Після блокади – одразу на фронт. Як фотограф із Маріуполя Дмитро Бочек потрапив на війну, - ФОТО, ВІДЕО

Дмитро Бочек пережив блокаду Маріуполя, вивіз дві родини з палаючого міста і тільки-но дістався безпечного місця, як одразу отримав повістку у військомат. Колишній весільний фотограф перетворився на військового і вже більше року знищує ворогів на рідній Донеччині.

«Я вважаю себе корінним маріупольцем. Разом з батьками ми приїхали в місто із Павлограду, коли мені був рік від народження. Тож я не знаю іншої батьківщини, аніж Маріуполь.

За фахом я інженер. Працював на Маріупольському меткомбінат імені Ілліча – спочатку у трубозварювальному цеху, потім в центральній лабораторії. 10 років там проробив, а потім мене перевели в інвестиційний відділ. Коли комбінат змінив власника, і прийшов Метінвест, я звільнився. Вирішив, що прийшов час присвятити себе іншій справі, якою я займався із захопленням, - це фотографування», - розповідає Дмитро Бочек.

Разом з дружиною Наталією він став заробляти на життя фотозйомкою весіль,  шкільних випускних, інших свят. Родину Бочек дуже добре знали в Маріуполі. Їхня робота була пов’язана зі святом, радістю. Точно не з війною.

«Ми не вірили у можливість повномасштабної, руйнівної війни, - каже Дмитро. – Звісно, як і всі, ми слідкували за новинами у лютому минулого року. Хвилювались. Але коли дата початку вторгнення, про яку повідомляла американська розвідка, не підтвердилась, ми просто зітхнули з полегшенням. Ну знаєте, набридло весь час боятися.

А тут ще Президент в Маріуполь приїхав, і Ахметов, і наш мер Вадим Бойченко – всі казали про шашлики, випромінювали впевненість, що війни не буде, ну ми і вірили їм.

Тому, мабуть, коли 24 лютого почався масштабний наступ на Україну з різних боків, ми все ще продовжували заспокоювати себе, що це ненадовго. Що буде як в 2014-му, що скоро все вщухне.

Мій брат Андрій вмовляв нас виїхати з Маріуполя. Він приїхав в місто за двома своїми дітьми, моїми племінниками, щоб вивезти їх, і вмовив батьків поїхати теж. А я на його вмовляння не піддався. Дуже про це шкодую зараз.

 Тож ми залишилися у Маріуполі, а брат вивіз родину з міста ще 26 лютого, коли була відкрита дорога на Запоріжжя. Батьків та дітей переправив до Польщі, а сам добровольцем пішов у військомат. Ось з тих пір і служить у Нацгвардії.

Ну а я с дружиною та молодшим сином залишився в Маріуполі…»

Вони жили на 23 мікрорайоні. Саме з того боку росіяни вперше прорвались у місто. Тому бої в тому районі  завершились вже в середині березня. 

Але в перші дні весни 2022 року на 23-му мікрорайоні було дуже спекотно.

«Ми не спускались у підвал. Я подивився, що там є,  і зрозумів, що там не можна перебувати з дитиною. Тому ми переховувалися в коридорі.

Пам’ятаю, 8 березня я стояв і дивився, як прилетіла ракета в сусідній будинок. А потім ще, і ще…

Я був абсолютно розгублений і не розумів, що робити. 

Ввечері в наш двір заїхав автобус з поліцейськими. Вони стали пропонувати всім жінкам, дітям, старим виїхати в укриття. Я відправив дружину і сина. Їх привезли в драматичний театр, але виявилося, що там вже не було вільних місць, тож людей стали відвозити до будинку дитячої творчості («дом пионеров»). Виявилось, що це було дуже вдале рішення, бо там був басейн з водою, і її використовували, щоб помитися, скористатися туалетом. І це в тих умовах було справжнім щастям.

9 березня до нас у квартиру попросився спуститися сусід з 8 поверху. Я запропонував його родині розміститися в нашій спальні. Наша квартира була на першому поверсі, це здавалося більш безпечним місцем. Вранці сусіди повернулись до себе, а к нам в квартиру після цього прилетіли уламки снаряду, які наскрізь прошили ліжко, де ще годину тому спали люди, а також вікно, де напередодні я стояв і дивився, як палає сусідній будинок. Я просто дивом опинився в цей момент в коридорі. Хвилина  - і  міг би вже не розмовляти з вами. Тож для мене 9 березня – другий день мого народження».

Дмитро Бочек шукав хоча б якусь інформацію про те, як вирватися з міста, коли його друг, теж відомий маріупольський фотограф Павло Гомзяков сказав, що почув по радіо про зелений коридор, мовляв, можна виїжджати. Тож Дмитро з другом побігли забирати машину. 

«Я це пам’ятаю так, немов би все відбувалось не зі мною, а в якісь комп’ютерній грі. Вибухи, ми біжимо. На щастя, машина була ціла. Ми забрали родину друга, мою родину, але через бої виїхати не вдалося. Ніякого зеленого коридору не було. Тож нам довелось повернутись у будинок творчості, де було сховище.

14 березня там закінчилась їжа. Треба було щось робити, і ми (5 чоловіків) вирішили бігти в волонтерський хаб «Халабуда» через центр міста і спробувати взяти їжу там. Добре, що Паша Гомзяков знав добре Дмитра Чичеру (керівник «Халабуди» - ред.), тож вже через півтори години у нас був запас їжі. 

А через декілька годин українські військові почали обходити сховище і розпитувати, чи є у людей вода, їжа. Чомусь це викликало справжню паніку серед тих, хто там переховувався. Люди подумали, що раз питають, значить, скоро почнеться щось страшне, і стали тікати з будинку.

Частина з тих, хто поїхав, рушили на південь, в бік Мелекіно. Ввечері Паші вдалося додзвонитися до знайомого, який виїхав, і той сказав, що дістався Мелекіно, можна рушити – машини випускають. А я піднявся на купол будинку, теж піймав зв’язок і додзвонився до старшої доньки, яка живе у Києві. Так я дізнався останні новини з фронту і найголовніше – що зелений коридор нарешті відкрився, можна виїжджати. Тож ми з другом вирішили не відкладати і вранці 15 березня виїхали з Маріуполя».

Це був страшний і довгий шлях. Тисячі машин, в яких сиділи голодні, перелякані, подекуди поранені маріупольці, рушили дорогами, на обочинах яких стояли розстріляні автомобілі.

«Безкінечні 13,5 годин ми їхали з Маріуполя до Запоріжжя. Хотіли спочатку залишитися там, у моєї тітки, але вночі там був такий потужний обстріл, що ми зрозуміли – треба їхати далі.

Дісталися аж Червонограду на Західній Україні. Оселилися, і вже наступного дня пішли реєструватися у ЦНАП».

 А там їх чекав співробітник військомату. Він одразу вручив Дмитру повістку на медичне обстеження.

«Це було дуже швидко. Я прийшов, а замість обстеження – сидів один лікар, який спитав, чи маю я якісь скарги на здоров’я. Ну я, окрім того, що схуднув через голод в Маріуполі, інших скарг не мав, тож вже наступного дня мені сказали прийти з речами на пункт збору і відправлятися у військо.

Чесно, я був шокований такою швидкістю. Я не збирався ховатися від війни. Я сам прийшов ставати на облік. Але я тільки вирвався з пекла, я не спав, я був втомлений, не мав сил. Мені хотілося просто декілька днів поїсти і виспатися після тих жахів, що ми пережили в Маріуполі, але на всі ці мої зауваження у військоматі сказали, що не мають підстав для відстрочки: «Ну ладно, приходьте не завтра, а післязавтра»,  - сказали мені.

Насправді, так склалися обставини, що мене забрали у військо трохи пізніше, бо не було транспорту, щось таке. А я за цей час встиг відправити родину за кордон. Бо якщо я іду воювати, то їм краще бути там, аніж в Україні».

Дмитра Бочека направили навчатися на артилериста. Він був дуже здивований, коли зіткнувся там з ще радянською системою навчання. Був впевнений, що все це залишилось у минулому. Виявилось – ні. 

«Моя спеціальність називається звукометрист. Такої спеціальності на фронті більше не існує, а нас навчали! Такі були великі старі машини, завдяки яким ми мали б навчатися розвідці. Але в сучасній війні звичайний дрон в тисячу разів ефективніший для розвідки, ніж це застаріле обладнання.

Одним словом, коли закінчилось навчання, і за нами прийшов представник військового підрозділу, він дуже сильно здивувався. Військовий не знав взагалі, що існує така спеціальність -  звукометрист. Їм в артчастині такі фахівці виявились не потрібними, тож я потрапив в інший підрозділ».

Дмитро не може казати, де саме служить, чим займається, але інформує, що весь час він знаходиться на рідній Донеччині.

«Не питайте мене про стан справ тут і про контрнаступ. Насправді, ми тут, на фронті, маємо стільки ж уявлення про контрнаступ, як і ви у тилу. На війні кожен виконує свою роботу, свою маленьку ділянку, і картину цілком ми не бачимо. Навіть якщо я бачу якісь рухи, то не зможу сказати.

Одне лише зауважу: ми всі тут дуже втомлені – і солдати, і командири.

В нашому підрозділі в основному всі східняки, місцеві. Тільки двоє - із Західної України. 

Сумно бути тут, так близько від дому, і бачити, які руйнування несе із собою війна. Дуже сумую за Маріуполем, за нашим морем. Але коли я думаю про те, чи зможу повернутися туди після війни, то не впевнений. Подвійні почуття. З одного боку, Маріуполь – мій дім. З іншого… Вони  (росіяни – ред.) понабудували там чогось. Як з цим жити поруч? Знаю, що неподалік від мого будинку на 23 мікрорайоні вони побудували там декілька споруд. Я не зможу спокійно просто поруч проходити, розумієте?

Але перш ніж щось вирішувати на майбутнє, спочатку треба перемогти».

Дмитро Бочек, як і тисячі інших маріупольців, щодня працює, щоб цей день настав якнайшвидше.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube