Пройшовши крізь пекло Маріуполя і полону, бойовий психолог Ольга Бондаренко тепер допомагає вибратися із пекла іншим

«Військові не народжувалися військовими. Ми такі ж, як всі, звичайні люди», - каже військова із 10-річним стажем Ольга Бондаренко, «Мата».

Вона пройшла шлях, повний перешкод та випробувань. Здобувши досвід ведення бойових дій в оточенні та виживання в російському полоні, Мата продовжила військову службу як психолог. Нині головне для неї – донести ідею, що постраждалі на війні та ті, хто повернувся з полону, потребують комплексної реабілітації.

Мата – донеччанка. Для неї особисте протистояння російській агресії розпочалося далекого 2014 року. 

«Я завжди була патріотичних поглядів. Коли невідомі люди у балаклавах та з бітами з'явилися на вулицях мого міста – захотілося відстоювати себе та свої інтереси. Знайомі з Криму, які пережили там «російську весну», розповіли, що захоплення адміністративних будівель – це перший етап війни», - каже Ольга. 

Того дня, коли сепаратисти брали штурмом Донецьку ОДА, Мата була під стінами будівлі і намагалася зупинити натовп, але це закінчилося невдало. «Попинали мене трохи», - з невеселою усмішкою згадує вона.

Про своє життя до 2014 року вона не любить говорити.

«Нічого цікавого. Я так і не вступила до архітектурний, на художника не доучилася. Працювала на фірму з виробництва декоративних меблів та весільних свічок. Займалася творчістю». Проте конфлікт у країні змінив усі. 

Наприкінці травня 2014 року Ольга вступила до добровольчого батальйону «Донбас» і була там діловодом. З 2015 року несла службу у Маріуполі. Всю Широкінську операцію Мата виконувала обов'язки зв’язкової. Коли «Донбас» демобілізували за наказом Президента, Ольга вирішила продовжити службу в «Азові».

«Надійшла пропозиція і я погодилася. Хлопці їздили на полігони та навчання, я несла службу у гарнізоні. Заступала як помічник оперативного чергового. Десь було одноманітно, десь цікаво з огляду на всю «азовську» специфіку», - ділиться спогадами зв’язкова.

Поступово ситуація на лінії зіткнення на сході країни заморожувалася. Було схоже, що нічого відбуватися не буде. Тож Мата вирішила повернутися у цивільне життя. Вона отримувала другу вищу освіту психолога та планувала працювати з військовослужбовцями та жити у Києві. Але пожити мирним життям довелося недовго.

Напередодні повномасштабного вторгнення Ользі зателефонував її командир і сказав, що вона  має 48 годин, щоб зібрати речі і повернуться в дію. 25 лютого Мата з'явилася у в/ч 3057, а 26 лютого перебувала вже в командному пункті оборони Маріуполя, який розміщувався в одному з бункерів "Азовсталі". 

Ольга зазначає, що місто було не підготовлене до ведення тривалих оборонних боїв. Як показник цього – непідготовлені бомбосховища навіть на території комбінату. 

«Там був величезний шар пилу. Люди, які там перебували, перехворіливсі», - каже вона.

Цивільні не хотіли (або були не готові) сприймати реалії війни і намагалися думати звичними мирними правилами життя. Але всі вони під час війни втрачають сенс!  

Наприклад, який сенс було бігати по кабінетах «Азовсталі» і забороняти військовим заходити в певні з них, зачиняти на замок двері «важливих кімнат», коли через декілька днів ФАБи зносили все це цілими поверхами?  

Обстріли посилювалися з кожним днем блокади, але ніщо не могло змусити Ольгу припинити  виконувати свій обов'язок. Вона виходила на чергування як зв'язкова і відпочивала лише 6 годин на добу.

«Тяжко описати обсяг інформації, з якою стикається зв'язківець під час ведення дуже активних бойових дій, які були у Маріуполі. Ти передаєш накази, керуєш доставкою боєкомплекту, розводиш групи, отримуєш інформацію про те, що потрібно когось евакуювати. І все це в умовах того, що 20 загиблих на день (це вважалося дуже гарним днем). Просто емоційно відсторонюєшся від цього та працюєш», - пояснює Ольга.

Як і багато військовослужбовців, вона схильна применшувати свій внесок в оборону Маріуполя. «Я зовсім не герой. Хлопці, які вели бої у місті, – вони герої. Ті, хто загинув, – герої. Ті, хто досі перебуває у полоні – теж. Я ж не бойова одиниця, а підтримуюча», - скромно каже вона.

15 квітня російська авіабомба впала на командний пункт, де знаходилася Мата. 17 бійців загинуло майже миттєво. Багато хто був поранений. «Мене врятувало те, що я вийшла покурити надвір. А ще кажуть, що курити шкідливо (сміється). Тому відбулася лише контузією».

 Ті, хто вижив, перебралися в інший бункер, і робота продовжилася. Вести оборону було важче з кожним днем. Число поранених збільшувалося, а запаси продовольства, медикаментів та боєприпасів танули. Чутки ходили різні і настрої були дуже мінливі.

«Хтось вірив у турецький корабель, хтось просто продовжував працювати. Я особисто вважаю, що я трималася добре. Знала, що на мене дивляться інші. Коли ти добре тримаєшся – інші теж видихають спокійніше. Взаємна підтримка є дуже важливою», - каже Мата.

Героїчна оборона «Азовсталі» завершилася. За наказом головнокомандувача, бійці, що вижили, залишили територію комбінату і вийшли у полон. Мата виходила із заводу 17 травня.

«Коли нас везли автобусами до Оленівки, мене не полишало відчуття нереальності. Нереально, що мене везуть до колонії неіснуючої республіки. Дорогою ми обговорювали, чи помістять нас у камери чи бараки, чи будуть у нас цигарки та їжа», - згадує Ольга.

Її, як і всіх інших жінок, тримали в ДІЗО. Послалися на нібито безпеку. У камері на 6 осіб утримували 21 людину. Потім Ольгу перевели до двомісної камери, де їх було 8 жінок.

«Це була штрафна камера. Туди мене перевели через те, що багато розмовляла зі співробітниками тюрми. Наприклад, на першому допиті я попросила матраци», – каже Ольга. 

Побутові умови у ДІЗО Оленівки були жахливими. У душ водили дуже рідко, гігієнічних засобів було обмаль. 

«Я «не набиваю жахів». Нас не били, то є правда. Але ми чули, як приводять на допити хлопців і знущаються з них. Під ці крики неможливо було не те що спати -  жити неможливо. Багато хто отримував травму свідка», - розповідає Ольга. 

Пізніше умови стали покращуватись, з колонії стали вивозити людей, жінок виводити на роботи в город та на пекарню. Але це був далеко не кінець випробувань.

29 вересня 2022 року Ольгу етапували у СІЗО міста Таганрогу.

«Там я дізналася, що таке «прийомка». На тебе кричать, гавкають собаки, принижують, роздягають та обшукують, когось вдарили, когось ні», – каже Ольга.

 У Таганрозі її знову тримали у камері. Побутові умови були кращими, як мінімум, вода була цілодобово і в камері був унітаз. Двічі на день військовополонених жінок виганяли на перевірку. Мата каже, що не схильна драматизувати і прагне говорити про полон так, як є. 

«Могли іноді вдарити палицею по спині чи ногам, або при переміщенні в душ. Проте нам давали книжки. Сидіти на ліжках то дозволяли, то забороняли знову», - розповідає Мата та додає, що на допитах до неї не застосовувалося фізичне насильство. Напевно, просто щастило зі слідчими. Періодично в камері проводилися «шмони», на яких той мінімум речей, що був, варварськи розкидався. Одну її співкамерницю ледь не поголили наголо за якусь дрібну провину.

«Спецназівці могли чіплятися з питаннями на кшталт «Хто такий Путін?», «Хто такий Зеленський?», «Звідки ти?» і таке інше. Через мою донецьку прописку, я думала, мені буде гірше», - ділиться спогадами Ольга.

Медична допомога не надавалася. Найкращим виходом було взагалі не скаржитися на стан здоров'я, бо співробітники могли прийти та змусити робити фізичні вправи.

«Був такий випадок. Якось я задрімала за книгою і як покарання книги забрали у всієї камери. Це було жахливо підвести подруг. Краще б побили», - каже вона.

У Таганрозі Ольга Бондаренко пробула 7 місяців. За цей час співробітники СІЗО намагалися привчити військовополонених до «зеківської» дисципліни та світосприйняття. Однак цього їм не вдалось. Мата каже, що військовослужбовець завжди їм залишається, у які б умови його не закинуло життя. 

«Один мій друг сказав, що військова служба – це тяготи та поневіряння. Ось це просто був період поневірянь, коли життя не належить тобі і ти в руках ворога», - упевнена жінка-боєць.

День довгоочікуваного обміну настав для Ольги 10 квітня 2023 року. Звільнених через Суми повезли до Києва. 

«Я так хотіла потрапити до України навесні! Я гуляла містом, не помічаючи людей. Все навколо цвіло, пахло та падали пелюстки. Це не передати словами, коли ти знову вдома, коли тепло, класно та безпечно. Коли ти знову жива», – розповідає Мата.

Її фізична та психологічна реабілітація тривали 5 місяців. Одужав, Ольга не розпрощалася зі службою, а стала працювати офіцером-психологом у центрі реабілітації для військовослужбовців, які перенесли поранення та повернулися після перебування у полоні.

«Це саме те, чим я хотіла займатися. Те, що важливо і потрібно зараз. Я знайшла себе у цьому», - каже Мата і додає, що психолого-соціальний підхід до реабілітації має бути комплексним, масштабнішим і спрямованим як на індивідуальні особливості військовослужбовців, так і на роботу з їхніми сім'ями. Зараз розробляються методички та ведеться практична робота.

«Бойові дії колись закінчаться, а ветерани залишаться. У нас є величезна кількість людей, які потребують підтримки та супроводу. На даний момент ми лише вчимося», – каже Мата.

Олександр ГУДІЛІН

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube