• Головна
  • Ремонт хатини в режимі онлайн. Як маріупольська підприємиця звикає до сільського життя
14:26, 8 червня 2023 р.
Надійне джерело

Ремонт хатини в режимі онлайн. Як маріупольська підприємиця звикає до сільського життя

Олена Баркова — власниця невеликого косметичного бізнесу, який маріупольці знають під назвою “Gesty”. Вона виїхала з рідного Маріуполя, але після пережитих жахіть не готова жити у великих містах. Зараз жінка викладає в Інстаграм процес ремонту старого будиночка у селі Полтавської області, і вірить, що зможе налагодити нове життя та бізнес. 

Натурально, бо корисно 

Олена зараз почувається дуже сильною людиною, бо, каже, відповідальна не тільки за себе, а й за двох своїх дітей - восьмирічну донечку та чотирирічного сина. І робить усе, аби їхнє дитинство, що припало на велику війну, все ж відбулося. 

Ремонт хатини  в режимі онлайн. Як маріупольська підприємиця звикає до сільського життя , фото-1

Але діти вже не вперше стимулюють Олену до важливих кроків, котрі змінюють життя. Вона довгий час працювала на заводі, але після другої декретної відпустки вирішила, що має започаткувати свій власний бізнес — щоб більше часу приділяти дітям та дарувати людям корисну продукцію. Її “Gesty”, яка почалася з ароматних свічок, вже дуже скоро виросла до потужного виробництва та двох торговельних точок у Маріуполі.   

Ремонт хатини  в режимі онлайн. Як маріупольська підприємиця звикає до сільського життя , фото-2

- Я дуже люблю різні свічки, які уособлюють для мене свято, родинний затишок, атмосферу любові та щастя, - зізнається Олена. - Але мені так і не вдалося знайти для себе ідеальні свічки — ті, що пропонують у звичайних магазинах, мене не влаштовували через не дуже високу якість. Сумно розчаровуватися, коли очікуєш щось приємне. Тож, вирішила опанувати процес виготовлення саморобних свічок. Тоді ще не було такої кількості майстер-класів чи відеоуроків, тому вчилася на власних помилках, експериментувала, використовувала різні інгредієнти. А коли свічковарство увійшло в тренд, п’ятеро майстринь об’єдналися, щоб завезли якісні американські гноти, які додають до неймовірного ефекту — під час горіння, свічки потріскують, як у каміні. Тоді в Україні були хіба що китайські, котрі зовсім не горіли. Це був гарний маркетинговий хід, який дозволив підняти продажі — ті свічки просто зачаровували...

Але Олена вирішила йти далі. Вона сама мала проблеми зі шкірою, яких вона не могла позбутися навіть за допомогою професійного косметолога. Навіть дорогі марки косметики не розв’язували проблеми. Тож жінка почала шукати щось, що підходитиме саме їй і не вартуватиме занадто дорого. 

-  Думала, що термін “натуральна косметика” - це щось типу красивої назви. Але коли я заглибилась у тему, пройшла навчання, і, врешті решт, побачила результат на собі, зрозуміла — це не маркетинг, а реально працює. І наше, українське, краще ніж імпортоване звідкись, - розповідає про становлення свого бізнесу Олена. - Я розпочала свій шлях зі столика на центральному ринку: роздавала жінкам пробники гелю для вмивання та візитку, і чекала на зворотній зв’язок. Люди дзвонили, підходили, говорили чи підійшло їм, чи ні. І коли я побачила, що попит зростає, вирішила - треба збільшувати асортимент та кількість виробів. Через рік я вже відкрила магазинчик у центрі міста — “Gesty”. А у 2021 році взяла участь у “Маріупольському куркулі” на розширення виробництва. Ми відремонтували приміщення, купили нове обладнання. У грудні 2021 року я відкрила свій “острівок” у супермаркеті. Який став нашою друга торговельною точкою.

Ремонт хатини  в режимі онлайн. Як маріупольська підприємиця звикає до сільського життя , фото-3

Вкрадено та спалено 

Війна забрала в Олени усі матеріальні надбання. Торгові точки, разом з товаром, згоріли вщент. Виробництво розтягли мародери ще до того, як у тому районі почалися активні бойові дії: людина, що залишилася у Маріуполі, розповіла, що у приміщенні не залишилося нічого 

- Ми самі залишалися в місті до 23 березня. Якось вирішили не панікувати, бо скільки вже було тих провокацій, коли з кожної праски кричали, що місто будуть захоплювати. Звикли, - пояснює Олена. - Ми були впевнені, що Маріуполь — це залізна стіна. Така непохитна віра була. Бо десь там, в інших областях, може й не готові. Але у нас 8 років біля лінії фронту — купа військових, різні структури, які нас захищатимуть. Слухала пресконференцію міського голови, який закликав не панікувати. І ми реально не панікували...

Вже потім Олена зрозуміла, що небезпека близько. Каже - потрібно було бігти та йти пішки, щоб встигнути вийти з міста. Вона зробила спробу евакуюватися — купила квитки на потяг, але друзі сказали, що в них є автівка і вони допоможуть вивезти її з дітьми. Олена здала квитки, а вночі зателефонували ті друзі, повідомивши, що не буде евакуації, бо колону можуть обстріляти. 

- Навіть у найстрашніших фантазіях я не очікувала, що таке буде. Якщо є пекло, то воно було в Маріуполі, - каже Олена. 

Тиждень вони жили у підвалі гаражного кооперативу, де було сиро та холодно. Не витримавши цього, на тиждень повернулися у свою квартиру. Місто вже дуже сильно обстрілювали, і родина не могла навіть спуститися до підвалу — виходити з будинку було небезпечно. 

- Ледь дісталися до підвалу ми тільки 10 березня, моя свекруха спустилася остання. Вона взагалі не збиралася покидати квартиру, просто хотіла взяти окропу на каву, - згадує Олена. - Тільки налили їй того окропу, снаряд прилетів до нашої квартири. Врятували ми тільки документи, сумку з памперсами та двома костюмами для дітей, два-три сухарики та два шматочки вафлі. Поки ми планували спустити речі до підвалу, забирати вже не було чого... 

У місті не було зв’язку, у районі, де вони ховалися у підвалі, не було навіть можливості його спіймати: 24 на 7 його бомбили з літаків, Градів, зенітних установок — всі ці звуки люди вже навчилися розрізняти. 

- Вогнева стіна... До 22 березня ми взагалі не знали, що коїться у світі - чи захопили місто, чи окупована Україна, що відбувається в світі. Рухатися у бік можливої евакуації було страшно — ми кілька разів бачили, як повз нас йшли люди до місця, де начебто чекали автобуси. І ніхто не повертався — ми не знали, чи вони поїхали, чи загинули. Відсувалося це як дорога в один кінець. Я розуміла, якщо ми з дітьми вийдемо з підвалу, то вже не повернемося. Ми розраховували вираховували хвилинки, щоб встигти пробігти на відкритому просторі. Було, що зібралися йти, а почався обстріл, у двір прилетів снаряд, то ховалися знов. 

Але якось сусідка з 8 поверху ризикнула піднятися до своєї квартири, там їй прийшла смс від доньки, що є автобус на Мелітополь. І, зібравши речі, родина Олени ризикнула туди рушити. Взяли з собою трохи їжі — на сусідньому ринку розбомбили контейнер з продуктами, тож, чоловіки, які були у підвалі, з ризиком для життя бігали туди за їжею. На щастя, автобус, дійсно, був — він відвіз родину до Нікольського. 

- Нас там, начебто між справами, спитали — куди плануєте їхати? Ми відповіли — на Запоріжжя, - згадує Олена. - Але вони — ні, немає, є тільки на Донецьк... Ми категорично відмовилися, тож, вона записала нас - тисяча якимось номером. І я зрозуміла: тут є тисячі людей, які так і не доїхали до Запоріжжя... Настав час думати, як  нам вибиратися звідти...

Яка доля, так і буде

І допомогло майже диво. У вигляді сусідки, яка жила на 4 поверсі у будинку, якого вже майже не залишилася. Вона мала житло в Нікольському, і як тільки змогла виїхати, почала ходити відшукувати знайомі прізвища серед тих, кого привозили з Маріуполя. Вона не тільки прихистила родину, а й допомогла дістатися Бердянська — її чоловік з братом відвезли Олену з дітьми на власній автівці. Але тієї ночі, коли вони там опинилися, Бердянськ обстріляли.  На ранок будь-яку евакуацію з міста скасували — коли Олена вже думала, що майже вирвалася з окупації.

- Буквально вчора були коридори — а тут раз, місто вже закрилось, - розповідає жінка. - Біля одного з банків був супутниковий інтернет — так ми отримали єдину можливість списатися з перевізниками. Через три дні, на свій страх та ризик, один з них взявся вивезти нашу родину. Було дуже страшно, всіх перевіряли, хоч тоді ще не було фільтрації. 

Коли вони виїхали на вільну частину України, Олена думала, що закінчився найгірший етап її життя, і далі воно має тільки налагоджуватися. Але згодом почало насовуватися відчуття, що тепер немає нічого свого і невідомо, де шукати допомогу. Вона зізнається, що це було дуже важко психологічно. 

- І це не тільки у нас. Почали руйнуватися родини... Я категорична не була згодна їхати у великі міста, бо не почувалася там у безпеці, особливо, через дітей. А чоловік поїхав, зараз він начебто у столиці. Один раз до нас приїздив, допоміг будматеріалам, коли ми почали ремонт в орендованому будинку, - з сумом розповідає Олена.  

Спочатку вони пожили у куми в селі Красна Лука біля Гадяча, а потім знайшли хатинку у самому місті. Власник сказав - живіть безплатно рік, і якщо треба, зробіть там собі ремонт. Коли Олена трохи підмарафетила стареньку хату, він несподівано вирішив продати будинок. 

Олені довелося повертатися до села, де вона знайшла будинок в оренду. 

- Він теж не наш, але тепер ми вже ретельно обговорили умови, щоб не відбулося таких неприємностей, - каже Олена. - Руки-ноги є, тож, зараз робимо ремонт частково коштом оренди. Домовилися мінімум на 2-3 роки, а потім, може, будемо спроможні його купити.

Зараз  у неї відбувається грандіозний ремонт — хата у такому стані, як каже майстер, що простіше нову побудувати. Але Олена змогла поміняти старі труби та завести нові для каналізації, вже є помпа, але заміни чекають ще труби опалення. А головна проблема — котел для опалювання, який самостійно встановити точно не вийде. 

- Шпалери у коридорі, матеріал на підлогу в коридорі теж є, шпаклівки вистачає. Дівчата, що слідкують за моїми пригодами на сторінці в Інстаграмі, поприсилали, - розповідає Олена. - Я зверталася до багатьох блогерів, фондів, відомих особистостей. Щоб хоча б поділилися моєю історією... Багато відмовляли, всім зараз важко... А я не професіонал, роблю відео зі своїм сільським життям. І звичайні люди допомагають — у когось залишився рулон шпалер чи плитка, лампочки, розетки. Не важливо, наскільки це зараз буде виглядати модно чи досконало. Я роблю все, щоб мої діти були в комфортних умовах і у безпеці!

Ремонт хатини  в режимі онлайн. Як маріупольська підприємиця звикає до сільського життя , фото-4

Село, яке обрала Олена, доволі розвинуте, тут є красива школа і дитячій садочок, де буде зручно її дітям. Олена двічі відновлювала бізнес, у квітні в неї вже був асортимент у 20 різних виробів. Але вона була змушена зробити тотальний розпродаж, бо були потрібні кошти на ремонт та переїзд. Але вона має надію, що їй вдасться повністю відновити Gesty. Вона навіть не закриває ФОП і не видаляє рекламну сторінку в соціальних мережах, сподіваючись на збереження клієнтської бази. 

- Гадаю, якщо є бажання, жити можна де завгодно. Зараз нічого не планую: багато планів, які я набудувала, не здійснилися: я жила у великому місті, потім — думала обжитися у Гадячі... Зараз в моїй країні йде війна, тож, загадувати та планувати не бачу сенсу, - пояснює свою позицію Олена. - Думаю, варто любити, приймати та бути вдячною за все, що є. Якщо моє життя так складеться, що не буде можливості оселитися у місті, я буду жити у селі. Якщо навпаки — повернуся у місто. Мої плани - це мої діти, яким я маю створити затишок, тепло, забезпечити їжу. А у селі є город, тому ти ніколи не будеш голодним — можна виростити все, якщо є бажання. Ми вже увесь город засадили: картоплю, різні види капусти, огірки, моркву, кріп з петрушкою, редис, горох, буряк, кабачки, перець, баклажани. Усі 10 соток! Я перший раз як вийшла в город — боже, який ти великий! А місцеві сміються: та це ж мало, тьфу, у нас не менше, ніж 40!  

Ремонт хатини  в режимі онлайн. Як маріупольська підприємиця звикає до сільського життя , фото-5

Олена каже, що навряд чи повернеться до Маріуполя. Бо була б рада забути все те, що довелося пережити, але воно не забудеться. І вона не вірить, що то буде місто, яким воно колись було. Але якщо її діти захочуть, можливо, їхній шлях приведе до міста у моря. 

- Моє рішення таке: дім там, де ми. Ми самі його створюємо. Де доля мене залишить, там і буду жити. Але хочеться море побачити, почути його аромат. Може, колись, у гості — так... Але не залишатися, - зізнається Олена.  

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Голос міста
Знаю, хто крав моє майно. Кожен - відповість. Все своє поверну
32,5%
Ставлюсь до людей, які крали, з розумінням. Співчуваю їм
9,2%
Мені байдуже до речей. Що пропало - то пропало. Всіх пробачаю
10,8%
Не буду повертатись в Маріуполь
13,8%
Не знаю, як я буду діяти. Немає у мене відповіді на це питання
33,6%
#Маріуполь
live comments feed...