Від “потєряшки” до кращої викладачки Арден Університету у Берліні. Як досягти успіху за кордоном - в інтерв’ю Катерини Ільченко

Катерина Ільченко будувала успішну бізнес-кар’єру в Маріуполі. Вона дала життя п’яти стартапам, кожен з яких перетворився на успішний бізнес. Але потім Росія вирішила, що їй край потрібно стерти Маріуполь з мапи світу, і Катерині довелося пережити всі жахи війни та блокади.

Вирвавшись із захопленого росіянами міста, Катерина Ільченко могла залишитися в Україні. Проте разом із родиною вона вирішила їхати за кордон.  Зараз вона мешкає у Німеччині. За 2,5 роки перебування у країні вона  змогла зробити кар’єру, вщент розбиваючи міф, що українці за кордоном потрібні лише для миття унітазів. Катерина  викладає маркетинг і продажі в британському університеті Arden в Берліні. Її особистий рейтинг як викладачки – найвищий в німецькому кампусі. І досягла вона такого показника вже через 7 місяців від початку своєї роботи у вищі. 

Це не був легкий шлях. Часом було так важко,  що на перервах між парами вона йшла до туалету, щоб поплакати. Але цього не мали знати її колеги та студенти.  Одного разу навіть сталася панічна атака прям на роботі від звуку вертольоту над будівлею. 

Сьогодні Катя з легкістю говорить про своє сьогодення і плани на майбутнє. І ми підхопили цей її настрій, щоб розпитати, чому не кожен українець може досягти успіху за кордоном, і як правильно діяти, щоб інтегруватися в чужій країні.

«У мене є цікаве спостереження. Якщо подивитися на своє життя і пригадати всі свої падіння і підйоми, то напевно можна побачити закономірність: кожного разу, чим нижче ви падаєте, тим вище піднімаєтеся після провалу.

 Ми такий жах пережили в Маріуполі, що тепер, я впевнена, життя має відплатити нам чимось дуже хорошим», - каже вона.

Коли почалась війна Катя з чоловіком відпочивали в Буковелі. 25 лютого повертались у Маріуполь. В районі Східного Маріуполь вже палав.

«Чому не поїхали з міста одразу? Не знаю. Мені здавалось, що за 8 років наше місто стало фортецею. Думала, що не трапиться такого страшного.  Нам  з чоловіком здавалось, що всі, хто залишає місто, - зрадники Маріуполя. Ми працювали, волонтерили, відчували, що потрібні тут і зараз. 

Коли почались килимові бомбардування, я зрозуміла, що помилялась».

Катя з донькою Олександрою не опускалися у підвал. Там було багато людей, холодно, сиро, всі хворіли, а ліків в місті не було. Тому вони сиділи в своїй квартирі, де температура повітря опускалася ближче до нуля, і в перервах між обстрілами роздивлялися велику карту, яка висіла на стіні в їхній кімнаті. Вони мріяли, що якщо виживуть, то поїдуть жити в Австралію. Вона така далека від цього жаху та безумства, що здавалась їм найбільш безпечною.

14 березня був найстрашнішим днем життя. Росіяни бомбили їхній квартал. Сусідні будинки палали.  Катя подумки прощалася із життям. Але вони вижили. Ракета застрягла в стіні поверхом вище і не розірвалася. 

15 березня вони сіли в машину, яка дивом майже не постраждала, і стали прориватися через блокаду на вільну Україну. 

«Є різні типи людей. Хтось завмирає, коли небезпека, а хтось біжить. От я з тих, хто біжить, - розповідає Катерина. - Ми з Маріуполя опинилися в Бердянську, потім у Дніпрі, у Вінниці. Потім три тижні  - у Львові. Ти біжиш, просто тому що треба було бігти. 

Коли ми виїхали до Львова, як і всі, не мали де жити. Друзі знайшли нам житло. Я ходила по місту і була щаслива від того, що працюють магазини, люди спокійно ходять по вулицях. Але мене тригеріли повітряні тривоги, гучні звуки. Я зараз розумію, що це був такий стан афекту, я ще не могла тверезо мислити. Я не могла відчувати себе у спокої та безпеці. Мені хотілося продовжувати бігти.

А потім я пам'ятаю нашу першу ніч у Польщі.  Я вперше відчула себе на 100% у безпеці. Це було таке щастя – просто спати, не напружуючись». 

Катя каже, що головним критерієм в ухваленні рішення, їхати з країни чи залишатися,  була саме безпека.

«Коли зійшлися на думці, що треба виїжджати, ми стали думати,  яку саме країну обрати. Найлегше нам здавалося адаптуватися у Польщі. Але життя у цій країні мало чим відрізняється від життя в Україні. Ми думали про майбутнє доньки, про перспективи, які вона буде мати. Ми не хотіли знову і знову починати життя з нуля, тому обирали країну, де б ми могли побудувати майбутнє, а не тимчасовий прихисток. Так ми опинилися у Німеччині».

Про життя у Німеччині є багато міфів серед українців, каже Катерина. Але безкоштовне житло і соціальна допомога тільки здалеку виглядають як  суцільна благодать. Є дуже багато проблем. Звичайно, житло інколи дають, але не одразу і далеко від центру, у віддалених районах країни, де мало людей і погано з роботою.

 Вони хотіли жити ближче до столиці, де легше знайти роботу, тому шукати квартиру довелось самостійно. Знайомі надали їм житло на 2-3 місяці, але вже через 3 тижні родина переїхала на орендовану квартиру  під Берліном. 

Перший рік квартиру оплачував уряд Німеччини.

«Це була дуже важлива допомога, поки ми вчили німецьку і не могли працювати. Ми ставилися до навчання як до роботи, вчили мову щодня по 5-6 годин, тому що розуміли – від цього залежить наше майбутнє, можливість працювати», - пояснює Катя.

Насправді, тут взагалі не солодко,  багато людей, хто приїхав шукати прихисток у Німеччині, пізніше виїхали  звідти. Виїхали, бо це не для всіх країна. Треба мати специфічний склад розуму, треба приймати їхні умови життя. Дуже багато складних правил, які українцям складно приймати.

«Але конкретно для нашої родини Німеччина підійшла. Мені подобається, коли люди виконують правила. Подобається, що всі платять податки, і система побудована так, що тобі невигідно порушувати закон. Так, тут складні процеси, але прозорі, і ти можеш бути впевненим, що якщо пройдеш етап за етапом – ти гарантовано отримаєш результат. Але найбільше мені тут подобається те, що викладачі і лікарі у Німеччині користають неймовірною повагою. Це навіть не про гроші.  Я викладаю зараз в університеті і відчуваю, як підвищився мій статус у суспільстві », - каже Катя.

Їй знадобилося 2 роки, щоб пройти шлях від повністю розбитого становища, втрати всього, що досягла у минулому, до комфортного життя у Німеччині. Катерина називає це інтеграцією.

«Це був дуже складний шлях. Я маю  різноманітні кваліфікації - з різних сфер, всі вони досить глибокі. Для німців це не зрозуміло. Це не європейський  підхід – пробувати себе в різних сферах. Тут цінується, коли людина  - вузький спеціаліст. Вона може бути гарним електриком, гарним сантехніком або гарним лікарем (і до речі, електрики, сантехніки тут дуже класно заробляють). Головне - робити свою справу добре. А я -  і продакт-менеджер, і маркетинговий спеціаліст, і підприємець. Все це визиває недовіру у німців.

На українок дивляться і думають: «Ти дівчина, тобі  30 років, і ти кажеш, що у тебе три вищі освіти? Нетипово і викликає недовіру».

Тоді Катерина зробила чотири різні резюме, для того щоб подаватися на вакансії за різним профілем: одне резюме на проджект-менеджера, інше – на керівника компанії і так далі. 

«У мене на голові була аж занадто велика корона. Я чомусь думала, що приїхавши в чужу країну, можу претендувати на керівника компанії, не знаючи локальних реалій, особливостей ведення бізнесу тощо. Це зараз я розумію, що брати людину на керівну посаду без досвіду роботи на цьому ринку  -  це супер нелогічно. Я б і сама не взяла таку людину, якби це була моя компанія.  Але чомусь на початку, коли я приїхала, до мене це не доходило.

Слава богу, що мені в голову прийшла дуже слушна думка поспілкуватися з людьми, які вже досягли чогось на цьому ринку, дізнатися у них, як вони прийшли у бізнес, які особливості, яка специфіка ринку. І мені здається, що найголовніше  - це саме розуміння маркету, які потреби є у людей тут, які професії існують на цьому ринку».

Катя стала переглядати сто мільйонів вакансій і побачила купу невідомих для себе професій. Стала дізнаватися, що це за професії, і виявилось, що часто вони стосуються  її досвіду і кваліфікації. Просто в іншій країні ці її вміння називаються по-іншому. 

Наприклад, її зацікавив новий напрямок – аджайл-коуч. В Україні цей напрямок не розвивався. Стала дізнаватися, що це за звір такий. Виявилося, це проджект-менеджер, але з елементами продакт-менеджменту. Знайшла людину, яка працює в цьому напрямку, і написала їй, чи не може вона надати менторську сесію. І та людина погодилася! В Німеччині люди відкриті, і часто безкоштовно готові ділитися своїм досвідом, якщо бачать щирий інтерес.

Після декількох зустрічей Катя зрозуміла, що і це не ідеальна для неї пропозиція.

Вона продовжувала пошуки, розсилала резюме по десятках вакансій, але часто отримувала відповідь – «овер-кваліфайд», тобто «вашої кваліфікації занадто багато для цієї позиції». 

Так відбувалося доти, поки одна фахова людина не дала Катерині гарну пораду: не описувати всі свої посади в резюме. Відкласти на полицю – тимчасово – свою корону і замість переліку посад і компаній, написати коротко і просто: маркетинговий менеджер або продакт-менеджер, в залежності від того, на яку позицію  подавалася. Тобто вона  «приземлила» своє резюме, і така стратегія спрацювала. Її стали запрошувати на співбесіди.

Одного разу вона наштовхнулася на вакансію викладача в університеті, і в серці йокнуло.

Катя подумала, що було б класно отримати таку роботу, але не вірила в себе на 100%, довго вагалася і врешті-решт подала резюме виключно тому, що дала собі слово розсилати резюме туди, де серце подає сигнали. 

Через 6 місяців їй прийшов лист із запрошенням на співбесіду. Вона вже і забула, куди саме надсилала резюме, вже і віри не мала. Добре, що завжди була системною людиною і складала список, куди подає резюме, коли і які результати отримує. 

Катерина дуже хвилювалася перед тією співбесідою, її прям трясло, але отримала посаду викладачки в британському університеті в Берліні. 

Спочатку було дуже важко. Їй оплачували 40 годин роботи, але по факту вона працювала по 60 годин на тиждень  – те, що іншим давалося швидко і легко, у неї забирало вдвічі більше часу. Причин декілька, але головна – мова. Катерина викладає англійською. Англійську вчила років 20 свого життя, але виявилося, що її рівня недостатньо, бо потрібна була академічна англійська.

«Ти постійно перекладаєш в голові і від цього втомлюєшся, фокус уваги втрачається. А ще, коли ти працюєш на новому місці,  треба стільки всього навчитися технічно. Першу розсилку для студентів я робила 2 години. Зараз це забирає 10-15 хвилин.  Треба було розібратися у локальних скороченнях – в університеті всі розмовляють абревіатурами. Тож треба було розібратися в цьому. Спочатку я просто не розуміла, що мені кажуть. Посеред робочого дня я йшла в туалет і плакала, бо я нічого не розуміла. Ось так поплачу, потім повертаюсь, починаю розпитувати. Адекватна людина ставить  питання, коли чогось не розуміє,  - це нормально. Ненормальним тут сприймають, коли ти не ставиш ніяких питань.  

Через півроку мені стало значно легше, бо підтягнулася мова, я закінчила вивчення німецької, B2 плюс, дуже успішно склала іспит.

Зараз я почала відчувати студентів. Якісь модулі я вже веду в другий раз і  розумію, що набагато краще їх презентую. Я працюю майже півтора роки  - і я кайфую», - каже Катерина.

В травні цього року у Каті був ще один великий привід пишатися собою. В університеті був випускний. А за британською традицією, в цей день мантії одягають не тільки випускники, а і викладачі - мантії тих університетів, де вони самі навчались. Яким же приємним було здивування, коли керівництво Ардену знайшло для Каті мантію Маріупольського державного університету - таку саму, яка була на ней в день випуску в МДУ.

“Це були неймовірні відчуття. Я пишалася тим, що маю змогу стояти в мантії свого рідного українського університету!” - пригадує Катя.

Загалом, дивна штука життя: коли Катя відчувала себе «потєряшкою», втрачала віру в те, що її візьмуть взагалі на якусь роботу, вона почала процес реєстрації приватного підприємця у Німеччині, щоб спробувати заробляти консалтингом.

«Психологічно я зламалася (дякую моєму коучу Ірині Красулі, яка витягувала мене із депресій),  і вирішила  зареєструвати підприємництво. Війна, блокада забрали у мене занадто багато сил, і я не відчувала внутрішнього ресурсу для того, щоб розпочинати власний бізнес, проте все ж таки зробила це, бо була у розпачі», - пригадує вона.

Відкрити статус приватного підприємця в Німеччині не так легко, як в Україні. Весь процес забрав 2 місяці. А дивно те, що персональний номер підприємця  і пропозицію починати викладати в університеті Катерина Ільченко отримала в один день.

«Я більше року билася в усі двері, і нічого не виходило. А потім – раз! – і в один день все склалося. Життя – такі гойдалки!» - каже вона.

На фото - викладацький склад Арденського університету у Берліні 

Зараз, окрім викладання, Катерина Ільченко консультує бізнеси, виступає на заходах, які влаштовують для біженців з України.

На фото - тренінг для українок в офісі компанії CISCO

Багато хто з тих, хто приїжджає в Німеччину, робить одну й ту саму помилку: намагається вклинитися зі своїм досвідом та правилами в зовсім іншу систему. Але це не працює.

«Люди приїжджають зі своїм досвідом і розбиваються об те, що ринок їх не приймає, вони як о стінку б'ються, і у них нічого не виходить. А все тому що треба спочатку вивчити, які тут правила гри», - каже Катерина.

Її стратегія – спочатку треба дослідити ринок, і тільки після цього шукати своє місце на ньому.

«Як це зробити? Треба відвідувати локальні івенти, де збираються люди зі сфери професійної діяльності, слухати,  про що спілкуються, які теми взагалі піднімаються у суспільстві. Мені пощастило, що всі івенти у Берліні – на англійській мові, тому що в них беруть участь багато експатів – людей, які самі колись приїхали в Німеччину, вже пройшли твій шлях і добре розуміють тебе. Ці люди дуже круті, дуже успішні, але всі вони знаходили в своєму розкладі 30 хвилин часу, щоб поділитися зі мною своїм досвідом, дати кілька порад».

Катерина Ільченко переконана, що кваліфікація – лише 50% успіху, все інше – це розуміння ринку, яке дозволить знайти там своє місце.

Вона перевірила цю стратегію не тільки на собі, а і на своїх студентах-іноземцях. Стратегія працює.

На фото - Катерина Ільченко у Штутгарті, на презентації фільму "20 днів у Маріуполі". Події фільму відбуваються навколо її дома, а також в лікарні, де працював чоловік Катерини

Є таке стереотипне уявлення, що за кордоном українці можуть претендувати лише на низькокваліфіковану роботу. Катерина Ільченко доводить своїм власним досвідом, що це – маячня. 

«Мені здається, що це наслідки радянської ідеології, яка нам насаджувалась. Ви нікому не потрібні, ваші дипломи ніде не котируються, ваш досвід нічого не вартий, сидить на місці і не висовуйтеся.  Але якщо подивитися на видатних діячів, підприємців - у них у всіх  корені в інших країнах світу.  Просто іноземцям треба більше працювати, щоб досягти успіху. Я кажу своїм студентам, що ми як іноземці маємо у 2-3 рази бути кращими,  ми маємо бути більш кваліфікованими.

Сьогодні, побачивши роботу багатьох компаній у Німеччині, можу сказати, що відповідальні та чесні люди всюди затребувані. Ці якості навіть важливіші, ніж якісь спеціальні скіли». 

На думку Катерини, дуже важливо, який перший досвід отримують німці від співпраці з українцями. От взяли вони на роботу одну людину, і вона дуже класно себе проявила. І власник думає, «о, ці українці нормальні люди, з ними можна працювати», і бере ще українців. І навпаки, є негативний досвід співпраці, і тоді вже цей негативний досвід накладається на всіх людей з українським паспортом. 

«Тому дуже важливо кожному українцю за кордоном пам’ятати, що він представляє не тільки себе, а і в цілому Україну і всіх своїх земляків».

Катерина Ільченко не шкодує, що обрала Німеччину для того, щоб починати життя з нуля. Вони орендують будинок, мають роботу, відвідують конференції в різних країнах, обростають новими друзями. І все це родина досягла лише за 2,5 роки.

Проте ніколи не зупинятися – це її життєве кредо. Тож Катерина планує розширювати свою консалтингову діяльність. Працює з локальними клієнтами (не заробляти на українцях – її принципова позиція). А ще почала навчатися  в аспірантурі в університеті, в якому сама викладає. Тож далі буде

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Тисячі переселенців їдуть в окупацію, бо держава не допомагає». Як політики один одного спростовують

Про героїзм і зраду, про людей і нелюдей, про (не)повернення у Маріуполь. Редакторка 0629 дала велике інтерв’ю «Бабелю», - ВІДЕО

Чому ми неодмінно переможемо. Інтерв’ю з маріупольським пастором Геннадієм Мохненко