Люди та тварини, які рятують один одного. Історії земляків, що опинились на Волині, - ФОТО

Вибір, брати з собою чи залишати, не їхати через них або, навпаки, тікати якнайшвидше саме заради них, чи навіть відсутність цього вибору через непереборність реалій життя — важке випробування для багатьох, хто опинився в епіцентрі бойових дій разом зі своїми домашніми улюбленцями. Ця болюча тема часто вигулькує під час спілкування з маріупольцями, які згадують події дворічної давнини. Й інколи саме тварини дозволяють хоча б говорити про все, що відбувалося, і нарешті, вже не тільки про біль, а й через призму власної сили — любові, відданості, емоційної стійкості, які допомогли встояти та врятуватися. 

На те, як люди та тварини допомагають один одному триматися, сайт 0629 подивився очима... перших та других, які об’єдналися на сторінках однієї профільної ФБ-групи. 

Пуня — чужа та найрідніша 

(думки Пуні допомогла почути її власниця — волонтерка з Маріуполя Ганна Котельнікова) 

- Я не усе пам’ятаю зі свого життя, але, скоріше за все, воно не було солодким. Але якось я потрапила до притулку «Щасливі тварини», де мене хотіли підлікувати та знайти родину. Можливо, подумала я, це саме той, новий етап життя, про який таємно мріють усі безхатні тварини. Не просто ж так це називається «Щасливі тварини». Але несподівано навколо все почало вибухати — і це навряд чи можна назвати вдалим часом для прилаштування у добрі руки...

Територія стерилізаційного майданчика вже сильно прострілювалася, тому робітники, які нами опікувалися, не їздили на роботу. Годувати нас прибігала директорка, але згодом вирішила відкрити вольєри та клітки - випустити тварин, щоб дати їм хоч якійсь шанс вижити. Я була там найменша, тому про мене та ще одну собачку вони домовилися з жінкою, яка зголосилася взяти нас на своє подвір'я. Волонтери планували допомагати їй харчами на наше утримання, а підвезти до тієї жінки 26 лютого попросили Її. Поки ми їхали, вона дивилася на мене і, мабуть, милувалася, бо я красива та дуже мила. Вже потім так і казала: як побачила цю брудну змучену бідосю, вирішила залишити її собі. Дуже, казала, було мене шкода.

Так в Її родині стало три собаки замість двох. Велика п’ятнадцятирічна Маня, я та Пуфик - типу, спанієль, але якійсь квадратний. Він не ходить, а перевалюється на своїх ніжках — і живе в сім’ї Її сестри. Скоро ми стали жити усі разом, і це, скажу я вам, не дуже весело. Поруч — незнайомі тварини, хтось гавкає, хтось їжу забирає. Мені було дуже неспокійно, бо я боялася вибухів, тому постійно пісяла на підлогу, хоча і розуміла, що так не можна. Але вона навіть не сварила мене, хоча тоді вже не було води, щоб нормально поприбирати. А ще я пам’ятаю страшенний холод. Ми разом з Нею спали в одному спальнику, гріли одна одну, разом трусилися від холоду та страху.  Я навіть здивувалася, як швидко можна полюбити людину, відчути своєю, хотіти дарувати свою любов. Але я боялася, що вона мене залишиться в цьому страшному місці. Бо хто ж заводить нову собаку, коли навколо пекло, а попереду - невідомість? 

Коли ми зібралися їхати вперше, то вирішили Маню лишити з Її батьками, бо вони дуже любили це створіння та їхати з міста не збиралися. Але та спроба була невдала, все навколо обстрілювалося, тому ми просто переселилися до батьків - на проспект Миру, у будинок, який виходить вікнами на драмтеатр. Там ми тусили до 15 березня і потім ризикнули поїхати. Тепер вже усі разом. Хоч я й не дуже потоваришувала з Пуфиком та Манею, але нам довелося тіснитися в машині, де окрім нас вмістилося ще шестеро дорослих людей. Добре, що люди Пуфика, на відміну від нього, були худенькі — ми разом з ними якось й помістилися. Усі розуміли, що немає інших варіантів - їхати треба. 

Ми вбудувалися у колону машин, і на крутих підйомах усі, окрім літніх батьків, виходили, бо автівка могла не витримати, і тоді ми усі були б приречені. Речей там майже не було, але «жива» вага була немаленька. До вечора змогли ми доїхати тільки до Василівки, там на трасі й заночували. Пуфик зі своєю людиною ночував в «швидкій» Червоного Хреста, яка стояла в черзі перед нами. А ми, як могли, вляглися в автівці. 

Трохи пожили ми в різних квартирах у різних містах. Зараз я живу у Луцьку, бо там для Неї була вакансія в компанії, де вона працювала й в Маріуполі. А батьки з Манею та сестра з Пуфиком залишилися у Черкасах, де житло надали знайомі, що не проти тваринок. Бо шукати де-інде житло з тваринами дуже важко, ми це відчули на своїй шкурі. Ну принаймні моя хутряна шкурка це знає точно. Її давня подруга ще з інституту, яка жила у Луцьку, допомогла нам у пошуках житла. Але, до речі, не з першого разу. Одна власниця, з якою вже була домовленість, відмовила в останній день - бо дізналася про наявність мене. Чула, як Їй довелося виправдовуватися, що я, хоч і чужа та з’явилася нещодавно, але вже найрідніша. Тому кидати мене Вона не збиралася тоді, і не буде зараз. 

А у Луцьку ми волонтеримо потроху. У Маріуполі, казала Вона, усе було трошки по-іншому, там можна було спілкуватися з військовими, збирати та розвозити допомогу, а зараз діяльність  трансформувалася в такий собі дистанційний формат. Друзі, що зараз на фронті, періодично звертаються по допомогу, і наше завдання - допомогти зібрати гроші чи придбати щось, що потрібно. 

А ще Вона познайомилася з групою волонтерів, які тут допомагають переселенцям з тваринами. Вони навіть створили групу в Фейсбуці, через яку мені, наприклад, надали корм, коли ми тільки приїхали два роки тому. Туди звертаються люди з геть різними питаннями.

Спочатку волонтери навіть організували такий склад, де можна було брати побутові речі, що приносили небайдужі містяни саме для тих переселенців, які не кинули своїх улюбленців на війні. Ми, наприклад, брали там собі ложечки-мисочки, поки не обжилися, бо в орендованій квартирі не було нічого. А зараз ми не просто спілкуємося з цими волонтерами, а й намагаємося їм допомагати. Я вражена, як вони сміливо беруться за такі складні завдання: приймають тварин з зони бойових дій, лікують, прилаштовують. І це дуже круто, що є така спільнота для допомоги тим, хто рятувався з війни не сам, а зі своїм чотирилапим, крилатим чи навіть тими, хто з лускою. Бо, на жаль, часто люди, які не мають тварин, не розуміють, з чим стикаються наші люди з великим серцем.   

Шейді — головний по режиму та настрою 

Віка Бухтіярова приїхали в Луцьк з Волновахи у березні 2022.  Разом з нею евакуювалися з міста, яке постійно потерпало від обстрілів, мама, тато, бабуся і мопс Шейді, якому тоді було 7 років. Старенький має проблеми з серцем, як з’являються у більшості мопсів з віком. У Волновасі родина чотири дні просиділа в підвалі власного будинку, куди брали з собою і Шейдика. Він хвилювався, постійно тремтів і Віка каже, що Шейді завжди був такий - хтось петарду кине, а він вже тремтить. А потім прилетіло прямо поруч з нашим будинком і усі зрозуміли: треба швидко їхати...

«Ми виїжджали своєю машиною, у нас не було думки покинути Шейді. Для мами та тата це був вже «синочок», хоча це я колись вмовила їх завести мопса, - каже дівчина. - Я навіть не хочу уявляти, що можуть відчувати люди, які були змушені покинути своїх тварин. Хоч якщо вони й дворові. Усі ті дні я сиділа вдома, тому мало що бачила, але я впевнена, що тварин залишили дуже багато. У нас був раніше дворовий пес, ми його дуже любили, але він ніколи не йшов на руки та завжди бігав, як вільний собака. Його вже немає, але якби у тому лютому він був живим, навряд чи ми змогли б його врятувати - думаю, він злякався б обстрілів та кудись втік. І мені страшно думати, як би ми тоді почувалися....»

Родина Вікі виїжджала о 12 ночі, навіть думаючи про те, що то комендантська година - бо тоді було вже не до того. Їхній шлях був відносно спокійний, але це, вважає дівчина, просто щастя, бо вдень вже було сильно гучно, обстріли не вщухали. Родина їхала в невідомість, усі відчували стрес, а старенький пес ледь тримався. 

«Вже тут він більш-менш заспокоївся. Але стрес дався взнаки: у Шейді знайшли пухлину, видаляти яку під наркозом було не можна. Лікарі перевірили його серце і сказали, що наркоз він не витримає 100%, бо вже старенький, - згадує Віка. -  Щоб не використовувати загальний наркоз, нам запропонували епідуральну анестезію. Але це коштувало дорожче, на той момент ми не мали таких грошей». 

І допомогу родина знайшла там, де навіть не очікувала. Вони побачили групу в ФБ, де допомагали переселенцям з тваринами та розповіли про таку ситуацію. Песика треба було терміново оперувати, бо він був на сильних знеболювальних і далі не можна було тягнути. Звичайні лучани дуже оперативно зібрали кошти й врятували мопса з Волновахи. 

«Піклування про Шейді, як не дивно, допомагає нам морально триматися. Батько, наприклад, виходить з дому, щоб гуляти з ним - і це чи не єдиний привід йому просто пройтися парком чи вулицею, - каже Віка. - Я зараз вже в Києві, а батьки залишаються у Луцьку. І Шейді - головний відповідальний за їхнє самопочуття, режим та настрій. Йому у травні буде вже дев'ять, він в нас ще алергік, тож, інколи люди, що об'єдналися в групі, допомагають нам ще й мазями. Ми вдячні таким людям, які дають моральну підтримку».

Замість зайвої валізи — переноску та повідець 

Вероніка-Соломія Цибульська, засновниця групи Допомога ВПО з тваринами. Луцьк. Волинь.

- Вимушені переселенці з тваринами, яких вони не покинули, рятуючи себе та своїх дітей від війни - є дуже вразливими. Ці люди замість зайвої валізи чи сумки взяли в руки переноску з котом чи собачий повідець. І в мирні часи в нашій країні, на жаль, власникам домашніх тварин було складніше знайти житло для оренди, а в часи війни, коли не кожен зі статусом ВПО може гарантувати своє швидке працевлаштування і стабільний дохід, аби вчасно сплачувати - це мегаскладне завдання. Також кожен собака і кожен кіт щодня потребують їжі, а якщо хворіють — то й недешевого лікування. До нас в область приїжджали люди з такими тваринами, в яких через стреси почалися проблеми зі здоров’ям. 

У перший рік великої війни закордонні організації та й звичайні люди з інших країн допомагали кормами, ветпрепаратами, іншими речами для тварин. Зараз такої допомоги взагалі немає, але є місцеві люди, які діляться одягом, посудом, побутовими речами для тих, хто не соромиться та пише в спеціально створеній на ФБ групі пости про свої потреби з проханням допомогти. Я як організатор та адмін цієї групи, заохочую постійно і пропоную переселенцям також шукати роботу чи підробітки через цю ж групу, люди також роблять репости про це з інших груп. 

Група існує майже від самого початку великої війни, в ній поширюється інформація про культурні події в Луцьку та в області, актуальна інформація про життя міста, про консультаційну допомогу та все, що може допомогти інтегруватись в місцеву громаду та адаптуватись і почати нове життя. Спочатку я займалась усім цим самостійно, але пізніше приєднались Олена Казанцева та Наталія Петрук - за що я та багато учасників групи їм вдячні. Звісно, сфера благодійності й волонтерства теж багата на історії шахрайства і зловживання добротою, а реагувати на такі ситуації - теж емоційний труд. Також є окрема група для допомоги пошуку житла людям з тваринами. Наприклад, спочатку були доступні пропозиції від державних установ та інших організацій про соціальне безкоштовне жито, де селили з тваринами. Зараз же, на жаль, таких майже немає. Тому люди з статусом ВПО шукають дешеве житло чи сільські хати, часто з поганими житловими умовами - аби там можна було жити разом зі своїми котами й собаками. 

Найбільше вимушених переселенців приїхало до нас з Харківської та Донецької областей. я допомагаю переселенцям ще з 2014 року, коли люди почали їхати з Криму, Луганщини та Донеччини. Тому мій досвід та контакти дуже мені допомагають - в першу чергу, не вигоріти емоційно і лишатись ефективною. Хочу сказати слова подяки тим переселенцям, які не приміряють на себе довічну роль жертви, а знайшли в собі сили відгорювати й жити далі: вони перекваліфіковуються, вчаться нового, волонтерять, самоорганізовуються, включаються в місцеві процеси. Мої найсильніші слова підтримки - тим дружинам, чиї чоловіки пішли воювати, а вони з дітьми змушені полишити свої домівки та приїхали в наше місто та область. Зі зрозумілих причин, не всі вони афішують, де їхні чоловіки, але хай дочекаються їх живими й здоровими. 

Історій про маріупольців, які переїхали до Луцька чи області, від мене, мабуть, не буде. В моїй пам’яті це назавжди будуть люди з чорними від біди обличчями, зі згорьованими очима - і якщо вони колись зможуть розказати, як їм вдалось виїхати, що стало з їхніми сусідами, родичами та їхнім містом - ці історії мають звучати саме від них. 

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube