Медик з Маріуполя розповів про два роки в полоні,- ФОТО

Військовий медик Андрій Найман розповів журналістам «Слідства.Інфо» про два роки в полоні, полонених-медиків, які надають допомогу одне одному, теракт в Оленівці, знущання росіян та першу зустріч з сином.

Про це йдеться у матеріалі «Слідства.Інфо».

Військовому медику Андрію Найману 31 рік. Він очолював неврологічне відділення у 61 військовому мобільному госпіталі у Маріуполі.

Незадовго до того, як росіяни зруйнували шпиталь 16 березня 2022 року, Андрія направили рятувати військових у бункер «Азовсталі». До 18 травня під постійними обстрілами в імпровізованому шпиталі «Залізяка» медик продовжував працювати. Там і дізнався про народження первістка, побачити його зміг тільки після звільнення.

Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що Маріуполь був найкраще укріплений у разі наступу?

Не можу з цим погодитись, оскільки ще у 2018 році, коли я прибув для проходження служби в 61-му мобільному ми з колегою Миколою розглядали карту міста, одразу збагнули, що не дуже подобається виступ над Маріуполем. І в випадку, якщо Росія не зупиниться на мінських домовленостях, то ми перші можемо потрапити в оточення.

Як для вашого госпіталю з початком повномасштабного вторгнення змінилася робота?

Змінилося направлення по якому працював госпіталь. Оскільки до початку повномасштабного вторгнення більшість пацієнтів були терапевтичного профілю. З початком повномасштабного вторгнення сталася класична ситуація, яку описують всі військові хірурги, до яких мало дослухаються, поки не починається війна. Війна — це епідемія травматизму, це епідемія бойової травми. І все працює на хірургічну службу.

У який момент вас вирішили передислокувати на «Азовсталь»?

Коли територія міста, яка контролювалася українськими військами, почала зменшуватись, було прийнято рішення створити місця для лікування поранених на заводі. 13 березня я був відправлений на завод «Азовсталь», у бункер «Залізяка», де надавалася медична допомога. Там вже була перша партія лікарів з нашого шпиталю. Туди почали активно звозити хворих з міста, яким потрібно було тривале лікування, і які не могли одразу повернутися до строю. 

Моя тітка та вагітна дружина зазвичай запитували: що ви робите, як ти? Відповідь завжди була одна: «живий, працюємо». Я дізнався про народження сина вже на «Азовсталі». Я так знервовано очікував результату і був дуже радий, коли отримав першу фотографію, бо наступна була вже аж через рік у листі, який прийшов у полон. Сина назвали Ярославом, імʼя обирали разом з дружиною заздалегідь.

Ви пам’ятаєте перший контакт з росіянами?

У мене з собою було декілька шприц-тюбиків знеболювального, оскільки з нами виходили поранені, і деяким потрібно було його колоти, щоб вони могли хоча б дійти до автобуса. Росіяни побачили шприци. Один каже: «Ого! Це потрібно мені». Одразу забрали собі.

Яке було ставлення до медиків у полоні? Ви — люди без зброї, але росіяни все одно знущалися

Звучало звинувачення, що ми проводили операції з кастрації російських полонених. До мене такої претензії не було озвучено. Але багато хірургів постраждали за це. А запитати: «За що у полоні?» — в усіх, з ким ми стикалися щоденно з федеральної служби з виконанням покарань, одна відповідь: «Ми лише виконуємо рішення».

Також росіяни змушували співати російський гімн. Двічі на день обов’язково: зранку й ввечері. Коли, наприклад, йшли в їдальню, у нас був цілий плейліст з російських пісень: «Катюша», «День перемоги», «Іде солдат по городу», «Марш авіаторів», «Солдат молоденький». Величезна кількість пісень. І інколи була проблема, що ми не знаємо мелодії навіть. Варіантів не співати не було. Хто не співав — отримував фізичний вплив. І потім починав співати. 

Прочитати інтерв'ю повністю можна за посиланням.

Читайте також: Люди та тварини, які рятують один одного. Історії земляків, що опинились на Волині, - ФОТО