Про «безхазяйне» житло: чекайте дзвоника у двері

З наступного тижня в окупованому Маріуполі розпочнеться масовий розподіл вкрадених квартир. 2000 таких, віджатих, експропрійованих, будуть розподілені протягом 30 днів між тими, хто стоїть в черзі перед окупантами за житлом. 

Окупаційна влада заявляє, що отримання житла чекають 5000 маріупольських родин. Місцеві мешканці кажуть, що насправді їх вдвічі більше. Тож процес експропріації краденого майна буде тривати у Маріуполі і надалі.

«Забрать і поделить» - старий комуністичний слоган – знов запрацював на окупованих теренах. Хотіли Радянського Союзу? Ось вам він, у всій своїй справжній, не пропагандистській красі. 

Ті, хто прийшли на нашу землю грабувати, діють не вибірково – під каток нових «асвабадітєлєй» потрапляють не тільки ті, хто не схотів жити під окупацією і виїхав, а і цілком «свої», хто радів, хто вітав і навіть сидячі під бомбами, чекав на окупантів.

Але я зараз думаю не про них.

Я думаю про тих моїх знайомих, колишніх сусідів, родичів, хто вже приймає ключі від вкрадених квартир і хто буде робити це наступні 30 днів. І подумки говорю до них: а раптом почують?

Люди! Кожен з вас точно знає, що ніякого муніципального житла не існує. Кожна квартира, яку будуть роздавати окупанти разом із колаборантами, - це приватна власність ваших сусідів, друзів, знайомих, просто земляків ваших. Тих, хто вижив, хто поїхав, хто не зміг захистити свою приватну власність.

Окупанти, звичайно постараються, і щоб вберегти вашу сплячу совість, познімають зі стін фотографії власників, повиносять чужі речі, викинуть на смітних одяг, дитячі іграшки, чужу білизну. Можливо навіть пофарбують стіни, щоб вам аж прям легко дихалося на вкрадених квадратах.

І от ви там обживаєтеся. Розставяєте власні меблі, заповнюєте шафу своїм родинним посудом. Розвішуєте свої портрети по стінах. І нібито – дома. Аж раптом дзвоник у двері.

Ви відкриваєте двері, а на порозі стоїть жінка з дитиною. Вона повернулася у Маріуполь тільки зараз. Вона не наважувалася їхати (або не мала грошей) раніше. Вона стоїть на порозі власної квартири, на яку у неї відібрали права. Вона спізнилася. Її речі викинули на смітник. Дитячі іграшки її доньки викинули на смітник. У неї на руках ключі, які більше не відмикають двері квартири, яка дісталася їй у спадок від матері. Квартири, де вона народила дитину. Де вона була щасливою разом із чоловіком, поки його не вбила російська ракета, коли він у березні 2022-го пішов по воду. 

І ось стоїть вона, дивиться вам в очі і каже: це моя квартира, і мені більше нема куди йти, і нема де жити.

Що зробите ви? Чи зможете спокійно закрити перед нею двері? І жити далі, бо у вас – «муніципальне житло» і ви «маєте право»?

Чи ви думаєте, що Шереметьєво вас захистить від таких випадків? 

Не захистить. Бо Росія позбавила житла не тільки тих, хто за кордоном, а і тих, хто нікуди не виїжджав, просто втратив документи, не має сил та можливостей довести окупантам своє право. Але він подзвонить у ваші двері, бо він – поруч.

Я хочу, щоб так було. Я хочу, щоби кожен, хто займає чужу квартиру, жив і чекав – щодня чекав дзвоника у двері. 

Бо навіть у найважчі часи варто обирати гідність.

Анна Романенко

Більше блогів ЧИТАЙТЕ ТУТ