7 років полону та жовто-сині гумки. Історія донеччанина Ігоря Кір’яненка

«Хочу відмовитись від російської мови. Мене катували та допитували російською… Я все життя говорив російською, адже народився та виріс у Донецьку. Але щоб передати всі емоційні фарби, зараз я перейду на російську», — каже звільнений з полону медик Ігор Кір’яненко.

Чоловік переніс страшні катування та провів 7 років у російському полоні. Про це він розповів кореспондентам 0629.

Медичне покликання

Ігор народився в Донецьку у 1961 році в родині медичних працівників. Також у нього був брат із родовою травмою — чотири паралізовані кінцівки та порушення когнітивних функцій.

«Тому все життя я працював “за себе та за того хлопця”», — каже Ігор.

Його тягнуло в медицину. На людей у білих халатах хлопець дивився із захопленням та мріяв стати одним із них. Один із яскравих дитячих спогадів — коли студенти-медики запросили Ігоря до університету та показували дослідження серця жаби. Це поставило крапку у виборі професії.

Після 8 класу хлопець вступив до медичного коледжу на військово-фельдшерське відділення та ще не маючи диплома почав працювати в відділені реанімації санітаром. Ставив катетери, робив уколи, прибирав. Набирався професійних навичок.

У 1980 році був призваний до армії. Служба далася Ігорю Кір’яненку легко. Він добре проявив себе на стрільбах. На дембель пішов старшиною та отримав запрошення навчатися у різних вишах Радянського Союзу. Пройшовши випробування у різних університетах, зокрема й у Москві, Ігор обрав Донецьк, а саме стоматологічний фах.

«Сподобалося те, що через 15–20 хвилин роботи ти бачиш результат. Швидко допомагати пацієнтам — це чудово», — каже він.

Ігор працював у стоматологічній клініці, а згодом зацікавився новітнім технічним оснащенням.

«Я зрозумів, що його на той момент мало хто використовує не тому, що воно погане, а просто тому, що персонал не навчений. Тому вирішив організувати невеличке підприємство з закупівлі та розповсюдження цього обладнання», — каже донеччанин.

На вулиці були суворі 90-ті роки, але бізнес Ігоря мав успіх. Він бував у різних містах та країнах СНД, розповсюджуючи інгалятори та електронні тонометри. Так він працював та розвивався до 2014 року.

«Все було чудово. А потім прийшли “старші брати” та почали вчити, як треба жити», — пригадує він.

Праця на спецслужби України

Одразу після сепаратистського заколоту Ігор закрив підприємство в Донецьку, однак працівники просили дозволити розпродати залишки товару.

Чоловік зрозумів, що в жодному разі не буде підтримувати проросійську «нову владу», але, як саме допомагати Україні тоді ще не знав.

«Я навіть хотів вступити до батальйону “Донбас”. Спілкувався з хлопцями, які вже там служили. Мені сказали, що з моїм віком та станом здоров’я воювати не потрібно. Але бажання наближати перемогу було», — говорить чоловік.

Без пафосу та подробиць він розповів, що почав співпрацювати з СБУ, виконуючи різні завдання, про які наразі не може говорити.

У пригоді стало хобі Ігоря. Він збирав марки, значки та нагороди часів СРСР. Під цією легендою спілкувався з різними людьми в Донецьку, дізнаючись корисну для України інформацію. Під тією ж легендою відкрив антикварний магазин навпроти МГБ, що дозволяло вести спостереження за однією з головних будівель окупантів.

Без помилок та промахів Ігор працював дуже ретельно. Про його подвійне життя не здогадувалася навіть дружина.

«Мені підказали тактику. Я не лаяв і не вихваляв ні Україну, ні так звану ДНР. Казав, що захоплююся саме радянським періодом нашої історії, тому і збираю відповідну атрибутику. Банер у мене був із величезним серпом та молотом на магазині», — з посмішкою згадує він.

Все йшло добре до 30 грудня 2018 року. Вранці того дня Ігоря заарештували.

Знайомство з «тапіком»

Ігор виїхав зі свого будинку та вирішив поїхати на власному автомобілі до місця, де збираються колекціонери. При собі мав цінні речі та гроші. Чоловік помітив підозріле авто неподалік, яке почало рухатися за ним. Згодом «на хвіст» сіли ще два автомобілі, і він опинився заблокованим. Але навіть коли з мікроавтобуса вибігли люди в масках та почали рухатися в його бік, Ігор мав надію, що це не за ним.

«Я завжди працював чисто та без помилок. Навіть коли мене витягли з машини, завдали кілька ударів у обличчя та одягли пакет на голову, я казав: “Хлопці, ви, мабуть, помилилися”. Але мене ще трохи побили та наказали мовчки їхати», — каже Ігор.

Чоловіка привезли в ОБОЗ, почали душити пакетом та бити. Потім повезли до таємної в’язниці під назвою «Ізоляція».

«Там мене поклали на залізний стіл. Розп’яли, як Христа. Зняли взуття та шкарпетки. Почали намотувати якісь дроти. Саме тоді я почув той самий московський говір. Так відбулося моє знайомство з “тапіком”», — розповідає Ігор.

Удари електричним струмом завдавали нестерпного болю. Чоловік пам’ятає, як кричав, а йому у відповідь казали, що неподалік дитячий садок і він може розбудити дітей.

Потім Ігоря привезли до нього додому, а згодом — у магазин. Усюди проводили обшуки, забираючи техніку та телефони.

«Вдома у мене була колекція дорогого алкоголю. Слідчі почали сперечатися між собою, хто що забере. Грубіянити та сваритися. Казали, що попався “жирний гусак”», — каже донеччанин.

Дружину та сусіда Ігоря також заарештували.

Спочатку всі звинувачення були лише на словах. В Ізоляторі тимчасового тримання Ігор провів новорічну ніч. Він не пам’ятає, 1 чи 2 січня його знову відвезли в УБОП та жорстоко побили.

«Мене прикували до батареї, і я лежав у кутку з пакетом на голові. Відчував запах їхньої їжі та чув, як вони виголошують тости. Потім почув стукіт підборів по підлозі. Прийшли якісь дівчата, сміялися. Потім їм наказали вийти покурити, а мене почали бити», — говорить Ігор.

Чоловік каже, що ріс на вулиці, в молоді роки траплялися бійки, але такої жорстокості він не бачив ніколи. П’яні допитувачі з числа окупантів били його так, що він втрачав відлік часу. Коли його знову привезли в ІТТ, там відмовлялися його приймати, побоюючись, що він помре.

«Мене змусили підписати, що я впав зі сходів. Пальці були зламані, я почувався дуже погано, на папір капала кров. За це мене знову побили та змусили переписати», — пригадує чоловік.

Офіційно Ігоря заарештували на 31 день. Саме стільки часу було в окупантів, аби вибити з нього свідчення. Упродовж цього періоду його систематично катували: підвішували на решітку, били електрошоком по геніталіях та вухах, відбивали нирки, тримали в темному підвалі та погрожували відрубати кінцівки. Багато разів на допитах він втрачав свідомість. А одного разу йому наживо вирвали зуб.

Тільки коли в запитаннях слідчих ФСБ з’явилася конкретика, Ігор зрозумів, що вони знають більше, ніж він думав, і почав зізнаватися.

«Після двох тижнів катувань мене змусили написати “явку з повинною”. Абсурд, але в них такі методи роботи», — каже Ігор.

Під час допитів донеччанина нагалися звинуватити у всіх відомих злочинах на території так званої «ДНР»: у вбивстві Захарченка, Мотороли, Гіві та навіть попереднього власника приміщення, де Ігор тримав магазин. Під катуваннями та погрозами його змусили відмовитися від адвоката.

Засуджений на 12 років

Дружину Ігоря на 32-й день відпустили. Але поговорити з нею багато не вдалося. На запитання «Як ти?» жінка одразу починала плакати. Ігор зрозумів, що їй також було нелегко та що вона ображена на нього.

Чоловіка відвезли до СІЗО. Друзі та колеги почали передавати передачі йому до камери, але їх залякали та заборонили спілкуватися з «ворогом народу». Побиття стали менш частими. Ігорю надали адвоката, який чесно сказав, що нічого зробити не може, а його участь у справі є формальною. Він приносив новини з волі, частіше — погані. Дуже болісно Ігор переніс звістку про смерть матері.

Почали з’являтися болі в серці. Через одну лікарку Ігор домігся проведення кардіограми. З’ясувалося, що він переніс інфаркт під час одного з допитів.

У Донецькому СІЗО Ігор провів два роки. Його звинувачували за кількома статтями: зберігання зброї, шпигунство, державна зрада. Прокурор просив 23 роки ув’язнення.

28 серпня 2020 року патріота України судили. Суддя, на диво, винесла доволі м’який вирок — 12 років таборів. Проте чоловіка одразу не етапували до колонії, оскільки прокуратура намагалася збільшити термін, однак безуспішно.

«На суді я вже був сміливішим і казав, що всі покази давав після психологічного та фізичного тиску. Проти мене фактично нічого не було, серйозних доказів не існувало. Свідки казали, що писали покази проти мене під тиском і через залякування. З цього всі сміялися», — розповідає Ігор.

Зрештою його відправили відбувати строк у Макіївську колонію №32, яка за російськими стандартами нині має назву №2. Його направили до загону для політичних в’язнів .

У колонії побиттів і катувань з боку адміністрації вже не було. Найбільше Ігоря напружували стосунки із завгоспом, який вимагав від нього марширувати та співати радянські пісні. Це доходило до сварок і суперечок. Працювати на ворога Ігор також відмовився, тому його перевели до загону, де відбували покарання звичайні рецидивісти, частина з яких воювала за «ДНР».

«Це закоренілі злочинці зі своїми правилами АУЕ — неформальними законами кримінальної спільноти, абревіатура яких розшифровується як “арештантська кримінальна єдність”. Але вони проти пліток, пересудів і обговорення когось за спиною. Якщо виникають суперечки, обидві сторони звертаються до старших, які дають оцінку вчинкам. Побутові конфлікти намагаються гасити одразу», — каже Ігор.

Він пригадує, що деякі «ідейні республіканці» з числа ув’язнених погрожували йому розправою і навіть писали листи-звернення до адміністрації, обурюючись тим, що поряд з ними перебуває «укроп». Однак на загальних зборах «блатні» вирішили, що слід шукати компроміс.

«Мене попросили яскраво не демонструвати свою проукраїнську позицію, а інших — не чіплятися до мене. “Блатні” сказали: “Сперечатися будете за парканом зони. А тут ворог у всіх один — мусора”», — говорить Ігор.

Потім донеччанин уже дозволив собі носити на руці національну символіку України — сині та жовті гумові канцелярські резинки. За це мав неприємні розмови з оперативниками колонії, але відповідав їм спокійно та логічно, пояснюючи, що послідовно дотримується своїх переконань.

«Мені не раз казали, щоб я взяв паспорт громадянина РФ та залишився жити в Донецьку. Я жартував, що це дуже відповідальний крок і що я ще не відчуваю себе росіянином», — усміхається, згадуючи Ігор.

У серпні 2022 року Ігор зазнав поранення. Коли він сидів у локальному дворику та грав у шахи, стався обстріл. Один ув’язнений загинув, а донеччанин разом із товаришем отримали поранення уламками. За час перебування у неволі в Ігоря з’явився цукровий діабет, тому рани загоювалися дуже важко. Це був період тривалого відновлення, наповнений фізичним болем, тому чи відбулися якісь зміни режиму з початком повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну він сказати точно не може.

«Пам’ятаю, як чув діалог двох співробітників між собою. Один запитував іншого, що робити, якщо Україна повернеться. Той відповів, що нічого. Своєї провини вони не відчувають і вважають, що потрібно залишатися та працювати. Злочинці, мовляв, є у кожній країні», — говорить Ігор.

Чоловік розповідає, як неодноразово вступав у диспути з різними людьми, навіть із тими українськими політичними ув’язненими, на яких уже встигла подіяти російська пропаганда. Ігор бачив, що за відсутності альтернативних джерел інформації люди починають вірити тому, що їм нав’язують. Він намагався змусити всіх ставитися критично до офіційних новин.

«Я казав, що Росія — це просто клоака, яка сама не живе і не дає жити іншим. Монстр із ядерною зброєю. По телевізору нам показували шоу “Будинок-2”. Це показник того, як деградувало там суспільство. Сподіваюся, що хоча б кількох людей я переконав», — говорить він.

Росія рухне до 2030 року

Про те, що існують якісь списки на обмін, Ігор чув у вигляді чуток. Така інформація ходила по бараках між полоненими та адміністрацією. Дончанин каже, що відучив себе реагувати на неї, але мав внутрішнє переконання, що дванадцять років він точно не сидітиме. Він був упевнений, що потрібен Україні і його звільнять раніше. Це відчуття посилилося після того, як на початку літа 2025 року з ним провели бесіду про те, що після того, як його відпустять із тюрми, його депортують в Україну і протягом десяти років він не зможе приїжджати на її територію.

«Я мав досидіти до 2030 року. Я впевнений, що Росія до того часу перестане існувати в такому вигляді, як вона є зараз. Далекий Схід та Сибір сепаруються першими. Упевнений на двісті відсотків, що так воно і буде», — каже Ігор.

З такими думками та позитивним настроєм він жив день за днем, не прогинаючись під систему та засуджуючи тих, хто зламався і прийняв російське громадянство.

Раптом 12 серпня зранку йому сказали, що він іде на обмін і має зібратися дуже швидко. Свої фото, речі та записи Ігор взяв із собою, але їх відібрали, і разом із групою інших людей його відвели до сусіднього барака. Звідти їх завантажили в автозаки, зав’язали руки та очі і повезли в Ростов.

«Я почув шум пропелерів і зрозумів, що це військовий аеропорт», — каже він.

Ігоря завантажили в літак, змусили сісти на підлогу та розставити ноги. Попереду посадили ще одну людину. Такий метод етапування росіяни називають «ялинка».

Партію полонених привезли кудись під Москву, де потрібно було цілу ніч на землі без їжі та води чекати інших, хто летітиме на обмін. Лише вранці був рейс у Білорусь.

«Я не вірив до кінця в те, що відбувається. Я звик, що від росіян нічого хорошого чекати не треба. Знав про фейкові обміни та провокації», — каже Ігор.

Лише коли 13 серпня 2025 року автобус перетнув кордон Чернігівської області, він упевнився, що вдома і що все це справді відбувається в реальності. Сім років полону залишилися позаду.

Думки та плани

Ігор Кір’яненко зараз проходить обстеження та лікування. Він каже, що пощастило отримати житло під Києвом на п’ять років від одного з благодійних фондів. «Треба приділити час своєму здоров’ю: є питання зі стоматологією, урологією, ЖКТ та наслідками інфаркту. Все це треба лікувати та підтримувати, а потім шукати роботу. На жаль, лікарем працювати вже не зможу. Хочу займатися волонтерством», – говорить він.

Ігор пройшов важкий шлях у полоні та зараз на етапі реабілітації. Свій досвід він прагне передати тим, кого будуть звільняти. Чоловік каже, що пам’ятає свій стан у перші тижні після обміну: як погано засвоював інформацію, як взагалі не знав про новітні тенденції в країні та світі. Тому він вважає, що треба створити супровід для звільнених із полону, на кшталт того, який зараз існує для ветеранів.

«Я бачу, як Україна бореться за кожного свого громадянина, як працює Координаційний Штаб, як знов і знов намагаються витягти всіх своїх людей, незалежно від статі та віку. Багато що вже налагоджено в роботі з адаптацією звільнених з полону, але ще є моменти, які треба «шліфувати», – говорить Ігор і вже має деякі плани та думки, щоб вдосконалити механізми реабілітації.

P.S. Ігор висловлює велику подяку всім службам, які були задіяні у обміні. Це і Офіс Президента, Координаційний Штаб, волонтерська спільнота «Світячи іншим згоряю сам».

«Вони роблять багато роботи, але треба звертати уваги на людей, які сидять там по 8 та 10 років. Такі є і їм дуже важко», – каже чоловік.