• Головна
  • "Маріуполь — місто щасливих людей",- каже медикиня з «Азову», яка у 70 років пройшла російський полон,- ФОТО
16:02, 17 травня

"Маріуполь — місто щасливих людей",- каже медикиня з «Азову», яка у 70 років пройшла російський полон,- ФОТО

"Маріуполь — місто щасливих людей",- каже медикиня з «Азову», яка у 70 років пройшла російський полон,- ФОТО

Майже пів століття Тетяна  Теплюк споглядала, як народжується життя, а у свої 70 років побачила, як ці життя забирає російський кат. У 2015-ому році вона покинула пологовий будинок Києва, у якому пропрацювала 42 роки й поїхала до Маріуполя, де приєдналася до "Азова". Саме в цьому поважному віці жінка пройшла полон. Оленівка, а згодом найжорстокіше СІЗО Таганрогу.

Вона мужньо трималася, не даючи волю емоціям. І молилася лише за те, щоб померти на українській землі.

Медикиню обміняли і вона повернулася на рідну землю. Війна, жахливі обстріли Маріуполя, життя на «Азовсталі» й нестерпні умови в полоні, не зламали українську жінку. Вона повернулася до «Азову», а щонеділі бере активну участь в акціях на підтримку військовополонених.

Історію про медикиню "Азова" написав Вечірній Київ.

МІСТО ЩАСЛИВИХ ЛЮДЕЙ: МАРІУПОЛЬ ПОЛЮБИЛА ДО ТОГО, ЯК ТУДИ ПОТРАПИЛА

Після Революції Гідності Тетяна Теплюк хотіла приєднатися до добровольчого батальйону, які тоді формувалися для оборони Сходу України. Але не наважувалася через свій вік.

«Мені було 62 роки. Я бачила, що юрмиться молодь. Впевнена була, що мене ніхто не візьме. Я критично до себе ставлюся», — зізнається жінка.

Та після того, як на початку 2015-го року обстріляли мікрорайон «Східний» у Маріуполі, медикиня більше не змогла стримувати себе.

«Мені було так шкода це місто і людей. Хоч я там до цього ніколи не була. У мене виникло бажання поїхати до Маріуполя, щоб допомагати людям. І саме цими днями мені телефонує мій хрещеник. Він вже був у „Азові“. Я одразу зраділа цьому дзвінку. Євген каже: „Хрещена, нам потрібна серйозна людина у медпункт“. Я зрозуміла, що там зверху мене почули. Одразу погодилася».

Пані Тетяна взяла у пологовому відпустку і, не зволікаючи, поїхала до Маріуполя.

«Хотіла одразу подивитися і щоб вони на мене подивилися. Звільнялася з пологового вже телефоном. Мене прийняли дуже добре. Мій командир Олег Мудрак, якого всі знали за позивним Сухар був чудовою людиною. Але, звісно, як командир вимагав дисципліни. Якщо десь йду і бушлат розстібнутий, він кричить: „Хрещена, ти чого розхристана ходиш?“. На жаль, його серце не витримало і через кілька місяців після полону він помер».

У гарнізоні жінка відчувала себе на своєму місці, вік не давався взнаки. Маріуполь полюбила з перших днів. Каже, що в її серці завжди три міста: Васильків, Київ і Маріуполь.

«Маріуполь — місто щасливих людей. Мені так здавалося. Парки чудові, багато дітей. Літні люди активні, згуртовані. У нас біля гарнізону був парк „Веселка“, там збиралися пенсіонери й співали українських пісень. А на вихідних всі йшли на танці», — пригадує з особливим трепетом співбесідниця.

СВІЙ ПАЙОК ЛИШАЛА ХЛОПЦЯМ. ПЛАКАЛА ТИХО ВНОЧІ

Повномасштабна війна для жінки з Київщини почалася у гарнізоні в Маріуполі. З першого дня вони з близькою подругою Іриною Валькірією були разом. А з ними легендарний собака Адольф.

«Ми всі були рідні люди. Велика родина під назвою „полк“. Зі мною була Валькірія з Адольфом. Ми вдвох працювали, надавали пораненим допомогу, лікували бійців. Під час великих обстрілів все це робили у підвалі».

Підрозділ Тетяни Теплюк потрапив на Азовсталь зо два місяці після початку оборони міста.

«Дуже довго наш медпункт був цілий. А тоді й до нього черга дійшла. Коли орки до нас дуже близько підійшли, ми перебралися на „Азовсталь“. Ми жили в бункері, де були хворі та легкопоранені».

Жінка розказує, що вона не допускала емоцій. Робила все автоматично. І лише вночі, коли ніхто не чув, давала волю німому риданню.

"Маріуполь — місто щасливих людей",- каже медикиня з «Азову», яка у 70 років пройшла російський полон,- ФОТО, фото-3

«Найтяжче було бачити голодні очі хлопців. Вони воювали, приходили виснажені, худющі, з голодними очима. Молодий організм потребував їжі. Хлопці запитували: „Хрещена, що буде далі?“. Я завжди відповідала: „Все буде добре. Я не знаю як, але все буде добре“. Не дозволяла жодним чином, щоб вони побачили, як я ридаю всередині. Я плакала вночі, особливо коли приходили звістки про те, що хтось загинув».

Свій скромний пайок жінка теж не їла, а лишала військовим, які поверталися із завдань геть виснажені.

«Я не хотіла їсти. Те, що давали — залишала хлопцям. Солодке віддавала: ложку цукру і ложку меду, які виділяли на кожного, щоб глюкоза була. Ще я пекла хлібці, завжди хлопчикам лишала свою частину. Їла по трішечки, щоб не впасти й не бути обузою».

"Маріуполь — місто щасливих людей",- каже медикиня з «Азову», яка у 70 років пройшла російський полон,- ФОТО, фото-4

НАШОГО АДОЛЬФА ЗАБРАЛИ В ОЛЕНІВЦІ І ПОДАРУВАЛИ КАДИРОВУ

17 травня 2022 року Тетяна разом з подругою Іриною і її псом Адольфом та іншими захисниками Маріуполя вийшли в полон. У в’язниці в Оленівці пса забрали і як трофей подарували голові Чечні Рамзану Кадирову.

«Валькірія домовилася, що собака поїде з нею. Вона не допускала думки, щоб його пристрелили чи випустили. Бо він страшенно домашній собака. Ми йому пайку лишали. Він нас грів холодними ночами. Коли прибули у в’язницю — нам сказали, що вона божевільна і забрали собаку.

Дві-три ночі Адольф був недалеко і ми чули, як він гавкає. Як він зве її. Душа розривалася. Через деякий час ми дізналися, що його подарували Кадирову. Є і фото, і відео нашого Адольфа з ним. На велике здивування, коли ми виходили з полону, Ірині повернули пса. Це був такий собі жест «доброї волі» чеченського голови, за який вона мала на камеру йому подякувати».

«КОЛИ Я БАЧИЛА ОЧІ КОМАНДИРА РЕДІСА, ВІДЧУВАЛА, ЩО ВІН СЕБЕ КАРТАВ»

Під час перебування на «Азовсталі» деяких жінок вдалося евакуювати. Рішення Тетяни Теплюк було непохитним. Вона лишається з усіма і до кінця.

«Я жодного разу під час евакуацій не просилася. Я хотіла бути з ними. Допомагати, чим можу. Здача в полон — це був шанс вижити пораненим. Але, коли я бачила очі нашого командира Редіса, — там прочитувався невимовний біль і жаль. Мені здавалося, що він себе картав, бо не може нас виручити з цієї біди. Але всі знали, що він весь час шукав шляхи, аби врятувати якомога більше людей».

Коли азовці виходили в полон, їх називали фашистами, вбивцями. Але, як виявилося, ці образи були дріб’язковими, порівняно з тими катуваннями, які чинили росіяни у в’язницях і СІЗО.

«Коли ми виходили, у них був вигляд абсолютних переможців. Мовляв, ми перемогли „Азов“, — пригадує жінка. — В Оленівці я провела чотири місяці. Умови нестерпні. Все сипалося. Каналізація постійно виходила з берегів. Розливалася по коридору. Туалет — діра в підлозі в кутку камери».

Медикиню відправили у камеру №6, яка вважалася однією з найгірших. Таке рішення прийняв командир, якому не сподобалася відповідь українки про Леніна.

«Це була одномісна камера, в якій утримували 10 жінок. Там було дві шконки (спальне місце у колоніях — ред.) На них по двоє лягали. При вході дві жінки спали на підлозі. Одна під шконкою, далі — біля столика, на столику. І в кутку біля самого туалету одна. Чому мене поселили в цю камеру? Думаю, це мене таким чином наказали. Мабуть, я не дуже ласкаво поговорила з фсбшником чеченської національності. Він мені сказав, що Україну Ленін створив. А я йому процитувала Пушкіна „Тиха украинская ночь“ і відвернулася».

"Маріуполь — місто щасливих людей",- каже медикиня з «Азову», яка у 70 років пройшла російський полон,- ФОТО, фото-7

«Найбільший страх був померти в тій халепі. Я хотіла померти тільки вдома, тільки в Україні. Нехай перейти кордон, але на своїй землі. У мене була така установка», — зізнається жінка.

Тетяну обміняли 31 грудня 2022 року. Але до цього добряче попсували нерви, згадує героїня.

«30 грудня вранці мене викликали. Я зібрала речі, але забула капці. Кажу наглядачці, що забула капці, а вона: «Не переживай, тебе там белие видадут».

Нас посадили в окрему камеру і ми там сиділи кілька годин. Тоді знов нас перевдягли в тюремні речі та повернули на попередні місця. Але я вже лягала спати з думкою, що наступного ранку буде те ж саме. До цього у мене ніколи не було такої думки. Так воно і сталося. Перше, що взяла — капці, щоб більше ніколи туди не повернутися».

Зараз невтомна жінка продовжує нести службу і відчуває себе щасливою.

«Є знімок з обміну: на ньому відчуття абсолютного щастя. Там мене хтось обіймає, а я така щаслива. Я вдома. На українській землі».

"Маріуполь — місто щасливих людей",- каже медикиня з «Азову», яка у 70 років пройшла російський полон,- ФОТО, фото-8

Нині пані Тетяна активна учасниця щотижневих акцій, які проходять у підтримку військовополонених.

Читати повністю можна тут.

"Маріуполь — місто щасливих людей",- каже медикиня з «Азову», яка у 70 років пройшла російський полон,- ФОТО, фото-9
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Маріуполь #полон #Азов
live comments feed...