Маріуполець Анатолій Бутенко: Ми віримо в омріяну Перемогу

Скільки б часу не пройшло, але нас не покидатиме одне болюче питання: чому так трапилося, що 24 лютого 2022 року РФ віроломно розпочала повномасштабну війну проти України, пише для 0629 голова громадської організації "Центр творчих ініціатив Єдність" маріуполець Анатолій Бутенко.

І якщо ми звернемося з цим хвилюючим питанням до різних верств населення нашої країни, відповіді будуть різними. Воно й зрозуміло, скажете ви, адже кожен має право на свою думку, яка, в свою чергу, більшою мірою залежить від душевного стану й особистих переконань. Тож навряд чи ми змогли б почути від пересічної людини змістовний і об’єктивний аналіз першопричин цієї жахливої події. А ось якби нам довелося зустрітися з людиною, причетною до високих дипломатичних кіл або керівництва держави, тоді б, напевно, ми б дізналися ґрунтовну характеристику подій і персон, від яких на той час значною мірою залежали суверенітет і незалежність нашої країни. 

І тут зовсім не йдеться про недовіру офіційним засобам інформації. Авжеж, сьогодні завдяки українському радіо, телебаченню, мережі Інтернет, а також пресі населення достатньо поінформоване про те, що відбувається в Україні й за її межами. Але погодьтеся, зорієнтуватись у цій лавині новин зовсім не просто. Три роки Україна знаходиться в стані повномасштабної війни з підступним ворогом – ординською Московією, і майже кожного дня ми чуємо від політичних коментаторів і військових аналітиків, коли і за яких умов вона може закінчиться.

Ми добре пам’ятаємо, як це починалося одночасно на півночі, півдні й сході України. Самовпевнений керманич сусідньої держави сподівався за три дні захопити Київ і провести переможний парад на Майдані. Але ж він не взяв до уваги, що українці мають трьохсотлітній досвід боротьби за свою свободу і незалежність спочатку проти московського царату, а потім впродовж 70-ти років – з комуністичною тиранією. Тож цього разу на всіх фронтах агресор зустрів гідний опір. 

Та як би нам не було боляче, маємо визнати: після тривалих і жорстоких кровопролитних боїв українські війська мусили поступитися нашими територіями… Досі не маємо чіткої й повної відповіді, чому вороже військо із Криму майже без супротиву зайшло на Херсонщину й окупувало обласне місто, чому так важко було боронити Бахмут, чому і за яких умов був захоплений і вщент зруйнований Маріуполь… Подібних питань багато, але час зробив свою справу – весь Світ побачив, що незламні українці будуть йти до Перемоги і ніколи не погодяться на капітуляцію.

Тож як діяти людині, коли вона опинилася в екстремальній ситуації, або ще гірше – в окупації, і ворог уже хазяйнує в її домі? Треба не втрачати надії й вірити в те, що її Батьківщина ніколи не відмовиться від того, що їй належить за законом і міжнародним правом. Настане час – і всі міста й села, захоплені ворогом, будуть звільнені, а винні за скоєний злочин постануть перед міжнародним трибуналом!

Прикро, але, на жаль, маємо визнати, що в цей складний для країни час серед нас, українців, є громадяни, які й до сьогодні не мають чіткого уявлення про те, хто вони і до якої держави належать. І цей атавізм має своє пояснення: до певного часу на всій території України проводилася відверта експансіоністська політика ворожої нам держави, тому зрозуміло, на чиєму боці симпатії і антипатії окремих представників народу. Це вони ставлять під сумнів голодомор як засіб геноциду української нації, це саме вони ставлять під сумнів ідеали визвольної боротьби УПА. А ще можуть сказати, що провина за війну росії проти України лежить на самій Україні, а насильницьке виселення українців і кримських татар до Сибіру й Середньої Азії назвуть вимушеним політичним засобом проти зрадників. Для них Степан Бандера й Симон Петлюра є ворогами й бандитами, а ось О. Пушкін і Й. Сталін – національна гордість.

Визнано, що світогляд людини формується завдяки середовищу, в якому вона знаходиться. Це родинні стосунки, навчання й виховання у школі та вищі. Не варто також забувати і про генетичне успадкування. Тож ми сміливо можемо сказати, що жагу до волі українці ввібрали з молоком матері.

Але чому ж тоді серед нас опинилися, так би мовити, «люди з особливою точкою зору»? На це питання ми зможемо відповісти, заглибившись в історію нашої країни. Нам доведеться пригадати Емський указ і Валуєвський циркуляр, постійне знищення української еліти, пригнічення волі українців і заборону вживати рідну їм українську мову. Наступними діями руйнування української культури стала послідовна політика радянської влади, спрямована на створення «советского человека». Як ми бачимо, коли стикаємося з людьми, що знаходяться під гіпнозом ворожої пропаганди, цей вірус до сьогодні знаходиться в тілі зовні здорового організму і несподівано проявляється в критичні моменти, як от війна.

Треба визнати, що за роки незалежності в Україні відбулися суттєві зрушення в освіті і культурі. Але ж які перешкоди довелося долати на шляху розбудови національної держави!.. Наші освітні заклади не завжди повною мірою відповідали вимогам виховання в молодого покоління патріотизму не тільки тому, що не вистачало підручників за оновленими програмами з історії України й української літератури, але й тих вчителів і викладачів, які були б свідомо зацікавлені в розбудові національної держави. Адже відомо, що для того, аби переконувати інших, потрібно бути перш за все переконаним самому. А якщо до цього ще додати, що деякий час країну продовжували відвідувати естрадні гастролери з Росії зі своїм світоглядним репертуаром, то нескладно уявити, в якому аморфному середовищі знаходилося наше суспільство.

Знати правдиву історію своєї країни, державну мову, поважати культуру й традиції свого народу – це першочергова вимога до всіх громадян нашої країни, їхній конституційний обов’язок. Не дарма ж кажуть: погано тій людині, у якої немає того, за що вона здатна б була віддати своє життя.

Пам’ятаймо, як на противагу насильницьким діям царизму і комунізму виступили яскраві діячі української культури – патріоти України: Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Лисенко, Г. Тютюнник, І. Дзюба – усіх не перелічити!.. Але ж ми знаємо, яка доля чекала їх і багатьох національних героїв – тюрми, заслання, концентраційні табори й лікарні для божевільних…

Але, як ми бачимо, їхня справа не була марною. Об’єднані національною ідеєю, три роки українці чинять опір ординцям і захищають національні цінності.

Ми віримо в омріяну Перемогу – перемогу добра над злом! Перемогу совісті над безчестям!

Єднаймося! Бо ми ж один народ – українці – від Сяну й до Дону!

Ми розуміємо, що багато чого ще досі знаходиться під грифом «державна таємниця», але сподіваємося, що настане час – і народ України буде знати правду про все те, що було, і від кого залежала їхня доля й доля України.

Анатолій Бутенко,

член НСЖУ

Маріуполь – Одеса