Про дива, які інколи трапляються на війні

Чотири роки в Дніпрі працює хаб "Доброго ранку, ми з Маріуполя", створений волонтерами та Маріупольсько єпархією ПЦУ. Митрополит Донецький та Маріупольський Сергій служить в цьому хабі весь цей час і збирає історії переселенців - тисячі історій болю, втрат та страждань.

Ось одна із таких історій, яку володика розповів на своїй сторінці у Фейсбуці.

За чотири роки у Дніпрі, працюючи разом з волонтерами в одному з найбільших хабів України, я побачив тисячі історій. І багато з них назавжди залишаються в серці.

Хочу поділитися однією з них.

Кілька днів тому на видачу продуктових наборів прийшли мама та її 8-річна донечка — переселенці. Здавалося б, звичайна ситуація… Але внаслідок війни жінка втратила здатність чітко говорити. Слова тягнулися , мова була майже нерозбірливою. Наші реєстратори ставили запитання, на які потрібно відповідати точно, і спочатку було дуже складно.

І тут сталося маленьке диво.

Дівчинка дивилася на маму — і перекладала. Вона розуміла кожен її погляд, кожен жест, кожен звук. Вона була її голосом. Маленька, тендітна дитина стала єдиним містком між маминим болем і нашим розумінням.

Ми всі мовчки спостерігали й дивувалися: як любов між мамою і донькою творить справжні дива. Іноді люди не чують одне одного, навіть коли їм повторюють тисячу разів. А тут — без слів, але з повним серцем.

Ми видали родині продуктовий набір, а моя помічниця від усього нашого колективу подарувала цій маленькій українці іграшки та смачні подарунки. Радість дитини була безмежною — вона стрибала від щастя і разів десять сказала «дякую» кожному з наших волонтерів.

Було видно: родина небагата, переселенці, і ця допомога для них справді важлива.

Наші українські діти — це маленькі янголята. Вони вже побачили стільки болю і горя, скільки не кожен дорослий витримає за все життя. І саме тому наш народ неможливо перемогти. Бо в нас ростуть такі доньки — з великим, добрим і сильним серцем.

Коли мене запитують, чому я служу не в кафедральному соборі, а в маленькій каплиці нашого Хабу, — для мене відповідь очевидна.

Бо саме тут моє служіння має найбільший сенс.

Більше блогів читайте в нашій СПЕЦТЕМІ