Хто нагодує Донеччину? Як регіонали створили міф, в який самі ж і повірили

У березні 2014 року тодішній голова Донецької обласної адміністрації Сергій Тарута проводив засідання колегії. Воно проходило у Маріуполі, бо в той час Донецька ОДА вже була захоплена  проросійськими сепаратистами.

У Маріуполі теж було не спокійно, але поки ситуація залишалась контрольованою. Сергія Таруту, представника політичної та бізнес-еліти Донеччини, призначили губернатором в надії, що людина, яка має вплив не тільки на колег-олігархів, а і на всякого роду неформальні угрупування, зможе навести лад у регіоні і зупинити розгул сепаратизму та бандитизму.

Взагалі-то цю посаду спочатку запропонували Рінату Ахметову. Тоді ще вважалось, що ось він і є справжнім «хазяїном» у регіоні. Проте той відмовився, і губернатором став Сергій Тарута.

Глава Донецької обласної адміністрації Сергій Тарута в Маріуполі, біля драмтеатру

Засідання обласної адміністрації проходили на першому поверсі Гіпромезу, у самому центрі міста. І от уявіть картину. Буквально в декількох метрах звідти проводять свій мітинг сепаратисти. Вони вимагають відокремлення Донеччини федералізації України створення республіки, приєднання до Росії... Ці суперечливі слогани чергуються, але нікого не дивують своєю непослідовністю. Один з головних тезисів, після «фашизм не пройде», – «Досить годувати Київ!».

Фото з книги "Маріуполь. Останній форпост"

А в цей самий час тодішній губернатор Тарута робить сенсаційну заяву: Донбас нікого не годує. Це вся інша Україна його підгодовує.

«Якщо запитати, я думаю, що кожен житель Донбасу скаже, що він годує Україну... У нас є міф, що Донецька область годує всіх. Але якщо дивитися на статистику, то виявляється, що нам держбюджет додає і ми дотаційні», – заявив він тоді.

Ця заява мала ефект бомби, що розірвалася. Особливо вражало те, що сказав це представник політичної еліти, яка, власне і докладала зусиль, щоб створити міф про те, що «Донеччина – регіон, який годує Україну».

А починалось все так…

Фактично з перших років проголошення незалежності України політичні еліти сходу та півдня України почали використовувати радянську легенду про промислову особливість цих регіонів для того, щоб підсилити свій вплив на державне управління. Пізніше, на початку 2000-х, фінансовий внесок промислових регіонів у казну країни політики стали використовувати ще і для розколу суспільства.

З трибуни Верховної Ради депутат від «Партії регіонів» Борис Колесніченко пропонував представникам західних та центральних регіонів з повагою ставитися до донеччан та луганчан, тому що вони за словами політика, «забезпечують життя всієї України». 

Аналогічні виступи дозволяли собі і інші представники цієї партії.

І треба визнати, що на початку 2000-х років такі заяви дійсно мали підґрунтя.

Якщо подивитися обсяг валового регіонального продукту (це вартість всієї продукції, яка виробляється в регіоні, якщо скласти все до купи, ВРП), то Донеччина дійсно на той час знаходилася у лідерах і поступалась лише Києву. 

Причому така перевага зберігалася не тільки у 2004-му, а і всі наступні роки, і навіть початок російської агресії проти України в 2014 році принципово не змінив ситуацію – Донеччина лише спустилася на одну сходинку вниз у рейтингу ВРП, поступившись Дніпропетровщині.

Це давало вагомі підстави політикам розповідати про визначну роль Сходу і створювати міф про те, що «Донбас годує Україну».

Насправді гроші, зароблені у Донецькій та Луганській областях, ніколи не потрапляли в інші регіони. Перетоків із одного регіонального бюджету в інші регіональні, згідно з інформацією, яка міститься на сайті Комітету бюджетної політики Верховної Ради, не відбувається.

Проте є інший напрямок грошових перетоків – із державного бюджету в регіональні (їх ще називають міжбюджетними трансфертами). І ось тут важливо  зрозуміти: мало дивитися, скільки заробляє регіон і віддає у державну казну, треба ще подивитись, скільки цей регіон забирає назад. 

Донеччина дійсно завжди заробляла багато грошей. Проте, як з’ясувалося, вона і забирала у держави чималенько, в окремі роки – в рази більше, ніж заробляла.  

Наприклад, у 2013 році Донецька область отримала дохід 16,1 млрд грн, а витрати держави на Донеччину сягнули аж 41 млрд. Тобто область забезпечила свої потреби самостійно лише на 40%.

І це був найуспішніший рік в економіці регіону, що вже казати про наступні роки, коли по регіону прокотилася війна, а частина територій разом з потужними промисловими підприємствами була втрачена.

Експерти Східноукраїнського центру громадських ініціатив порахували, що найбільш дотаційна галузь на Донеччині, яка як пилосос висмоктувала гроші із держави – це вугільна галузь. Дві третини донецьких шахт були нерентабельними. Вугілля там на великих глибинах. Піднімати його важко і дорого. Шахтні води підтоплюють тунелі. Тож добувати вугілля в таких умовах було занадто дорого. Державі доводилось щорічно компенсувати реальну собівартість видобутку вугілля. Наприклад, у 2012 році держава виділила вугільній галузі 14 млрд грн на дотації, а у 2014 році – вже 34 млрд грн. Суми збільшувались щороку.

«Уряд платить за кожну тонну вугілля, видобуту на держшахтах, у середньому 1,5 тисячі гривень, при тому, що комерційна вартість вугілля досягає 600 гривень за тонну. Ми дотуємо 180 тисяч осіб, які працюють у надважких умовах, у першу чергу, в Луганській і Донецькій областях. По 900 гривень за тонну вугілля», – заявляв у 2014 році тодішній прем'єр-міністр Арсеній Яценюк.

Окрім вугілля, є ще одна сфера, яка забирає багато дотацій, – Пенсійний фонд. Пенсіонери складають половину населення Донеччини. За розрахунками Мінфіну, які він проводив у 2011 році, щоб прогодувати місцевих пенсіонерів, кожен працюючий донеччанин мав би щомісяця сплачувати в Пенсійний фонд 1 037 грн, а реально він сплачував в середньому лише 650 грн. Різницю також доплачувала держава.

А ще є дотації вирівнювання, фінансування цільових програм, субсидії. Все це в сукупності і зробило Донеччину – дотаційним регіоном, який попри великі доходи не може забезпечити свої потреби самостійно.

Маріуполь в цілому повторював загальні тренди.

Маріуполь: від міста-донора до міста, залежного від дотацій

На початку 2000-х Маріуполь був чи не єдиним містом у Донецькій області, яке зберегло фінансову стабільність. Її забезпечувала робота двох металургійних гігантів, які знаходили можливості не втрачати рентабельності навіть в умовах всесвітньої кризи. 

Але починаючи з 2009 року, Маріуполь перекочував із міста-донора до розряду дотаційних міст. Загальні недонадходження доходів у 2009-му сягнули 57 млн грн. Це трапилось вперше з початку 2000-х, і, як пояснювали економісти міськради, було пов’язано зі світовою фінансовою кризою. Основні платники податків у Маріуполі – це експортери, саме тому світова криза і зачепила місто. Але і після того, як світ став виходити із неї, маріупольські підприємства все ще демонстрували збитки.

2010 рік. У Маріуполі ухвалили «бюджет знищення». Дефіцит становив 32,4%. Щоб звести кінці з кінцями у Маріуполі планували закрити 10 шкіл, проте все обійшлося та обмежилося закриттям вечірніх шкіл та оптимізацією працівників бюджетної сфери.

2011 рік. Більш благополучний. Міська влада звітує про перевиконання доходної частини бюджету. Проте навіть у цій оптимістичній ситуації фінансова допомога Маріуполю з державної скарбниці становить 75 млн грн.

2012 рік. Дефіцит на рівні 72 млн грн. Дотації з Держбюджету становили 65 млн грн.

Така ситуація була пов’язана вже не з проблемами галузей, які, власне, і давали основний фінансовий ресурс Маріуполю (металургія, машинобудівництво), а зі зміною власників деяких промислових підприємств.

Рінат Ахметов вперше приїхав на ММК ім. Ілліча після того, як викупив акції комбінату. За його спиною - колишній власник заводу Володимир Бойко. Фото Сергія Ваганова

Щоб це побачити, достатньо порівняти розміри відрахувань маріупольських містоутворюючих підприємств в ці роки до бюджетів усіх рівнів.

Наприклад, 2011 року, за повідомленнями пресслужби, ММК ім. Ілліча перерахував до бюджетів усіх рівнів близько 620 млн грн. При цьому та ж прес-служба у 2007 році інформувала, що лише за пів року комбінат перерахував до бюджетів усіх рівнів на 100 млн більше – 720 млн грн (до зміни власника).

Аналогічна картина і щодо «Азовсталі». Починаючи з 2006 року підприємство почало демонструвати скорочення прибутків, а отже, і податкові відрахування до бюджету. А 2009-го вже стало збитковим – мінус 211,938 млн грн.

Проте власник збиткових заводів, Рінат Ахметов, чомусь збитки не демонстрував. Навпаки, згідно з рейтингами журналу Forbes, його статки щорічно зростали. 

Це може означати лише одне: коли в державі фінансові механізми працюють неправильно, розподіл бюджетних ресурсів виконується непропорційно, а механізми сплати податків недосконалі, успішна робота приватних промислових підприємств ще не означає багатство регіону, в якому вони розташовані.

Вже ніхто нікого не годує

Наразі говорити про те, хто і кого годує у країні, що воює, немає сенсу. Міф про «Донбас-годувальник» залишився у минулому.

За словами колишньої очільниці департаменту комунікацій Донецької обласної військової адміністрації, а нині речниці Антимонопольного комітету України Тетяни Ігнатченко-Тюріної, точка неповернення для Донеччини пройдена, і вже ніколи не вдасться відновити регіон таким, яким він був до повномасштабного вторгнення Росії.

Фото  - Донбас медіафорум

«Був період, коли здавалось після чергового обстрілу, що все ще можна виправити, відбудувати. Зараз, коли їдеш дорогами Донеччини, є розуміння – відбудувати все, як було, не вийде. І треба думати над тим, які міста ми будемо відновлювати, а які відновлювати не має сенсу», – каже пані Тетяна.

Вона переконана, що саме безпекові питання будуть першочерговими на багато років вперед у цьому регіоні. А це означає, що в першу чергу на Донеччині та Луганщині буде розвиватися саме військова економіка, а потім – інфраструктура, яка буде її обслуговувати.

Але як би не розвивалась економіка Донеччини після війни, сьогодні зрозуміло: стара радянська неефективна економіка у регіоні знищена повністю. Те, що боялася зробити політична еліта країни, зробила війна. Відбулась повна і тотальна «десовєтизація економіки», вважає директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький.

Фото - "Шпальта"

 «Десовєтизація економіки у набагато жорсткішій формі, з роками насилля, наруги, страждань, сталася на Сході. Хто має дати відповідь, у якому вигляді має бути майбутній український Схід? Як називатиметься смуга між Слобожанщиною та Приазов’ям? Яка буде роль відомого місцевого олігарха? Якою буде його відповідальність? 

Хто житиме на спустошених росіянами територіях? Якою буде демографія звільнених територій? 

Можна, звичайно, делегувати всі ці питання державі, яка через політичний процес даватиме відповіді. Але чи сприйматиме суспільство такі відповіді як повноцінні? Де межа підзвітності, а отже, легітимності політичного сектора в питаннях стратегічної ваги для всієї країни?» – сказав Глібовицький на закритому форумі «Україна 2024: виміри стійкості».

На жаль, він не має відповіді на питання, які сам же і поставив. І, мабуть, зараз ніхто не має. Проте очевидно, що як було – не буде вже ніколи. І нам з вами разом доведеться створювати нову реальність про самих себе. І краще, якщо вона буде об’єднуючою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Міф про «народ Донбасу». Хто це вигадав, навіщо, і чому Маріуполь – не Донбас, - ВІДЕО

«Російська пропаганда – як вірус. Це справжня хвороба». Як росіяни створювали найбільшу брехню про «російськомовний» Маріуполь, - ВІДЕО

Надазовські греки: прощання з Кримом. Брехня тривалістю в 200 років, - ФОТО, ВІДЕО

Де в Маріуполі шукати сліди козацької давнини, – ФОТО, ВІДЕО