Коли народився маріупольський водогін? Виправляємо помилки, - ФОТО

Підвищена увага краєзнавців та медійників до історії міського водогону значною мірою пояснюється тим, що його невід’ємною складовою була водонапірна вежа, яка за часів незалежності України стала одним з архітектурних символів Маріуполя.

 Особлива цінність цієї пам’ятки полягала в тому, що вона збереглася попри буремні події ХХ ст., які призвели до втрати більшості визначних культових і цивільних споруд міста. Вежа вистояла й під час російської облоги Маріуполя у 2022 р., попри нищівні руйнування, яких зазнало місто внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Чимало публікацій останнього десятиліття містять помилкові відомості про час завершення будівництва та початок регулярної експлуатації Маріупольського міського водогону. Зокрема, хибна дата початку його функціонування – 3 липня 1910 р. – набула поширення не лише в краєзнавчих і медійних матеріалах, а й на офіційних сайтах Донецької обласної державної адміністрації та Маріупольської міської ради.

До того ж окремі автори, зокрема й ті, хто має наукові ступені та вчені звання, не вважають за потрібне згадувати дослідника, який першим виявив і оприлюднив важливі відомості про міський водогін, водонапірну вежу та їхнього проєктувальника – архітектора Віктора Нільсена. Складається враження, ніби ці відомості, подібно до народної пісні, не мають конкретного автора й тому не потребують згадки про нього.

***

Щоб відповісти на питання, яке ми поставили у заголовок, варто звернутися до обставин, за яких розпочалося створення міської системи водопостачання.

 У 1909 р. Маріупольське міське самоврядування розпочало реалізацію давнього задуму – спорудження міського водогону. Для керівництва будівництвом міська дума обрала водопровідну комісію у складі міського голови Івана Попова, члена управи Антона Караманова, завідувача електростанції інженера Генріха Заама та міського архітектора, автора проєкту водогону Віктора Нільсена.

Відповідно до рішення міської думи управа оголосила конкурс на спорудження водогону. Зацікавленим фірмам було розіслано умови конкурсу та кошторисні бланки, в яких вони мали зазначити вартість виконання робіт. Пропозиції приймалися до 17 жовтня. У встановлений термін надійшло 12 заявок. 17 жовтня 1909 р. водопровідна комісія розглянула подані пропозиції й визнала найвигіднішою заявку «Першого Ростовського товариства з виробництва будівельних і бетонних робіт», засновником якого був В. Тарлецький. Товариство зобов’язувалося спорудити водогін за 167 218 руб., що було на 13 % менше від суми, передбаченої міським кошторисом.

19 жовтня 1909 р. Маріупольська міська дума також затвердила перелік додаткових робіт, не включених до кошторису основного підрядника. Загальна вартість проєкту становила 230 тис. руб.

Наприкінці 1909 р. в Маріуполі розпочалося будівництво міського водогону, що відповідав вимогам часу. За повідомленням газети «Мариупольская жизнь» від 6 квітня 1910 р., керівництво роботами доручили інженерам Г. Зааму та В. Нільсену. У пізніших джерелах керівником будівництва називають лише В. Нільсена.

Із квітня 1910 р. на вулицях Маріуполя прокладали водопровідні труби. Станом на 1 червня 1910 р. із передбачених проєктом 22 верст водопровідної мережі було прокладено близько 9,5 версти, тобто лише 43 % її загальної протяжності. Крім того, належало виконати роботи, не враховані в кошторисі головного підрядника. Йшлося про влаштування каптажних колодязів для виведення підземних вод на поверхню, двох басейнів і водорозбірних будок, відновлення замощення вздовж водопровідної лінії та здійснення низки допоміжних робіт.

Документальним свідченням, яке дає змогу уточнити час завершення будівництва Маріупольського міського водогону, є повідомлення «Завершення водопровідної мережі», опубліковане в газеті «Мариупольская жизнь» 3 листопада 1910 р. У ньому зазначалося, що «Перше Ростовське товариство» повідомило міську управу про виконання всіх узятих на себе робіт зі спорудження водопровідної мережі. Уже 2 листопада міська управа спільно з водопровідною комісією розпочала її приймання. 

При цьому завершення прокладання мережі ще не означало початку функціонування водогону. Як пояснювала газета, для цього необхідно було закінчити спорудження насосів, яке міська управа здійснювала господарським способом, тобто створення водогону як цілісної системи ще тривало.

Отже, повідомлення від 3 листопада 1910 р. засвідчує, що на початку листопада будівництво водопровідної мережі було, в основному, завершено, проте міський водогін загалом ще не функціонував. 

Це документальне свідчення суперечить поширеному в маріупольському краєзнавстві твердженню про початок його експлуатації 3 липня 1910 р. та дає підстави розмежувати завершення спорудження мережі, її приймання й початок функціонування всієї системи водопостачання.

Ці відомості підтверджуються й опублікованими згодом матеріалами про експлуатацію міського водогону за 1911 р. У них прямо зазначалося, що його спорудження завершили в листопаді 1910 р., відтоді ж розпочалося підключення будинків до вуличної водопровідної магістралі.

У тому ж повідомленні зазначалося, що протягом перших кількох місяців воду відпускали безоплатно через її забрудненість і характерний запах нових труб. Як ми припускаємо, це стосувалося споживачів, чиї будинки на той час уже були підключені до міської водопровідної мережі.

З огляду на ці обставини, на нашу думку, листопад 1910 р. також навряд чи можна вважати датою початку сталого функціонування міського водогону. 

Формування штату міського водогону тривало щонайменше з 29 листопада 1910 р. до 24 січня 1911 р. Найбільші дискусії серед гласних викликало призначення його завідувача. Зрештою перевагу віддали міському архітектору Віктору Нільсену, який як автор проєкту та керівник його реалізації добре знав особливості системи водопостачання. Не останню роль у цьому призначенні відіграло й міркування про те, що за сумісництво міському архітектору можна призначити 1500 руб., в той час як спеціальному інженеру потрібно було б надати утримання до 2500 – 3000 руб. 

На фото - Віктор Нільсен із дружиною

З 28 лютого 1911 р. розпочалась установка водомірів і стягнення плати за користування водою кількох сотень абонентів міської водопровідної мережі. А 12 березня 1911 р. воду почали масово відпускати за плату із 7 діючих водорозбірних будок (3 ще були недобудовані). Одночасно для городян був закритий забір води з природного джерела «Великий фонтан». Закриття доступу до нього, ймовірно, мало сприяти переходу водовозів і десятків тисяч містян на користування водопровідною водою. 

Саме 12 березня 1911 р. газета «Мариупольская жизнь» опублікувала про це оголошення міської управи. Вартість відра становила ¼ коп., напування худоби – 1 коп. за голову. Пиття кружками із особливих кранів було безкоштовним. 

Отже, саме 12 березня 1911 р. умовно можна вважати днем народження Маріупольського міського водогону як комунального підприємства. 

Разом із водогоном було створено і задіяно важливий об’єкт у системі водопостачання – водонапірну вежу. 

Опрацьовані синхронні джерела не підтверджують поширеного датування початку функціонування Маріупольського міського водогону 3 липня 1910 р. Будівництво водопровідної мережі завершилося лише на початку листопада 1910 р., після чого ще тривали налагодження системи, підключення споживачів і формування штату. Протягом перших кількох місяців воду відпускали безоплатно через її забрудненість і характерний запах нових труб, що також свідчить про перехідний характер цього етапу. Отже, повноцінна масова експлуатація водогону як міського комунального підприємства розпочалася навесні 1911 р., а 12 березня 1911 р., коли було запроваджено платний відпуск води з водорозбірних будок, умовно можна вважати днем народження Маріупольського міського водогону.

Назва будівельної фірми, якій понад століття тому доручили спорудження Маріупольського міського водогону, збереглася до наших днів на чавунній кришці водопровідного люка.

Автор цієї світлини – громадянин Естонії, колекціонер фотографій каналізаційних і водопровідних люків Андрес Сіплане (Andres Siplane), з яким ми познайомилися в жовтні 2021 р. у купе потяга Маріуполь – Київ.

Під час перебування в Маріуполі колекціонер відшукав і сфотографував цей своєрідний історичний раритет. Згодом він люб’язно поділився цією та іншими світлинами люків в одній із груп Facebook, до діяльності якої ми причетні.

Ця чавунна кришка є матеріальним свідченням історії створення першої системи міського водопостачання. Відлита на ній назва підрядної організації зберегла пам’ять про підприємство, яке на початку ХХ ст. долучилося до модернізації міської інфраструктури Маріуполя.

Андрес Сіплане послідовно підтримує Україну в умовах повномасштабної війни. У своїй країні він організовує збори коштів на придбання вживаних автомобілів для Сил оборони України, комплектує їх необхідним спорядженням і медикаментами та сприяє доставленню на фронт. За наявними в нас відомостями, лише на Запорізький напрямок у такий спосіб уже було передано близько 30 автомобілів.

Вадим Коробка,

кандидат історичних наук, доцент Маріупольського державного університету

Юлія Коробка,

кандидат історичних наук, доцент Ужгородського університету