«В країні немає єдності. Через 4 роки на фронті відчуття, що нас програли в карти», - маріуполець Дмитро Бочек

Дмитро Бочек до повномасштабної війни працював на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча, а після продажу заводу компанії Метінвест, вирішив зайнятися власною справою – і став весільним відеографом. 

У 2022 році він не вірив у можливість великої війни, і навіть після початку повномасштабного вторгнення не піддався на вмовляння брата виїжджати з міста. Брат 26 лютого вивіз родину із України, а сам пішов добровольцем. Дмитро також вивіз родину із Маріуполя, але переживши блокаду.

Вже наступного дня після того, як Дмитро Бочек та його родина опинилися в безпечному регіоні України, його мобілізували. Дмитро воює вже 4 роки. І якщо порівнювати його настрій 4 роки тому і зараз, то можна помітити сумні зміни.

Напередодні четвертої трагічної річниці війни він поділився своїми думками з редакцією 0629.

Якщо взагалі про стан та настрій, то тримаюся «з останніх сил». Немає ані настрою, ані бажання, ані фізичних сил. Тримаюсь тільки завдяки думкам про рідних і мріям про майбутнє мирне життя. Чотири роки розлуки. Бачимось із сім’єю тільки у відпустках, яких ще треба дочекатися. Бо всі майже чотири роки служу в бойовій бригаді, в якій, звичайно, завжди не вистачає людей. Батьків бачив лише двічі, рідного брата - один раз. Це - найсильніший біль для людини, у якої головне в житті - сімʼя.

Якщо раніше ще були надії на повернення Маріуполя і повернення до Маріуполя, то зараз вони остаточно зникли. Нашого Маріуполя вже немає і не повернеш. Не відбудувати рідних вулиць, не воскресити загиблих друзів, не вигризти сліди російської присутності, в тому числі із мізків тих, хто там залишився. Іноді бачу в Інтернеті свіжі відео, зняті на вулицях міста, і не впізнаю його, не розумію, де це.

Останнім часом дуже загострилось почуття справедливості. Або, мабуть, вірніше буде сказати – несправедливості. Ми, ті, хто боронить країну з 22-го, відчуваємо себе, як кажуть, «програними в карти», наче всі - і держава, і цивільні громадяни - на нас поставили хрест, мовляв, ну раз ви вже у війську, така ваша доля, тримати фронт.

А ми почекаємо, ось-ось перемовини - і перемирʼя. І так вже 4 роки. І добре б, коли, поки захисники боронять країну, всі решта робили би все для нашої перемоги, але ж ні! Більшість продовжує жити своє життя, просто відчуваючи незручності у вигляді тривог та блекаутів. В країні немає єдності. А без єдності ми не переможемо нашого проклятого ворога.

Воюють бідні. І крапка. Не треба намагатись наводити приклади відомих людей - акторів або політиків, що приєднались до війська - їх 0,0001%. Поруч зі мною служать шахтарі, будівельники, водії та селяни. 

Три роки нам не підвищують грошове забезпечення, яке у солдата складає близько 21 тис. грн. на місяць. Це ж просто знущання над захисниками та ганьба для держави, яка насправді в історичному моменті бореться за своє існування на мапі світу! І якщо досі хтось думає, що там в ЗСУ майже всі отримують «сотку» бойових, поясню, що навіть виконуючи завдання, наприклад, під Словʼянськом, що на даний час знаходиться на відстані менше 20 км від умовної ЛБЗ і в зоні ураження ворожих дронів, ти не отримуєш сто тисяч! Це не вважається 1 лінія.

За 4 роки великої війни наша бригада була на відновленні НЕ в Донецькій області сумарно десь 6 місяців. Всю решту часу ти живеш із думкою, що кожну хвилину тебе хочуть вбити. І для цього не обов'язково бути на самому "передку". Навіть коли ти знаходишся в умовному тилу, понад 20-30 км від ЛБЗ, тебе бачать ворожі "очі" - орлани, зали, суперками, тебе можуть вистежувати ворожі засоби радіоелектронної розвідки, і кожну мить може прилетіти ракета, ударний дрон або снаряд. Коли ти йдеш по вулиці, коли ти п'єш каву біля магазину, коли ти вечеряєш, коли ти спиш. Ми сахаємось птахів, коли боковим зором бачимо рух у небі, ми ненавидимо скутеристів, ми ховаємо машини під дерева, ми уникаємо скупчень людей. І коли ми їдемо у відпустку, ми і там продовжуємо це робити. Але найжахливіше - це те, що тут, у прифронтових містечках, поруч із нами, військовими, в таких умовах продовжують жити звичайні люди, які до останнього не можуть покинути рідні домівки. Головна причина - "кому ми там (тобто в тилових областях України) потрібні і де ми будемо жити?"

Реально допомагають лише друзі та рідні. При чому, допомога приходить від дуже неочікуваних людей, з якими в мирному житті ви і не були дуже близьки. 

Патріотизм проявляється в діях, а не в гучних словах, особливо українською мовою. А решта, таке враження, що у військових бачить лише джерело наживи. Оренда житла - це взагалі якийсь сюр. Коли був у відпустці в Києві, приходилось декілька разів орендувати житло. Жоден ріелтор не зробив знижки з огляду на те, що я військовий ВПО, який не може поїхати у відпустку додому, бо дому - немає. В жодному магазині чи закладі не робили знижку, поки сам не спитаєш, хоча по моєму зовнішньому вигляду неможливо було не зрозуміти, що перед ними військовий. І взагалі, за всю відпустку жодного слова подяки, рукостискання або слів підтримки просто від випадкового перехожого. Навпаки, люди уникали навіть дивитися в очі.

В той же час, кожного разу, коли я на своїй автівці 1996-го року вартістю 1000 доларів паркувався в Києві проміж великими новими позашляховиками, мене просто рвало від думки: чому? Чому ми їздимо по Донбасу на 20-річних пікапах і збираємо донати на їх ремонти серед простих громадян, які віддають на це такі потрібні їм самим гроші, чому ми віддаємо свої життя, здоров’я та роки, а володарі цих розкішних автівок продовжують заробляти гроші на нові тачки та нерухомість? 

Чому і скільки ще це буде тривати? Мабуть, до того моменту, коли ми тут закінчимось, і двері цих байдужих вибʼє смердючий російський чобіт. 

Коли ми раніше озирались на історію так званої Великої Вітчизняної війни, ми думали: як взагалі можна 4 роки жити в стані війни? Тепер ми самі вже навіть більше живемо в цьому становищі. І найбільш  прикро - це те, що немає світла в кінці тунелю, як то кажуть. Тільки слабка надія на якесь колись завершення бодай вогню. 

І згадуючи ту далеку війну, хочеться сказати ще одне. Я жодним чином не ностальгую за тими радянськими часами, але тоді якщо в країні була війна, то вона була для всіх. Всі були задіяні в наближенні перемоги. Хто на фронті, хто - в тилу. Хто не воював, той працював задля забезпечення війська. Всі ж знають про підлітків у станка протягом змін по 14 годин. Принаймні, у мене таке враження, виходячи із розповідей наших бабусь та дідусів. А зараз? Питання риторичне

Ось таке видалось інтервʼю. Без прикрас, без фальшивого оптимізму, без бравади. А навіщо обманювати? Це шкідливо для носіїв рожевих окулярів. Бо, як кажуть поважні блогери: ми або змінимось, або загинемо.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube