"Час не лікує". Наталія Казиліна розповіла про загибель сина - оборонця Маріуполя

 «Діти мають ховати батьків, а не навпаки. Смерть дитини – це найбільший у світі біль», - каже Наталія Казиліна, мати Миколи Казиліна, бійця маріупольського підрозділу Територіальної оборони. Микола загинув під час боїв за Маріуполь. Його останки поховано на Байковому цвинтарі у Києві.

25 лютого було свято української жінки. Це свято вшановує внесок українок у розвиток суспільства, культури, науки та боротьбу за незалежність і покликаний замінити 8 березня. Але пані Наталя не святкувала ні в цей день, ні в інші. «Мені байдуже, мені не до свят», - каже Наталя. Вона дуже важко проживає втрату єдиного сина і погодилася розповісти історію його життя та боротьби.

«Не обдурив, а вберіг»

Микола Казилін народився 10 червня 1994 року. Навчався в ЗОШ №28, потім закінчив машинобудівний ліцей у Маріуполі. Після закінчення навчання вступив до «Азовмашу».

 У 2014 році Миколі було лише 19 років. Він був мобілізований і пізніше підписав контракт, служив під Мангушем дизелістом у радіотехнічній частині.

«У 2018 році він брав участь у бойових діях під Золотим. Був там цілий рік, але не зізнавався мені. Коли я плакала над його могилою і казала, що обдурив, інші військові поправили мене. "Не обдурив, а вберіг"... Після бойових дій Микола повернувся геть іншим», - розповідає пані Наталія.

 Мати не впізнавала сина. Про те, що відбувалося на передовій, він говорив мало. Наталя знає лише про випадок, коли снаряд залетів до бліндажу, де був Микола, але не розірвався. Це було диво, яке врятувало його від загибелі. 

Від психологічної реабілітації маріуполець відмовився. Пішов працювати на завод ім. Ілліча зварювальником. Але коли почалось повномасштабне вторгнення Російської Федерації, Микола знову пішов до армії. На цей раз підписав контракт з Маріупольською ТРО у званні старшого солдата взводу контрдиверсійної боротьби.

Пішов з дому назавжди

25 лютого об 11:00 Микола Казилін залишив свою хату та пішов на війну. Як виявилось, назавжди. 28 лютого він востаннє зателефонував матері.

За словами Наталії, Микола брав участь у боях на різних ділянках фронту у Маріуполі. Був на Лівому березі, у селищі Україна в Кальміуському районі Маріуполя та у судноремонтному заводі.

«Коля загинув на Мелекінському блокпосту. Як я розумію, вони не встигли відійти. Там було 19 людей. 13 – загинуло, 6 потрапило у полон», - розповідає Наталія.

Якийсь час тіло бійця знаходилося у рефрижераторі на заводі «Азовсталь».

«Я дізналася, що в один із них потрапив снаряд і все згоріло. Плакала та кричала. Потім хлопці мені сказали, що Колі там не було, але мені шкода решти», - розповідає мати загиблого героя.

Підтвердження смерті

На певному етапі у Наталії була надія, що її син у полоні. «Я думала, що він АТОшник і до нього там ставляться погано. Але це було б однаково гарна новина», - розповідає жінка.

Але, на жаль, найгірші побоювання виправдалися. Рік та три місяці пішло на підтвердження смерті Миколи. «Я шукала скрізь, де тільки можна. Через Київ, Швейцарію, Червоний Хрест. Було три слідчі. Не впізнавала сама себе», – згадує Наталя.

У липні 2023 року між Україною та Росією відбувся обмін загиблими. Тіло Миколи опинилося на рідній землі. Підтвердили факт загибелі через подібність до ДНК матері та за татуюваннями, яких у військовослужбовця було багато.

«Фото тіла слідчий мені надсилати відмовився. Але я мати й маю бачити. Я наполягла. Воно, звісно, було у такому жахливому стані!» - каже Наталя.

Безсмертна душа

Тіло Миколи було кремоване. «Я спочатку не хотіла. А потім подумала, що душа все одно відлітає. І урну легше транспортувати», – розповідає мати загиблого. Церемонія прощання з бійцем ТРО відбулася на Байковому цвинтарі у Києві.

«Прийшли військовослужбовці та прощалися з Колею як  із героєм. Усі дякували за сина,  підтримують мене і сьогодні», - ділиться Наталя. 

Вона каже, що ніколи у неї не виникало жодних конфліктів із військовою частиною та оформленням документів.

«У березні я з Литви збираюся приїхати до сина на цвинтарь. Усього боюся, боюся різких звуків, сирен, адже сама була контужена в Маріуполі, а все одно їду. Сиджу на антидепресантах і не допомагають навіть подвійні дози снодійного», - каже Наталя Казиліна.

Зовсім недавно, у листопаді минулого року, їй надіслали нагороду, яку отримав її син - орден «За мужність» 3-го ступеня зі скорботною позначкою «Посмертно».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Зухвалість та молодість. Як строковики Маріуполь захищали

Позивний «Скорий». Він працював на «Азовсталі», воював на «Азовсталі», але не міг впізнати рідний завод після російських бомб