Тропічний сад за будь-яких умов. Маріуполець, що раніше дарував тюльпани всім бажаючим, тепер вирощує екзотичні рослини в Європі, - ФОТО

Олександр Федоров — відома у Маріуполі людина. Декілька років поспіль він безкоштовно роздарював у місті тюльпани до 8 Березня всім бажаючим, пригощав молоком тих, кому важко жилося. Його називали альтруїстом, а очільник патрульної поліції Михайло Вершинін навіть подарував йому поліцейський жезл - у знак подяки за те добро, що Федоров робив людям.

А ще Олександр Федоров був садівником та експериментатором. На його подвір’ї, яке розташоване навпроти «Азовсталі», росли десятки тропічних дерев, яких він власноруч висадив, підбираючи сорти, стійкі у нашому кліматі.

На жаль, свою плантацію він не бачив вже два роки: опинившись по роботі в Європі за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, чоловік приєднався до руху волонтерів, що допомагали на кордоні українцям, які рятувалися у перші дні великої війни. А потім, дочекавшись 17-річного сина, який зміг евакуюватися з Маріуполя, вирушив до Німеччини. Тепер чоловік працює у фірмі, що займається дизайном, зокрема — рослинним, і вже на новому місці вирощує екзотичні фруктові деревця — збираючи кісточки від рослин, що продаються в супермаркетах. 

В житті стільки цікавого 

Олександр, скільки себе пам’ятає, завжди захоплювався вирощуванням рослин. Ще у дитинстві на підвіконні у звичайній маріупольській багатоповерхівці він висаджував різні культури — від цибулі до огірків чи помідорів. А коли з’явився власний будинок, стримувати себе вже не було сенсу: серед його зелених «вихованців» були саджанці хурми, ківі, зизифус, інжир. Про його теплиці та експерименти з екзотичними рослинами знімали репортажі, А Олександр любив дарувати свої унікальні саджанці тим, хто розділяв його захоплення. 

«Мені це приносить справжню радість. Здається, що це правильно — жити в здоровому симбіозі з природою, - каже Олександр. - Цікаво, що моя перша спеціальність теж була пов’язана з природою — я навчався на бджоляра. Але у 90-ті подібні професії не давали можливість утримувати себе та родину, тому ким тільки не доводилося працювати: і на будівництві, і на заводі, і навіть барменом! Але захоплення рослинами не переривалася ніколи». 

Олександр цікавився досвідом вирощування субтропічних рослин по всій Україні. Згадує, як потужно розвивалася ця справа у Новій Каховці, в кримській Ялті. Він виписував різні сорти з Нікітського ботанічного саду, саджав у себе, дивився, що приживалося краще біля Азовського моря. Наприклад, гарний врожай в його саду давала хурма сортів Сосновська та Нікітська бордова. Гарно пристосовувався інжир, який без укриття витримував морози до мінус 24. Але якщо хочеш за сезон отримати подвійний урожай, каже чоловік, його треба було все одно укривати. 

«Добре у нас росте азіміна — так зване бананове дерево. Ще зизифус  - це такий фінік, що можна  вирощувати без додаткового укриття. Актинідія — маленькі деревця з плодами типу ківі, маємо багато вдалих сортів української селекції, - перераховує культури, з якими довелося попрацювати, Олександр. - Я багато саджанців роздавав людям. Якось експериментував з тюльпанами - теж дуже цікавий досвід. Дуже хотілося, щоб навколо було багато різних красивих рослин, а люди розвивали цю справу, раділи врожаям, як я».  

Власне, це не єдине, чим Олександр міг ділитися з тими, хто мав потребу: маючи невеличку ферму, де разом з другом вирощував індиків, корів, кіз, часто ділився з людьми продуктами та навіть молодняком тварин. Але Олександр може здивувати ще більш незвичним хобі, хоча здавалося б — куди ж більше! Він — підводний шукач скарбів! 

“В житті стільки цікавого, чому б не спробувати! - каже він. - Я працював на заводі, тримав ферму та теплиці, а ще - розвішував оголошення на пляжах, щоб люди зверталися, якщо загубили в морі щось під час відпочинку. Знаходив і телефони, і окуляри, і різні прикраси. Мене захоплював сам процес, але коли знаходив за допомогою підводного металошукача якісь коштовні та важливі для людей речі, власники інколи віддячували”. 

Вмовляв, щоб рідні виїхали 

Зима — не сезон для більшості з того, чим в Маріуполі займався Олександр. Тому, щоб не витрачати час задарма, ще в січні 2022 року він виїхав на заробітки до Чехії. Там дізнався про початок великої війни, жахнувшись тим, що вся його родина знаходиться дуже близько до лінії фронту. 

«Я одразу приєднався до зборів різної допомоги для України, які розпочалися у Чехії. Ми поїхали на кордон з Польщею, і побачили, що там дуже не вистачає людського ресурсу. Поляки потужно допомагали українцям, які по п’ять діб чекали перетину кордону, але дуже не вистачало тих, хто міг би пояснити зрозумілою мовою, що відбувається, куди звертатися, де можна знайти продукти, місце переночувати, - згадує пан Олександр. - Тоді було дуже холодно, було багато жінок з маленькими дітьми, більшість з них за кілька діб дороги вже витратили усі заощадження та їжу. Роздумувати не було коли, треба було допомагати”. 

  Олександр вмовляв родину одразу їхати з міста. Але у перші дні, коли ще можна було евакуюватися потягом, маріупольці не дуже вірили у серйозність наступу, вважаючи це черговим загостренням. Олександр згадує, що на його родину вплинули й заяви очільників міста про те, що вони залишаються в Маріуполі та закликають не панікувати. 

«А потім виїхати з міста стало вже нереально, особливо, якщо не було власної автівки. Якось ми розмовляли з синами телефоном і я почув страшний вибух. Потім з’ясувалося, що це вибухнув склад з продуктами, який був недалеко від нас, - розповідає Олександр про час, коли він просто божеволів від неможливості допомогти власній родині. - А потім знайома дівчина сказала, що в їхній автівці є одне вільне місто. В родині вирішили, що поїде молодший син»...

Цьому каравану машин, який сформували представники баптистської церкви, пощастило: вони не потрапили під обстріл та доїхали до Запоріжжя, хоча на усіх блокпостах їх перевіряли з автоматами, відбирали телефони та sim-карти. Тільки маленьких дітей не завжди перевіряли. І завдяки мужності, а Олександр каже — героїзму, маленьких українців, які ховали на собі ті телефони, у дорослих був зв’язок зі світом після виїзду з окупації.  

Племінники Олександра, які були у голові колони, мали змогу спілкуватися з ним на шляху, а він допомагав прокладати маршрути, де б можна було купити паливо, поїсти, елементарно не застрягти в корках.  

«Я намагався не просто шукати зручні дороги в об’їзд великих міст, а ще й домовлятися з мешканцями населених пунктів, через які проходив шлях, щоб допомогли людям, - згадує Олександр. -  І це було справжнє диво: навіть вночі мені відповідали на сторінках якихось селищних рад в соцмережах, за телефонами, люди відгукувалися, давали їжу, місця для відпочинку». 

Олександр зустрів сина, який теж одразу приєднався до допомоги землякам. Друзі дали їм автівку, щоб можна було перевозити українців, які потрапляли в Європу, рятуючись від війни та окупації. А дружина зі старшим сином так і залишалися в Маріуполі: спочатку вони не мали можливості навіть виходити з власного підвалу через обстріли, а потім вже боялися кудись рушити — вони жодного разу не покидали своє місто надовго. 

«Вони наче змирилися з тим, що там відбувається, і навіть коли я вмовив їх через росію виїхати до Європи, надовго не затрималися — повернулися до Маріуполя, де й зараз живуть. А ми з молодшим сином переїхали до Німеччини, де нам одразу знайшлася робота». 

Плоди —  скуштувати, а кісточки — посадити 

Олександру запропонували працювати у приватній фірмі, що займається прибудинковим дизайном. Звісно, його улюблена частина — це оздоблення ділянок рослинами та квітами. І вже в Німеччині у невеличкому приміщенні, де вони з сином проживають, Олександр почав вирощувати своїх улюблених “тропиканців” та “тропіканок”. 

«Тут величезний вибір різних екзотичних фруктів в супермаркетах. І якщо мені подобається смак, чому ж не спробувати виростити саджанець, - каже Олександр. - Спробував мушмулу  - у Маріуполі в мене її не було, сподобалося. Посадив — росте собі у горщику на підвіконні. На роботі дали безплатно горщиків та ґрунту, почав висаджувати потихеньку різні кісточки. Скуштував маракую — вже підростає в мене маленький саджанець. Дивлюся, продається така собі зірочка — карамболь. Тепер спостерігаю, як цей карамболь у моєму горщику росте. На роботі оливою поділилися, авокадо проростив. Так потихеньку до сотні рослин вже маю». 

Чоловік каже, що його захоплення оцінило керівництво фірми. Вони закуповують різні рослини для дизайну у Голландії, але можливість вирощувати цікаві гібриди самостійно здалася їм перспективною справою. Олександр обіцяє, що через кілька років його кісточки з фруктів з супермаркету будуть вже красивими деревами у вазонах, що адаптовані для умов Німеччини. І це може стати основою для розвитку цікавого та корисного бізнесу. А поки, як і в Маріуполі, дарує невеличкі саджанці клієнтам, знайомим та колегам. 

«Німецька традиційність інколи вражає. Попри те, що в магазинах тут є великий вибір різних цікавих фруктів, місцеві не дуже тяжіють до експериментів. Вони навіть хурму не дуже їдять, - дивується Олександр, який вирощував у себе в саду кілька сортів цієї культури. - Але я бачу, що їм подобаються мої зусилля, вони цінують мою роботу».

Олександр вважає, що дуже важливо поєднувати усе корисне, що є у різних народів. Він, наприклад, захоплюється винятковою демократичністю німців, які навіть попри високий соціальний статус чи матеріальні статки, не поводяться зверхньо щодо персоналу, завжди беруть за роботу разом, дослухаються до порад. Власне, Олександр з задоволенням спілкується з різними місцевими мешканцями, і вважає, що це вдало поєднується до його української енергійності та прагнення до нового. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Президент Росії буде стояти на колінах і просити пробачення». Звільнений з полону маріуполець розповів, коли закінчиться війна

“Наскільки швидко розвивався Маріуполь, настільки ж швидко занепадав Донецьк”. Журналістка з Маріуполя перепаковує своє життя