж люди?

«Відмовляються одиниці. Це вже, мабуть, найбільш совісні.Дехто намагається розшукати справжніх власників, переконатися, що ті не планують повертатися до Маріуполя. Інколи дізнаються, що власники намагаються приїхати, повернути своє. Тоді йдуть до «муніципалітету» і просять дати іншу квартиру. Але загалом – погоджуються. Комусь взагалі байдуже, що там і як, аби було житло», - пояснює ситуацію Валентина К., 50-річна маріупольчанка, яка погодилася поговорити з редакцією 0629.

Вона каже, що тим, хто 5 років микається по чужих хатах, а дехто досі – по підвалах, вже байдуже, що буде далі. Їм важливо вирішити питання тут і зараз.

«У мене знайомий є. Він оселився в будинку матері свого колишнього колеги на Новоселівці. Оселився з дозволу колеги, який з родиною після блокади виїхав за кордон, до Німеччини. Але зараз він той будинок вже перебудовує на свій смак, ламає старі стіні, щось там додає. Він вважає цей будинок, який впав йому просто з неба, - своїм. І шукає можливості узаконити це за російськими законами. І вже і думки немає про жінку, яка там жила. Каже, вони сюди вже ніколи не повернуться. То будинок – мій», - розповіла пані Валентина.

Все це обурює людей, які не можуть повернутися в окупацію з різних причин і врятувати своє майно. Хтось не може з ідейних причин. А когось росіяни в Шереметьєво не пропускають. Тож більшість людей роздратовані, обурені і чекають, коли таки зможуть повернутися, щоб забрати своє.

Ми провели опитування на сайті 0629.com.ua і у групі у Фейсбуці. Спитали, що думають ті, хто виїхав із окупації, про тих, хто займає так звані «безхазяйні квартири» в захопленому росіянами місті.

Аудиторія сайту фактично поділилася на три майже однакові частини: 39% ставляться до таких людей нейтрально, розуміючи, що коли повернуться, все одно все своє заберуть назад. 37% відверто ненавидять тих, хто заселяється в їхні квартири, 24% ставляться із розумінням.

У Фейсбуці - інші результати. Лише 2% зазначили, що з розумінням ставляться до загарбників їхнього житла.

Проте нейтрально налаштованих виявилося більше- 30%. Ще 41% залишили голос під варіантом, запропонованим одним із опитаних: якщо люди розуміють, що це – не їхнє, і доведеться повертати квартиру власнику, то нормально ставимося.

Лише 18% сказали, що ненавидять тих, хто заселився в їхні квартири, а 9% зазначили, що просто не розуміють мотивів такого вчинку.

Яна Т., яка в 2014-му виїхала із окупованого Донецька і оселилася у Маріуполі, тепер вже назавжди, як вона каже, спробувала пояснити 0629, чому засуджувати людей не варто.

Ми поговорили із Яною на підконтрольній Україні території, куди вона ненадовго виїжджала для вирішення своїх особистих питань.

«Тут досі багато квартир, у яких живуть не власники. Власники — їх же просто сюди не пускають — залишають ключі, передають гроші на оплату комуналки, пускають знайомих або чужих людей пожити. Іноді це допомагає зберегти квартиру, іноді — ні.

Але багато хто приїжджає, отримує російські паспорти, оформлює свої квартири в російському реєстрі. А потім їде назад до Європи.

Ви розумієте, вони ж теж уже громадяни Росії. Це не таємниця. То чим їхнє «геройство» більше за моє? Чому мене засуджують за те, що я залишилася в окупації й отримала російський паспорт, а їх — ні? Різниці немає, я вважаю. Ми нічим не відрізняємося.

Я взагалі, якщо чесно, не бачу ніякого геройства в тому, що ми вижили. Вижили — і слава Богу.

Багато хто з тих, хто виїхав, вибачте, зараз на трьох стільцях сидять. Тут, якщо вони літні люди, оформили пенсію. За кордоном отримують допомогу. А багато хто ще й українську пенсію зміг зберегти. Знаю, що дехто на ці гроші машини купив: оформили пенсію і там, і там, а за кордоном — ще й допомогу. Я вважаю, що це нечесно.

Але це я від теми відступила. Ви запитали, що відчувають люди, коли заходять жити в чужу квартиру.

Я, знаєте, вчора була в приятельки. У будинку, де вона живе, на шостому поверсі (а може, й вище, точно не пам’ятаю) є квартира, яку віддали під заселення як «безхазяйну». І дві жінки прийшли подивитися.

Виявилося, що ключі від цієї квартири є в сусідів. Коли власники виїжджали, залишили ключі, щоб сусіди приглядали за квартирою. Ну, якщо там опалення мінятимуть чи ще щось, щоб ремонтники мали доступ до комунікацій.

І от приходять люди заселятися в цю квартиру…

Розумієте, вони живуть у гуртожитку. Досі живуть у гуртожитку. А коли в тебе є діти і ти так живеш майже п’ять років, то якось не до сентиментів.

І от сусіди кажуть цим людям, які прийшли заселятися, що взагалі-то у квартири є власники, що вони платять за комуналку і взагалі хочуть приїхати. Ця сім’я дуже здивувалася.

Зайшли, подивилися й пішли. Кажуть, будуть відмовлятися.

Щоправда, сусіди їм сказали, що є квартира поверхом вище. Там, на верхньому поверсі, загинула людина. Чоловік був самотній, спадкоємців немає, і от у ту квартиру можна було б заселятися. Квартира стоїть порожня. І це абсолютно нормальна ситуація — заселятися в таку квартиру. Але ж ніхто не запропонував з влади такий варіант. Натомість дуже багато випадків, коли власники живі.

Один мій знайомий сказав: «Я не буду отримувати». Але що вони роблять? Вони зобов’язують отримувати! Не будете отримувати — значить, ми вас узагалі викреслюємо зі списку на житло. Тобто ви взагалі нічого не отримаєте. Розумієте?

От перед таким вибором стоять люди.

Інша річ, що є люди, які розуміють, що повернуться господарі й квартиру треба буде звільнити. Є такі, хто це чудово розуміє. І від того, що люди живуть із цією думкою, вони щасливішими не стають. І думають: що буде, якщо повернеться Україна? Якщо всі власники повернуться? Куди їм тоді йти? Ну і сподіваються, що українська влада не викине всіх на вулицю. Правда ж?

Тисячі людей залишилися без домівок. Ну, просто можна по-різному це все сприймати.

От тобі дають цю квартиру. Постався до цього з повагою й розумій, що тобі доведеться її звільнити. І все!

Ну а ті, хто виїхав назавжди, мають, мабуть, розуміти: якщо вони не повернуться, то чого вже за ту квартиру переживати? Ну, немов би згоріла по-справжньому, розумієте?

Якщо ти знаєш, що ніколи туди не повернешся, то навіщо себе з’їдати? А якщо знаєш, що все це закінчиться і все стане на свої місця, то треба просто чекати. От я, наприклад, чекаю.

Зараз багато хто тут, в окупації, з тих, у кого згоріли квартири, побіг по матеріальну допомогу на відновлення. Їм видали по 100 тисяч рублів.

Спочатку всім здавалося, що це величезна сума. Але якщо холодильник коштує, наприклад, 50 тисяч, так? Купив собі холодильник, диванчик — і все! На ремонт нічого не залишилося.

Усе дуже дороге. Усі ці великі виплати просто так не дають.

Тому, здається, наше, маріупольців, спільне завдання зараз — дивитися на життя філософськи, як хтось казав. Менше переживати за майно, більше бувати на свіжому повітрі, бо лікуватися все одно нема чим. Берегти себе. Цінувати те, що по-справжньому дороге, — своїх рідних і близьких. І не переживати через те, чого не можеш виправити, на що не маєш сили вплинути. Я тепер так живу. І цим рятуюся».

За підрахунком видання «Новини Донбасу», станом на червень цього року окупаційна влада у Маріуполі нарахувала 25000 квартир, які вирішила визнати нічийними. З них більше 5000 квартир вже поставили на облік. А внесли до російського реєстру як муніципальні 4336 квартир.

Цей процес триває. І чим далі, тим більше хаосу і несправедливості в ньому. Тепер квартир позбавляють не тільки тих, хто поїхав, а і тих, хто нікуди із окупації не виїжджав взагалі.

Тож не диво, що число скандалів лише збільшується, а кількість народного гніву - накопичується.

Матеріал створено в межах інформаційної кампанії «Бути присутніми» ГО «Докудейз».

Кампанія реалізується за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Посольства Швеції в Україні. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам урядів, благодійних організацій чи компаній цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.