Не зникай!

Ви помітили, що нас перестали питати, чи будемо ми повертатися у звільнений Маріуполь?

Під час численних інтерв’ю або розмов за кавою, під час зустрічей із знайомими або колегами в офісі більше ніхто не цікавиться нашими планами на майбутнє. Немовби всі навколо нас поставили жирну крапку на майбутньому українського міста. Вирішили, що його не буде, ну і поїхали далі.

Забуття – це те, що насувається на Маріуполь як чорна хмара. З кожним прожитим у війні днем, з кожною новою смертю, з кожною втратою Маріуполь ніби розпливається у тумані загального болю, змішуючись у сутінках з тисячами інших втрат. І втрачає суб’єктність. Бо «чого це ви зі своїм Маріуполем, коли і без нього є Запоріжжя, є Дніпро, є Нікополь, є Одеса, є Київ». А ще є Олешки, навколо яких розгортається трагедія, дуже схожа на маріупольську.

Росіяни стараються - цілеспрямовано змінюють знакові місця, які робили Маріуполь  - Маріуполем. Перефарбовують вежу, перебудовують будинок з годинником, відривають язика на дзвоні  миру, замальовують мурали, додають зайві поверхи Палацу металургів, нео-театру тощо – все має бути більше, масштабніше, ого-го, не таким, як при Україні.

Вони хочуть знести екскаваторами весь Старий грецький Маріуполь – ту саму частину, на реставрацію та збереження якої так і не спромоглася зібрати гроші українська влада. Те, що варто б було брати під охорону ЮНЕСКО, просто зрівняють із землею. Як і приморську Гавань, і Слободку, які буквально стоять на історії (вибачте, якщо цей вислів є некоректним).

Вони хочуть, щоби ми, кому насправді належить це місто, ніколи більше його не впізнали і скоріше забули. І щоб кожен росіянин та росіянка, які їдуть і їдуть у Маріуполь, легше могли привласнити наше місто.

В Україні  теж допомагають занурити Маріуполь у забуття. Воліють не згадувати місто, не рахувати його загиблих, не надавати допомогу біженцям від війни, не встановлювати пам’ятників. Донецька письменниця Ія Ківа якось написала, що якщо б хтось відгородив десь шматок землі і написав «Донецьке кладовище», то вона хотіла б лежати після смерті саме в тій землі. 

Але ніхто не відгорожує. 

Близько 100 тисяч вбитих в одному місті виявилися незручними не тільки для росіян, а і для української влади, і для світової спільноти. Головне, є залізобетонна причина відкидати пам’ять  про них – «окупація, неможливо порахувати».

Тож Маріуполь поступово зникає, ховаючи разом із собою чужі злочини.

І лише ми, просто люди, - пам’ятаємо про нього, незручно нагадуємо і не даємо забути іншим. Останні носії пам’яті про місто – це ми. Не буде нас – не буде й Маріуполя.

Тож дуже важливо всім нам поспішати і багато робити для збереження не просто пам’яті про місто - а самого міста (бо нагадаємо: Маріуполь – це ми). Робити, що можливо, на що є ресурс – для відновлення справедливості врешті решт – і щодо живих, і щодо мертвих. 

Тому сьогодні ми відправили інформаційний запит на Генпрокуратуру з питаннями про встановлення фактів загибелі людей у Маріуполі.  

Ми пам'ятаємо тебе, Маріуполь. І живих, і загиблих. І тих, хто поруч, і тих, хто далеко. І тих, хто закрив очі, стиснув зуби і чекає на деокупацію. И тих, хто будує життя з нуля далеко від дому, але не забуває.

Любимо тебе. Не зникай!

Анна Романенко

Більше блогів - читайте ТУТ

У тексті використані фото Сергія Ваганова, Євгена Сосновського та 0629