Зухвалість та молодість. Як строковики Маріуполь захищали

Призовники строкової служби НГУ військової частини № 3057 відмовилися евакуюватися з Маріуполя і залишилися обороняти місто.

 Відповідно до чинного законодавства, покликані на строкову службу під час особливого періоду мають право на «виконання завдань в інтересах оборони України, безпосередньої участі у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення антитерористичної операції, а також в районах здійснення заходів щодо забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної дії України».

Опинившись в оточенні в Маріуполі взимку 2022 року, строковики військової частини Нацгвардії України № 3057 виконали свій обов'язок з честю. Усі, хто вижив, змушені були здатися в полон. Лише у серпні 2024 року всі вони були обміняні. Про те, які завдання вони виконували при обороні Маріуполя, колишні строковики розповіли 0629 особисто.

Назар Кошмак (Родом із Харківської області. На момент початку повномасштабної війни йому було 20 років).

Як усе починалося

24 лютого 2022 року нас підняли о 3 годині ночі. Вибігаю в центральний прохід, дивлюся на табличку, а вона світиться червоною. Бойова тривога. Думаю: "Ого!" Одразу побіг видавати зброю та патрони. Провіант і БК почали вантажити до машин. 26 лютого нас вивезли до «Азовсталі» та поселили в бункер. Ми почали ходити у патрулювання, почалися обтріли міста.

«Добровольці є?»

Якось приїхав до нас представник «Азова» та запитав, чи є добровольці на протитанкові дії. Потрібно було 10 людей. Я погодився. Завдання стояло зробити сітку-плутанку з мінами, яка б зупиняла техніку та вбивала піхоту на броні. Ця робота зайняла 5 днів.

Потім я виходив на позицію Яструб на спостережний пункт.

Штурми та втрати

Якось нас зібрали і треба було прибути на позицію «Медузу». Її літак розбомбив, і треба було поповнити поріділі ряди. Але туди ми так і не доїхали, бо вже там був ворог. Тож зайняли гаражі на пляжі. Там пробули 7 днів. За цей час відбили штурм та підбили «мотолигу». Побули 2-3 дні на відпочинку та вирушили на позиції на Шлаковій горі. Всю ніч копали окопи. А вдень прилетіло прямо в бліндаж, де було два ТРОшники. Я та ще один строковік побігли витягувати поранених. Я зайнявся тим, що буву бліндажі. Уламок АГС прилетів йому в  голову, руку, а коліно вивернуто. У пораненого була паніка. Він казав, що це кінець і не вибратися. Я йому відповідав, що треба рухатись. Тягнув, але нічого не виходило. Ворожий вогонь накривав все щільніше, і мого напарника теж поранило. Але все ж таки ми евакуювали всіх постраждалих. На КСП я обмився у півторашці води і наступного дня ротний сказав, що потрібні люди. Я відповів: Ок. О 2-й годині ночі мене відвезли на позицію «Уран», що була у приватному секторі на Лівому березі.

Вороги не безсмертні

Мені одразу сказали, що цей будинок наш – а наступний уже нема. Але перший день був спокійним. Ми розклали речі та тримали оборону на 360 градусів. Другого дня на нас поповзла піхота. Ми стали їх «крити» і зрозуміли, що вони не є безсмертними. Почався азарт. Наступного дня нас почали обстрілювати з артилерії. Йшов дощ упереміш зі снігом. Один із снарядів упав прямо поряд з нашими хлопцями. Пощастило, що через грязюку він не розірвався. Трималися ми 5 днів. Почалися втрати. Відтягнулися до ДЕПО та тримали Таганрозьку трасу. Там я став заступником у бойовій групі.

За підбитий танк – пляшку пива

18-19 квітня нас почали активно атакувати танки та було вирішено переформатуватися на протитанкову групу. Працювали з «Мотодорами» та NLAWами, поки вони були. Працювали успішно. Один танк підбили і він спалахнув, але загасив себе і поїхав. Другий – у гусеницю. Пізніше довелося відтягнутися глибше.

Загалом за підбиту техніку належали «плюшки». На командному пункті могли дати пляшку пива та сушену рибу. Хочеться того пива чи ні, але це було приємно. 

Пізніше ворожий танк убив двох наших хлопців, які були на пункті спостереження. Помститися йому стало справою честі. Набравши з собою мін, висунулися в «сіру зону» і спостерігали, як він підірвався. Після цього почався шалений штурм наших позицій. Прорвався один танк та 50 людей піхоти. Був момент, коли я лежав у якійсь криниці з гранатою і хотів підриватися. Але кинув гранату у напрямку танка. Екіпаж, мабуть, не розібрався, і вони поїхали. Але й наша оборона була вже слабка, все горіло і у диму було незрозуміло, куди навіть рухатися. Під обстрілом РПГ із двома пораненими ми перебралися впритул до заводу.

Бойові травми

Старший групи сказав нам, що треба прикривати відхід до комбінату основних сил. Потім і ми опинилися за парканом. У першій будівлі ми всю ніч розбирали стіну, щоб за потреби через цю дірку виносити поранених. Добу пробули там, потім новий відкат углиб заводу. Настав наказ тримати оборону під мостом. Ми вирушили туди на Великдень. Думав, що буде спокійно, нібито віруючі вони теж. Але вони нас так «вітали» - земля тремтіла. Ми були брудні, як чорти, всі в маслі, лазили під вагонами, думав, що якщо не вб'є уламок, то просто розіб'юся десь.

26 квітня я зрозумів, що в мене щось із куприком. Просто одного разу не зможу ходити й усе. До позиції «Джерело» ледве дістався. Додзвонився рідним та розплакався. Тоді я дуже здивувався, що 600-700 чоловік сидять без діла та ще просять у мене цигарки. Я сказав, щоб вони йшли на передову і там усе потрібне знайдуть. Виявилося, що в куприку у мене кіста. Нарив прорвав і за два дні я знову повернувся на позиції. Почувався добре, але міст до «Азовсталі» був уже не наш. Тоді я почав займатися протидиверсійною діяльністю та підношенням БК побратимам. Був на "Юпітері".

Якось при переході між позиціями мене накрило «Градом». Коли я падав, зламав ключицю. На цьому вся моя "карусель" завершилась. 16 травня при виході в полон виносив поранених однією робочою рукою.

Олександр Старов. (Рідне місто Покровськ. На момент початку повномасштабної війни йому було 22 роки).

Перше бойове чергування

Ранок 24 лютого почався різко. Несподівано спалахнуло світло, рота встала по тривозі, і ми почули прильоти по Східному. Так як я був черговий – я одразу побіг до кімнати зберігання зброї та почав роздавати автомати та патрони.

 Відмова від евакуації

Декілька днів ми були просто на території частини. Потім командир Шлега зібрав усіх строковиків, яких ще не відіслали на позиції, у їдальні. Він запитав, чи ми хочемо евакуюватися в безпечне місце. Лише одна людина підняла руку. "Ми з вами до кінця, командир", - відповіли всі інші. Але потім все ж таки наказ було дано, і всіх збиралися вивозити в обов'язковому порядку.

Але через незрозумілі причини для мене евакуація зірвалася.

Де чекати на смерть?

З 10 березня я почав виходити на позиції на Шлаковій горі. Кожні 30 секунд по нам прилітали 120 мм міни та ВОГи. Працювали снайпери із багатоповерхівок на бульварі. Ми були зовсім не обстріляні і вчилися в окопах. Просто перебуваєш на спостережному пункті і чекаєш, доки по тобі прилетить. На моїх змінах якось щастило, а на інших постійно було 200 та 300.

На початку квітня переді мною став вибір. Продовжувати виходити на Шлакову гору або йти на передові позиції на Лівому березі. Я вирішив, що чекати смерті в замерзлому бруді - не варіант і вибрав Лівий берег. Там хоч щось залежатиме від моїх знань та умінь і до того ж я зможу проявити себе. Тим більше, нам сказали, що ми вже не строковики, а мобілізовані. Так я подався на Таганрозьку трасу на позиції допомагати «азовцям».

Повний контакт

Через 10 хвилин, як я опинився на позиції, почався бій. Контакт із противником був на відстані 25 метрів. Були втрати, одна людина потрапила в полон. Нам повідомили, що ми в оточенні і треба вибиратися. Хочу наголосити на мужності деяких бійців «Азова», які були зі мною. Це не просто герої, а люди з великої літери. Ми відстрілювалися удвох і в мене залишилося півмагазину. "Азовець" сказав, щоб я йшов, а він залишиться прикривати. Я відмовлявся, але він розкричався. Я підкорився, але дорогою зустрів допомогу і ми вийшли всі.

Відкат в «Азовсталь»

На Великдень я знову опинився в «Азовсталі». До цього дістав поранення в ногу. Був евакуйований на «Бронзу», потім «Юпітер» (назви позицій). Там провів сім днів. У травні вже розпочалися переговори про перемир'я. У нас, у строковиків, їжі не було взагалі, а командири, офіцери та прапорщики моєї роти, бенкетували. Лече, сардини, сири, було що випити, а в нас - пів тарілки перловки на день. Уявляєте, командир тиснув провіант і коли здавались в полон, у нього та його кентів залишалася половина, а ми були голодні.

На Залізяці (шпиталь у заводі, - прим.ред) я займався тим, що носив воду пораненим. Це робилося під обстрілами, і коли ми приходили з баклажками, нам аплодували. Потім був у евакуаційній команді. 15 травня автомобіль із «азовцями» потрапив під обстріл. Ми несли хлопців з відірваними ногами я сам був весь вимащений у крові.

Те, що ніколи не забуду

Був момент, якого я не забуду до кінця життя. Ми були на Залізяці. Все довкола було розбите, на підлозі лежали і стогнали поранені. Це був крах, останні зітхання. До мене підійшла ридаюча дівчинка-медсестра і уткнулася в плече. Я навіть не міг її обійняти, щоб заспокоїти, бо руки були в крові. Ну все. Кінець», - подумав я. Через 20 секунд оголосили, що ми здаємося в полон і ми почали збирати на заводі своїх загиблих.

Віталій С. (Рідне місто – Каховка. На момент початку повномасштабного вторгнення було 20 років).

Початок

 «На той час я служив уже 4 місяці. 24 лютого 2022 року нас підняли о 3 годині ночі. Цієї доби я мав заступати у наряд. Відразу ж почала готуватися техніка, всі подумали, що почалася війна, але точно ніхто не говорив. У нас, строковиків, телефонів тоді не було і почитати новини я не міг. Вже пізніше я дізнався, що колони РФ зайшли до моєї Херсонської області. Два чи три дні ми ще перебували на території частини. Збирали речі та палили документацію».

Із заводу – у бій

«Вся 3057 частина перебралася на «Юпітер», на заводі «Азовсталь». Там переночував і пішов у патруль довкола бункера. на Наступного дня мене відправили на місце, яке називалося Нора. Там я займався завантаженням, розвантаженням, питаннями постачання. Обстріл по заводу посилювався і багато строковиків уже ходили на позиції.

Потім настала моя черга. Наказали посилити групу і на 3-4 дні вирушити на позиції на перетин Таганрозької та Менделєєва у приватному секторі. Був виїзд уночі, авто пересувалося з вимкненими фарами. Працювала ворожа авіація, над нами висіли дрони. На місці зайняли точку у підвалі, а звідти виходили на пункт спостереження. Позиції росіян були за 150 метрів. Як тільки я заступив - наді мною з'явився безпілотник і почав працювати танк. Коли я наступного разу вийшов на чергування – там уже не було даху. 

Раптом розпочався бій. ДРГ обійшла нас із флангу. Зав'язався бій. Строковика, що чергував на «очах», закидали РГДшками. Командир групи сказав, що його вже не врятувати, і треба відходити. Ми опинилися в оточенні. Як кажуть, «ситуація по кайфу». Я втік останній у групі з «Матодором» (протитанковий гранатомет) і побачив бородате обличчя чеченця та ще одного опонента, які почали стріляти. Як я вижив – не розумію досі».

Бойові та психічні травми

«Був момент, коли в повітрі за спиною мого побратима вибухнула граната. Нікого не посікло, і ми були в шоці. При іншому переміщенні я зламав руку. Мені її зафіксували, намагаючись прив'язати ціпок. Але все ж таки нам тоді вдалося відійти, забравши пораненого в ноги морського піхотинця. 

Зі зламаною рукою я був на Залізяці. Туди ж сходилися всі решта. Хто з уламковим, хто з контузією. Місця пораненим не вистачало, і вони лежали на підлозі. Собаки бігали по комбінату з ампутованими ногами та руками в зубах. Моя психіка була в такому стані, що я переплутав живих і мертвих. Сиджу курю і поруч помічаю людей. Пропоную їм цигарок і лише потім розумію, що це шість трупів лежать на чорних мішках.

 Після Залізяки я знову пішов на Юпітер, звідти і виходив у полон».

Максим Савоник (Родом із Херсонської області. На момент початку повномасштабної війни йому було 23 роки).

«Я також не вірив у те, що може бути повномасштабне вторгнення, як і більшість наших людей. У перші дні березня у Маріуполі вже царював хаос, все населення налякане. Серед жителів Маріуполя були і проросійські, у місті почали з'являтися так звані мітки, російська символіка.

Останній Новий рік у частині 3057 у Маріуполі

З середини березня я знаходився на Лівому березі Маріуполя, де втратив дуже багато своїх побратимів, і мало не загинув сам, дякуючи своєму другові, я живий. Ворог безжалісно нищив усе і всіх на своєму шляху, не зважаючи ні на що. Було складно, страшно, але інших варіантів не було. Дуже багато захисників віддали своє життя. Багато захисників досі в полоні, там пекло, їх треба визволяти! Все складніше і складніше з кожним роком чекати на повернення. Тому  не мовчіть, нагадуйте про хлопців, які нас захищали, тепер їм потрібна наша підтримка».

Строковики в/ч 3057 вже півроку перебувають в Україні. Проте робота з відновлення їхнього фізичного та психологічного здоров'я триває. Вони виконали свій обов'язок при обороні Маріуполя, продовжують своє відновлення та не хочуть їхати з України назавжди.

Записав Олександр Гуділін

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube