«Жив. Ти де?» Чому маріуполець Андрій Андрющенко пішов захищати Маріуполь і як потрапив у російський полон

«Ти ж розумієш. Не можу інакше». Маріуполець Андрій Андрющенко пішов захищати Маріуполь добровільно. У мирному житті він встановлював кондиціонери в квартирах та будинках. Не мав жодного відношення до військової справи і навіть в армії не служив. Але пішов. Тому що Україна для нього – має значення.

18 травня він потрапив у полон. Його вивезли на територію російської федерації.

«Андрій дуже патріотичний, - розповідає дружина Поліна Андрющенко. – У нього навіть татуювання є – Герб України. В юності він був футбольним фанатом. Вболівав за наш маріупольський клуб. Проте дуже болісно сприйняв окупацію Донецька. Втрату «Донбас-Арени», можливість приїжджати і вболівати за футбол. Тому вже в 2014-му пройшов підготовку, збирався на фронт. Тоді не взяли його. Цього разу взяли…

Андрій дуже нервував після 24 лютого. Ми мешкаємо в квартирі на першому поверсі, на перетині вулиці Бахчиванджи та проспекту Будівельників. І у нас під квартирою є невеличкий підвал. Так Андрій облаштував його, щоб ми могли там переховуватись. Заніс туди воду, їжу. Як тільки чув звуки обстрілів, змушував нас з 8-річним сином спускатись і спускав свою маму, яка мешкала поверхом вище. Їй було важко спускатися вниз, але чоловік наполягав. Дуже хвилювався.

Він уважно стежив за тим, що відбувається навколо міста. Була надія, що минеться. Але не минулось. І таки він ухвалив рішення – йти воювати.

«Ти ж розумієш…» - тільки і сказав він. Звісно, я все розуміла.

1 березня він пішов до військової частини 3057 і попросився взяти його до Тероборони. Мабуть, це був останній день, коли ще можна було пристати до лав тероборонівців. Після 1 березня вже нікого не брали. Його забрали одразу і навіть не дали заїхати додому, по речі. Він пішов без одягу, без телефону навіть. Дуже багато маріупольців пішли разом з ним».

Андрія Андрющенко відвезли на територію МК «Азовсталь» і там видали екіпіровку, зброю. Пізніше він зателефонував дружині. Сказав, що ніколи не думав, що в Маріуполі стільки зрадників, і наказав ніколи ні про що не розмовляти з незнайомими людьми. Попросив зібрати речі, телефон, зарядку, купити, якщо ще можна, сигарети.

«Я все зібрала. Він мав мені подзвонити та сказати, куди я маю все це привезти. Але він так і не подзвонив…»

2 березня в Маріуполі повністю зник зв’язок. Полина більше нічого не чула про свого чоловіка. Вона рятувала життя свого сина. 

«Ми зустрічали різних людей в Маріуполі. Не всі були добрі. Наприклад, ми так і не змогли знайти укриття. Нас просто не пустили в найближчий підвал, сказали, все повно, місця немає. Напроти ринку «Застава»  є триповерховий будинок. Там теж великий підвал, з декількома виходами. Туди теж попросились – власник сказав ні, тільки для моєї родини.

Але були і чудові люди. Наші сусіди в будинку. Я не знаю, як би впоралась, якщо б не їхня допомога».

В родині Поліни не залишилось поруч чоловіків. Дві літні жінки – її мати та мати чоловіка, 8-річний син і вона. Тож за водою доводилось бігти під обстрілами їй.

«У нас близько було два джерела води – біля мечеті та в селищі Західне, у балці. Я не наважувалась бігти до мечеті, хоча це було ближче. Люди, які туди ходили, часто не повертались. Тож здавалось, у балці безпечніше». 

В середині квітня лінія фронту пересунулась як раз на вулицю Бахчиванджи. Там тривали дуже важкі бої. З одного боку вулиці – наші, з іншого кінця – кадирівці. Вони засіли в будинках, вигнавши звідти людей.

Поліні довелось перетинати лінію вогню. І це був найжахливіший день в її житті.

«На мою подругу напав собака і порвав їй руку. Сильно порвав. Треба було зашивати. Найближча лікарні до нас – це третя. Але для того, щоб дістатись туди, треба було йти під вогнем. 

У нас не було вибору. Треба йти. Як тільки ми рушили, кадирівці відкрили по нас вогонь. Ми сховались за деревом – вони припинили стріляти. Кричать нам – йдіть, не будемо стріляти. Ми тільки рушили – вони зі сміхом знову висунулись у вікно і відкрили по нас вогонь. Вони гралися з нами. Влаштували полювання!

Якимось дивом ми добігли до кінця вулиці, там вже були наші. І жодного пострілу, жодної перевірки документів.

Ми добігли до лікарні – а там вже повно росіян, денеерівців, кадирівців. Вони повністю контролювали лікарню. Нікого не пускали. Ми стали проситися до лікаря, і вони дозволили спуститися в підвал.

Саме там, в підвалі, були заточені лікарі. Їх не випускали. Вони навіть не підіймались звідти. З ними було багато дітей – без рук, без ніг, вони там їх зашивали, лікували. І вони там залишались. Скільки саме їх там було, не знаю. Нас не пустили. 

Подрузі руку таки зашили. Ми просто дивом дістались до дому. Ми бігли буквально перестрибуючи через трупи. Жах, який я ніколи не забуду».

16 квітня на Бахчиванджи росіяни почали зачистку території.

«Нас всіх вигнали з квартир, з підвалів і як скот зігнали в приміщення технікуму. А самі почали шмонати квартири. Крали все, що бачили. Багато хто з моїх сусідів втратив всі свої документи, в тому числі на квартири. Люди тримали все це в сумках біля виходу. Дехто не встиг їх взяти, коли кадирівці стали виганяти всіх на вулицю. Орки просто хапали все, в тому числі ті сумки. Коли грабіж закінчився, нам дозволили повернутись.

Наш будинок після цього почав порожніти. Люди стали виїжджати з міста. Але я не могла, - каже Поліна. – У нас не було власної автівки. А ще моя мама з кардіостимулятором. Вона просто могла б не витримати подорожі, особливо пішки. Да і не могла я поїхати знаючи, що мій чоловік десь поруч».

Ще під час обстрілів, коли Поліна бігала по воду та зустрічала наших захисників, вона у всіх розпитувала про чоловіка. Періодично вона отримувала повідомлення від інших захисників, що бачили Андрія, живий. Зв’язок був лише на території «Азовсталі». І всі, хто міг, хто мав телефон, передавали таким чином повідомлення родинам побратимів.

Одного разу їй сказали, що частина тероборонівців знаходиться в торговому центрі «Примор’є».

«Я думаю, Андрій знаходився саме там. Біля «Примор’я» мешкала його бабуся, там є будинок. І коли я прийшла туди, я побачила дуже характерно намальовану букву А. Впевнена, це він написав. Залишив мені знак. Бо точно така буква була витатуйована на його руці».

Після того, як росіяни встановили контроль над містом, і залишалася тільки «Азовсталь», Поліна нарешті змогла дістатись «Метро» і придбати телефонну картку «Фенікс», зарядила телефон. І одразу почали надходити повідомлення від чоловіка. Андрій присилав їх постійно. Спочатку СМС були довгими. Потім звелись тільки до трьох слів: «Жив. Де ти?»

Поліна почала писати теж. І 20 квітня Андрій відповів їй. 

«Він дуже засмутився коли дізнався, що  ми не виїхали. А я дуже засмутилась, коли дізналась, що він в оточенні на «Азовсталі». Я дуже сподівалась, що він зміг прорватися з міста. Була група військових, яким це вдалося. Але на жаль, на моє питання, де ти, він відповів: «Я дуже близько і дуже далеко. Я там, звідки починав». І це був важкий удар для мене. Андрій заспокоював. Писав, що у нього все добре. І це так дивно було читати, бо я бачила і чула, як кожного дня на голови хлопцям скидають бомби. Безперервно!

17 травня він надіслав останнє повідомлення: «Ми виходимо. Їдь!».

І Поліна Андрющенко стала шукати можливість виїзду. 

«Вже стало зрозуміло – треба терміново їхати. Бо якщо росіяни складуть список полонених, то я можу після цього не пройти фільтрацію. Слава Богу, допомогли друзі. Знайшли хлопця, який вивіз нас без фільтрації в Бердянськ. Там ми декілька днів провели в пошуках, хто вивезе нас далі. 

Це був складний шлях. На блокпостах у нас вимагали гроші. На Василівці двоє окупантів вимагали по 100 доларів з людини. Звідки такі гроші? Ні у кого не було. Наш водій став домовлятись. Зійшлися на 500 грн з людини. На одному з блокпостів двоє п’яних росіян чіплялись до нас. Це все було огидно. 

На кожному блокпосту росіяни питали у дитини, де твій тато. І мені доводилось вчити його брехати. Це так соромно, я постійно нагадувала йому, що треба говорити. Коли ми побачили першій український блокпост, син аж закричав: «Мама, дивись, наш прапор!» Коли ми під’їхали, вже український військовий спитав у нього, де твій батько. І син одразу  - в мій бік. А заспокоюю: кажи вже правду. Це свої. Тепер можна».

Зараз родина в безпеці. І Поліна весь свій час присвічує тому, щоб скоріше повернути чоловіка до дому.

Три тижні тому вона отримала із росії лист, немов би від Андрія.

Лист датований 20 червня, а дійшов тільки зараз. Він повідомляє, що в тюрмі в росії. І що у нього все прекрасно. А потім довго-довго описує, чим їх годують на сніданок, обід та вечерю.

«В цьому листі жодного слова від Андрія. Я знаю свого чоловіка з 16 років. Це така дурість – уявіть, людина у полоні, не знає, що з його родиною, як син, як мати, а замість цих питань пише про свій раціон. Лише в кінці було декілька речень, які Андрій написав не під диктовку: «Як ти любила казати, все пережили -  переживемо і це». Вірю, що переживемо. І що Андрій повернеться разом з іншими українськими захисниками, які зараз у полоні росіян».

ЧИТАЙТЕ також: «Мене можуть вбити. Твоя задача – зберегти дітей». Тренер «Скіфів» Євген Юрочкін з квітня у полоні. Про його долю нічого не відомо