• Головна
  • Складні питання для мера Маріуполя. Велике інтерв'ю з Вадимом Бойченко
Інтерв'ю
18:00, 10 квітня

Складні питання для мера Маріуполя. Велике інтерв'ю з Вадимом Бойченко

Інтерв'ю
Складні питання для мера Маріуполя. Велике інтерв'ю з Вадимом Бойченко

Маріуполь вже 40 днів знаходиться в повній блокаді – без світла, води, їжі, ліків. Сотні тисяч людей вимушені були залишити свої домівки, щоб врятувати своє життя. Тисячі людей  загинули. Все частіше звучить страшна цифра в 20 тисяч загиблих в наслідок російської агресії. 

Люди, які нарешті дістаються безпечних міст, починають ставити питання: чому вони були такі безпорадні? Чому їх не евакуювали вчасно? Де взагалі був мер і чому він не рятував всіх.

Всі ці дуже важкі питання ми поставили міському голові Маріуполя Вадиму Бойченку. І він погодився на них відповісти.

Вадим Бойченко зустрів нас в штабі, який працює за межами Маріуполя, без звичної краватки та без окулярів . Не втримались, спитали, а чому власне, він перестав носити окуляри і всюди на телебаченні з’являється без них.

Складні питання для мера Маріуполя. Велике інтерв'ю з Вадимом Бойченко, фото-1

«Розумієте, раніше мені потрібно було дивитись на перспективу, вибудовувати стратегію розвитку міста на 10 років наперед. А зараз горизонт мого планування – тільки завтра», - сумно пояснив він.

- Ви не вірили у війну. Чому?

- Так, не вірив. Я цивільна людина, я не військовий. Я бачив війну тільки через призму спогадів моєї бабусі, яка пройшла через Другу світову і пам’ятає ці жахи. 

А ще я бачив теперішню російсько-українську війну під кутом 2014 року. Я багато про це думаю. Я не міг навіть уявити, що місто будуть знищувати. Вважав, що місто витримає оборону, постріляють і заспокоїться все. Це мене просто розриває зсередини.

В мене були підстави так думати.

Напередодні війни багато експертів  в один голос запевняли: війни не буде, сил росії на кордоні не достатньо для наступу.

Коли великий бізнес інвестує в Маріуполь мільярд, коли не зупиняє будівництво університету, то мабуть, тому, що теж не вірить у реальність війни.

Були у мене і інші причини для того, щоб не вірити у війну. Щоб ви розуміли, ще 15 лютого я був в Києві, зустрічався з представниками Європейського банку і отримав підтвердження фінансування на придбання ще 50 нових тролейбусів для Маріуполя. Я вважав, що вони теж щось знають, і що буде все добре, якщо вони погоджуються інвестувати в Маріуполь. Я мав тверде переконання, що наші європейські партнери не можуть інвестувати, якщо буде якась загроза місту.

Ну і звісно, автобуси, які ми отримали, були придбані за американські гроші. IFC фінансував проєкт, і ми отримували дозвіл на його реалізацію у Вашингтоні. Ну там-то точно знають про плани путіна, думав я. І це давало мені додаткову впевненість в тому, що війни не буде.

Наступного дня я зустрічався з послом Франції в Києві. Ми обговорювали наш водний проєкт і планували його розширення.

Ці всі фактори… Розумієте, я людина, яка живе в логічному світі. І той світ, в який я був занурений, він виглядав трошки по-іншому. Він був точно не про війну. Тому звичайно, коли почалась війна 24 лютого, а я  її побачив з вікон власної квартири на Лівобережжі Маріуполя, - я був шокований. Я не міг повірити. Але сталося те що сталося. І ми з командою почали реагувати на нові виклики, згідно до законів воєнного стану.

 - Як би в цілому ви оцінили стан міста напередодні війни? Запаси продуктів, бомбосховища.

- Ми багато зробили для допомоги військовим. Достатньо сказати, що бюджет, який ми виділили на потреби захисників Маріуполя, за 5 років збільшився з 5 до 50 мільйонів гривень на рік. Будь-яка потреба Нацгвардії, ЗСУ тощо виконувалась, всі витрати покривались з місцевого бюджету. А нас за це ще й критикували.

Але все-ж таки пропоную спочатку виграти війну, а потім вже будемо аналізувати ситуацію. І на це питання я відповім, коли війна закінчиться.

 - Давайте повернемось у 24 лютого. Як ви діяли після того, як отримали повідомлення про початок війни?

- Так, як і мав діяти. За законом про воєнний стан, 24 лютого я прибув до військової частини №3057. Командир частини очолив оборону Маріуполя. І я повідомив, що муніципалітет готовий виконувати задачі по організації оборони міста.

З цього часу я був підпорядкований голові військової адміністрації Павлу Кириленку. Власне, мої повноваження як мера звузились до забезпечення потреб оборони та життєдіяльності міста.

І ми почали це робити. Нам казали військові, де потрібно встановити захисні споруди – ми ставили. На території Азовсталі цілодобово варили протитанкові їжи. 

Ми за бюджетний кошт терміново викупили більшу частину продуктів, які можуть довго зберігатися, і заховали їх на базі КП Комунальник. Ми вважали, що надійно їх укрили. Але найшлись вороги, які здали координати. 2 березня склади були знищені прицільним вогнем окупантів.

Так місто частково залишилось без запасів харчів, які були заплановані під бомбосховищі.

Ситуація в Маріуполі змінювалась не за дні – за години. І ми намагались реагувати терміново на всі ці виклики.

Наприклад, раптом став зникати хліб. Ми домовились з компанією «Харвіст», та надала нам зерно, ми змололи його на Маріупольському хлібокомбінаті, дістали дріжджі, стали випікати хліб. Не дуже якісний у нас виходив, звісно, але це був соціальний хліб.

Наступний виклик – терміново розселити людей зі Східного та Сартани, які залишилися без домівок і не мали родичів, де б можна було сховатися. І ми стали селити людей в трьох гуртожитках. На базі 66 школи організували готування їжі. Готували як для цих людей, так і для територіальній оборони та інших військових.

Потім виникла проблема  з питною водою. Стали вирішувати, як доставляти воду цистернами.

І так ми намагались тримати місто, прибирати мусор, відновлювати комунікації електропостачання, поки це ще було можливо. Але настав час, коли вже ніхто нічого не міг зробити.

- Вас звинувачують в тому, що ви залишили Маріуполь. Коли це трапилось і чому?

- Взагалі я не збирався залишати місто. Навіть коли мені повідомили, що на мене полюють, навіть коли розстріляли мій дім – не збирався. Мені пояснювали,  що в місто зайшли ДРГ. Їх мета – захопити мене особисто, поставити під російським триколором і змусити розповідати про любов до росії. Або навпаки, сказати, що я дуже хворий і передаю керування містом якомусь Костянтину Іващенко наприклад. Такий план був у 2014-му році, коли Юрію Хотлубею терміново довелось «захворіти», а всі депутати отримали СМС, що зараз будуть обирати нового секретаря міськради:  замість Андрія Федая – Петра Іванова. (Під час хвороби мера його обов’язки, за законом, виконує секретар міськради. Тож план був поставити керувати містом російського агента Іванова, фактично усунувши діючого міського голову – ред.) Мене попереджали і наполягали. Бо є велика кількість засобів примусити людину робити те, що вона не хоче робити. Наказали хоча б не залишатись у місті вночі. Я зателефонував голові військової адміністрації Павлу Кириленку. І той сказав мені: «Виїжджайте (призначив точку, куди саме), створюйте там штаб оборони Маріуполя і після передислокації сил та засобів, повертайтесь". 

Я мав намір на ніч виїжджати до штабу, за межі Маріуполя, а вдень повертатись і працювати у місті.

Тож 26 лютого ввечері я виїхав з міста до штабу. Ми їхали разом з частиною команди. Вранці 27 лютого ми сіли в машини і вирушили до Маріуполя.

Двоє моїх заступників, яких до речі теж звинувачують, що вони залишили місто, в Маріуполь прорвались 27 лютого. А мій водій затримався на заправці. Там була довжелезна черга, ми затримались на годину. І не встигли проскочити. Під одним з населених пунктів ми потрапили в зону активних бойових дій. Ми думали, що нам – кінець. Коли розібрались, місцеві тероборонівці заборонили нам їхати далі. Нас просто не впустили до міста через важкі танкові бої. Ми вимушені були повернутись. В'їзд до міста вже був заблокований - росіяни взяли Маріуполь в облогу.

Частина нашої команди – в Маріуполі, а частина разом зі мною -  у штабі. Ми вимушені були почати працювати в такому режимі. Координувати всі комунальні служби через Михайло Когута, який залишився у Маріуполі. Ніхто так не планував. Ніхто не думав, що ворог так швидко візьме місто в блокаду.

З цього моменту ми почали працювати над евакуацією маріупольців.

- Чому ви не оголошували про евакуацію одразу після початку війни? 

- Як це не оголошували? Ми казали людям про можливість евакуюватись. Ще в лютому Укрзалізниця організувала евакуаційні потяги з Маріуполя. Їх рушило три – на Західну Україну. Але ви знаєте, що ті потяги рушили з міста напівпорожніми? Ми говорили людям про можливість залишити місто, але мало хто захотів скористатися нею. Бо – давайте будемо чесними – не тільки я, більшість  маріупольців думала так само, війна буде, як в 2014-му. Постріляють-постріляють і домовляться. І все заспокоїться, і навіщо в такому випадку виїжджати.

А коли зрозуміли, що це зовсім інша війна - було пізно. Ворог замкнув кільце. І вже 1 березня ми не мали змоги ні в’їхати в місто, ні виїхати, ні ввезти гуманітарку, ні забрати людей. 

Підкреслюю: починаючи з 1 березня жодна гуманітарна колона не змогла потрапити в Маріуполь. Її не пускали.

Я знаю, що деякі маріупольці все ж таки виривались з міста в перших числах березня. Але це було дуже ризиковано. Деякі так і не змогли дістатися безпечного міста. Доїжджали до першого російського блокпосту та отримували команду повертатися. Окупанти казали людям: в нас не має команди випускати людей.

Вже з початку березня почалася велика робота по організації евакуації, яку проводили на вищому державному рівні. Особисто координувала роботу Ірина Верещук, міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій.

ЕВАКУАЦІЯ

- Перемовини щодо організації гуманітарних коридорів розпочалась ще 1 березня. Вони проводились на рівні вищого керівництва держави. Ми як міська влада у цьому процесі не брали участь. Ми тільки на запит Ірини Верещук надавали необхідну інформацію та виконували певні дії для організації евакуаційних колон з Маріуполя комунальним транспортом. Тобто робили те, що залежало від нас.

Підготовка зелених коридорів – це був дуже складний процес. Росіяни запитували від нас максимум інформації щодо колон. Просили точні маршрути колон – ми креслили і надавали. Просили точну кількість автобусів, які ми плануємо залучити до евакуації – ми повідомляли про це. Потім запросили точні місця збору людей  - ми надали: СК «Іллічівець», Театральна площа біля Драмтеатру, Кальміуська райадміністрація.

Вранці 6 березня ми отримали команду із Києва – розпочати евакуацію. Але напередодні вночі ворог вдарив ракетами по автобусному парку, і замість 100 автобусів у нас залишилось 50.

Ми з великими проблемами знайшли водіїв, які погодились сісти за кермо автобусів. Але раптом, коли люди вже зібрались, ворог відкрив вогонь по евакуаційній колоні. Просто дивом ніхто не постраждав.

Наступного дня ми отримали інформацію від переговорників, що коридор таки погодили. Але після нічного обстрілу у нас вже залишилось лише 30 автобусів. Потім було 20, 9, 6, 0…

Люди знову зібрались. Колона мала рухатися в напрямку Мангушу – по дорозі біля аеропорту. Але саме коли українські захисники розкрились, щоб випустити евакуаційну колону – ворог посунувся в це «вікно» танковим наступом. Звісно, що командування оборони Маріуполя терміново вимушено було зупинити евакуацію. У цей час також зібрались люди на власному транспорті, всього 3 тисячі машин. І вони також не змогли проїхати, бо на російських блокпостах була таж сама команда – не пропускати людей.

Після чотирьох невдалих спроб вирватися з міста і почати вивозити людей, стало зрозуміло, наскільки  цинічно і нагло діє ворог. Він вимагав від нас маршрутів, точок збору, кількість автобусів з єдиною ціллю – щоб вдарити прицільно. Ми грали за правилами, - а вони просто намагалися знищити людей.

Так була зірвана перша спроба розпочати велику евакуацію мирних мешканців із Маріуполя.

Що було далі, як вдалося таки пробити шлях на Запоріжжя, як Вадим Бойченко 5 днів переховувався у Бердянську, намагаючись потрапити в Маріуполь, хто з команди залишився поруч, а хто втік, і як швидко вдасться відбудувати місто - читайте в наступній частині інтерв’ю. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Маріуполь
Спецтема
Складні питання про життя в окупованому Маріуполі і життя тих, кто вимушений був поїхати з міста через війну. Ми не боїмося складних питань. Готові відповідати на будь-які.
Оголошення
live comments feed...