Повернення без довіри: кого і навіщо призначили керувати Маріуполем

Призначення Вадима Бойченка начальником Маріупольської міської військової адміністрації розпорядженням Президента України №148/2025-рп від 17 грудня 2025 року стало подією, яка формально завершує довгий період правового вакууму. Маріуполь понад три роки не мав міської військової адміністрації, яка відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» мала бути утворена ще у лютому 2022 року. Фактично Маріупольську міську військову адміністрацію було створено лише 16 квітня 2025 року, а її начальника Вадима Бойченка призначено ще через вісім місяців, 17 грудня 2025 року, пише маріуполець Данило Ребро спеціально для 0629.

Це свідчить про контраверсійність такого рішення та підкреслює контраверсійність самої фігури Вадима Бойченка, чия роль у подіях початку повномасштабного вторгнення і досі викликає гострі дискусії серед маріупольців, які пережили облогу та/і окупацію міста.

Маріупольська міська військова адміністрація за законом мала б і наразі має вводити і забезпечувати виконання режиму воєнного стану в місті, організовувати мобілізацію та облік військовозобов’язаних, здійснювати їх оповіщення, координувати роботу поліції, Служби безпеки України, територіальних центрів комплектування і закладів охорони здоров’я, ухвалювати рішення про евакуацію населення і майна, а також забезпечувати цивільний захист мешканців. У 2022 році це на практиці означало організовану евакуацію, підготовку і використання укриттів, узгоджену роботу всіх сил безпеки і мінімізацію хаосу в умовах бойових дій.

Саме тут і проявився головний провал і багаторічний політичний пінг-понг відповідальності. Вадим Бойченко, який залишив місто на початку облоги, може пояснювати це рекомендаціями або вказівками силових структур та відсутністю створеної військової адміністрації. Водночас центральні органи влади публічно закидали йому відсутність належної підготовки до евакуації. Зокрема у липні 2023 року колишній міністр культури Олександр Ткаченко в інтерв’ю BBC Україна заявив, що напередодні вторгнення точилася гостра дискусія, і що міський голова Маріуполя нібито не підтримував евакуацію музейних цінностей. При цьому сам Ткаченко посилався на юридичні обмеження до введення воєнного стану, а міська влада Маріуполя публічно заперечувала ці звинувачення. У підсумку відповідальність розчинилася між місцевою і центральною владою, тоді як наслідки цього провалу лягли на плечі мешканців міста.

Загалом довкола фігури Вадима Бойченка за останні роки накопичилася значна кількість скандальних і сумнівних подій. Йдеться, зокрема, про приховування декларацій у 2023 році через законодавчу лазівку, за якою Бойченко був визнаний членом родини військовослужбовця. Публічну критику також викликала загальна непрозорість витрат маріупольського бюджету у форматі «в екзилі», з акцентом на підвищення заробітних плат, окремі закупівлі та витрати на персональну охорону міського голови, хоча міська влада надавала власні контраргументи і пояснення щодо цих рішень. Окремим резонансним епізодом став скандал навколо гуртожитку для маріупольців у Дніпрі, де виникли претензії до тендерних процедур, питання доцільності витрат на об’єкт, який не перебував у власності громади Маріуполя, а також до самого кошторису, сума якого неодноразово змінювалася від 36 до 43 і згодом до 52 мільйонів гривень. Ця історія завершилася втручанням Державної аудиторської служби, судовим процесом і тривалим спором щодо висновків аудиту, в яких містилася вимога про повернення бюджетних коштів.

До цього переліку додаються й питання щодо різкого зростання доходів дружини Вадима Бойченка, яке стало предметом публічної уваги ще до повномасштабного вторгнення. Після першого обрання Бойченка міським головою вона була працевлаштована в групі «Метінвест» і, за даними з відкритих декларацій, отримувала дуже високу заробітну плату та багатомільйонні річні доходи. Це підсилювало суспільні підозри щодо тісного зв’язку міської влади Маріуполя з бізнес-інтересами групи «Метінвест», політична лояльність до якої з боку міського керівництва була помітною ще задовго до війни і неодноразово обговорювалася у публічному просторі.

У вересні 2025 році з’явилася публічна дискусія про те, що держава може вилучати залишки бюджетів окупованих громад і спрямовувати їх на житло для ВПО. У цих публікаціях Центр економічної стратегії оцінював сукупно такі ресурси щонайменше у 12 млрд грн, і зазначалося, що велика частка припадає на Маріуполь, близько 5,6 млрд грн. 

Саме для цього зрештою і було призначено Вадима Бойченка начальником Маріупольської міської військової адміністрації, попри суттєву кризу суспільної довіри до його постаті. Статус військової адміністрації надає повноваження затверджувати бюджет міста, вносити до нього зміни та розпоряджатися багатомільярдними бюджетними залишками, які з 2022 року залишаються замороженими на рахунках казначейства.

Сам Вадим Сергійович заявив, подякувавши президенту України за призначення, в своєму телеграм каналі про цільові програми підтримки військових, ветеранів та їхніх родин, та пріоритет – житло для маріупольців, пообіцявши поширити модель «Мій дім. Україна» в Білій Церкві на інші регіони України. 

Після утворення військової адміністрації демократичний вплив громади на бюджетні рішення фактично будуть змінені до мінімуму. Міська рада, її виконком і сам міський голова втрачають свої повноваження, а всі ключові функції, зокрема затвердження, зміна і виконання бюджету, переходять до начальника військової адміністрації. Він одноосібно ухвалює рішення, які мають таку саму юридичну силу, як рішення ради, але без голосування депутатів і без обов’язкових публічних обговорень.

Формально контроль існує, але він не громадський, а вертикальний, державний. Діяльність МВА контролюють Кабінет Міністрів України та Генеральний штаб ЗСУ залежно від характеру повноважень. Також зберігається післяфактум фінансовий контроль з боку Держаудитслужби, Рахункової палати, правоохоронних органів і судів.

Таким чином ми маємо ситуацію, коли кризове управління громадою Маріуполя зосереджене в руках людей із серйозно підірваною суспільною довірою і контролюється виключно державою, репутація якої також зазнала удару через корупційні скандали, зокрема так званий «Міндічгейт». Для маріупольців це означає важку і тривожну реальність, у якій відсутні дієві демократичні запобіжники впливу на рішення щодо власних коштів і майбутнього громади. За яким сценарієм розгортатимуться події і які рішення будуть ухвалені на практиці, залишається відкритим питанням і значною мірою переходить у площину репутаційної відповідальності тих, хто нині має повноту влади. 

До активу міської ради варто зарахувати роботу центрів «ЯМаріуполь», які реально існують, функціонують і мають відчутний внесок у суспільний добробут маріупольців у вимушеному переселенні. Окремо слід відзначити і роботу з фіксації та оцінки кількості жертв у Маріуполі: фактично саме представники міської влади були серед небагатьох, хто публічно озвучував цифри, наближені до реального масштабу трагедії. Це різко контрастує з підходом ООН, яка змогла документально підтвердити лише 1 348 смертей мирних жителів у Маріуполі. Хоча сама ООН неодноразово наголошувала, що реальна кількість жертв, імовірно, є значно більшою, у медійному та звітному обігу часто фігурує саме ця занижена цифра без необхідних застережень, що призводить до спотворення уявлення про справжній масштаб катастрофи.

Наступним кроком цієї роботи має стати повноцінна меморіалізація трагедії Маріуполя: створення офіційного реєстру загиблих, формування Книги пам’яті міста та системна правова фіксація злочинів агресора. Йдеться не лише про збереження пам’яті, а про довготривалу юридичну і репутаційну відповідальність Росії за знищене місто і вбитих людей. Ця робота має бути постійною, наполегливою і невідступною, аби злочини Маріуполя не були забуті або зведені до сухих і занижених статистичних рядків. Саме тут сьогодні лежить особливий обов’язок Маріупольської міської військової адміністрації, яка тепер має легітимні інструменти для розширення цього напряму і перетворення його на системну державну політику пам’яті та відповідальності. 

Маю сподівання, що зусилля своїх юристів та кошти, які витрачаються на судові розходи, теперішній очільник Маріупольської адміністрації спрямує на переслідування агресора і доведення його відповідальності, а не на доведення того, що всі будівельні матеріали для гуртожитку були закуплені належним чином і що тендер не був завищений у приватних інтересах своїх. І що воєнний стан не стане для нього індульгенцією.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від байдужості до Майдану. Як відреагували маріупольці на призначення Вадима Бойченка головою військової адміністрації

ММК ім.Ілліча: окупанти скоротили на 84% кількість працюючих, - ВІДЕО