Анатолій Герасимчук: Поверніть Маріуполю його вкрадену історію

Маріуполь – один із найяскравіших прикладів того, як трактування історії може вплинути на сьогодення.

Коли Путін планував свою війну проти України, то задовго до війни він почав розказувати про «исконно российские земли» на території України, про Новоросію, про «древние российские города» Маріуполь, Одесу та інші.

І спирався в першу чергу на дати заснування українських міст. Сфальшовані дати заснування. 

Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, Маріуполь – дати заснування цих міст всі як один після 1775 року. 

Що ж це таке – 1775 рік? 

Це – рік другого та останнього (вперше це було у 1709 році за Петра Першого) розгрому Запорізької Січі та офіційного приєднання земель Січі до Росії. 

Після ліквідації Запорізької Січі Катерина ІІ 3 серпня 1775 року видала спеціальний маніфест, в якому проголосила: "...Мы восхотели через сие объявить во всей Нашей империи... что Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков...". 

Російська імператриця німецького походження Катерина ІІ тоді не тільки остаточно зруйнувала Запорізьку Січ, відправивши її останнього кошового Петра Калнишевського у 25-річне заслання на Соловецькі острови, його соратників – у сибірські монастирі, а решту козаків – на Кубань та за Дунай, у підданство Туреччини. Після 1775 року імперія розпочала масштабне масове переселення на запорізькі землі переселенців із Німеччини, Сербії, Молдови, Болгарії. 

З болем в серці про ті часи писав наш славетний Кобзар:

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, —

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А в 1778 році за наказом Катерини відомий російський полководець Суворов здійснив депортацію греків, вірменів та грузин з Криму на територію сучасної Дніпропетровської області. По факту то було великомасштабне «велике переселення» народів на землі української Запорізької Січі.

Щоб «истребить на будущее время само название запорожских казаков», тоді ж почалося масове перейменування населених пунктів на козацьких землях і видаватися укази про заснування міст там, де до того століттями жили українці. Українці були «переведені» в ранг американських індіанців, тубільців, які права на входження в історію не мали. Бо імперія не вважала українців за людей. 

Саме тому такі міста як Донецьк, Маріуполь, Одеса, Дніпропетровськ та інші міста південного сходу України свою офіційну історію починали з появи на цій території держави російської. І були позбавлені права на свою історію.

І саме це стало обґрунтуванням тези путіна про буцімто «древние российские города» на території України, зокрема в Криму і на Донбасі, які вони прийшли звільняти від українців. 

На жаль, про можливі наслідки російської фальсифікації історії українських міст українська влада не думала впродовж 30 років незалежності України. 

В своїй статті «О возрасте, любви и исторической справедливости» від 18 вересня 2010 року Анна Романенко писала: «Собственно первым начал дискуссию по поводу официальной даты основания города историк, краевед и журналист Анатолий Герасимчук. Его статья, вышедшая еще в 1995 году, наделала много шума и сегодня не теряет актуальности». 

Дійсно, тоді було багато шуму. Я тоді стукався в усі двері – до місцевої влади, в музей, в місцеві газети, зустрічався з краєзнавцями та істориками, які писали на теми заснування Маріуполя - Левом Яруцьким, Василем Пірко, Реною Саєнко, Петром Лаврівим, Вадимом Джувагою, Григорієм Шведом та іншими.   

Під моїм редагуванням та за мої кошти вийшов тоді перший номер маріупольської самвидавської газети «Домаха», яку потім продовжили видавати активістка «Просвіти» Майя Уколова, маріупольський журналіст Микола Рябченко, краєзнавець Вадим Джувага (зараз в ЗСУ захищає Україну). Метою тої газети було в тому числі відродження історії Маріуполя.

Але якраз тоді почався процес канонізації митрополита Ігнатія – духовно-адміністративного наставника переселення 30 тисяч православних греків, вірмен, грузин з Криму в 1778 році. За той «виявлений подвиг і мужність» під керівництвом Суворова і Потьомкіна Катерина ІІ нагородила митрополита «діамантовою панагією», яку він носив замість хреста, та трьома тисячами рублів - за старанність в переселенні православних Криму (Суворов за ту депортацію також отримав орден і велику грошову винагороду).

В 1997 році митрополит Ігнатій був канонізований як духовний покровитель і засновник міста Маріуполь, йому був встановлений пам’ятник на території збудованого за кошти екс-мера Маріуполя Михайла Поживанова собора Архістратига Міхаїла (згодом в Маріуполі встановили ще два пам’ятники Ігнатію). 

В той же період почалися масові театралізовані святкування міста Маріуполь. Масштабну карнавальну ходу колективів і жителів міста тоді розпочинали величні Катерина ІІ та Потьомкін (як засновники Маріуполя), яких зображали кращі артисти маріупольського російського драматичного театру (тільки в 2016 році маріупольський російський драматичний театр було перейменовано на Донецький академічний обласний драматичний театр). 

Таке вшановування Катерини ІІ і Потьомкіна як засновників Маріуполя не могло не тривожити, бо вже тоді було зрозуміло, чим то може закінчитися. В 1997 році я навіть придумав «диверсію» - пронести перед Катериною з Потьомкіним по Маріуполю великий червоний транспарант з написом «Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала…». І ще один транспарант з написом про козацьке заснування Маріуполя-Домахи. 

Транспаранти я попросив намалювати художника Володю Жданова, приніс їх в скрученому вигляді до драмтеатру, біля якого зазвичай розпочиналася хода. Вся площа і всі прилеглі вулиці були заповнені людьми, поліцією тощо, тому не всі проукраїнські активісти погодились нести транспаранти. Прийшлося нам з Євгеном Корабльовим (сьогодні в ЗСУ захищає Україну) вдвох розгортати прямо перед виїздом «Катерини» один транспарант на всю ширину вулиці перед драмтеатром і ми так і пішли на чолі ходи по центральній вулиці Маріуполя. Коли інші хлопці побачили, що нас не «пакують» (ніхто нічого з влади спочатку не зрозумів, а далі було пізно влаштовувати «пакування» на очах тисяч людей, бо ми ж нічого поганого не робили, просто йшли) – то розгорнули і другий транспарант – про заснування Маріуполя. 

Та діяльність спонукала місцеву владу Маріуполя навіть провести конференцію на тему заснування Маріуполя, почали підключатися інші історики – але все впиралося в категоричне небажання місцевої влади міняти дату заснування Маріуполя. 

Розуміння важливості історії і її впливу на долю Маріуполя прийшло до влади тільки разом з війною.     

Коли і ким заснований Маріуполь

Багатьом з підручників історії знайоме словосполучення «Кальміуська паланка». Паланкою у Запорізькій Січі називалася територія, по-сучасному, область. Їх було у Січі у різні періоди від п’яти до восьми. Вони називалися по імені адміністративного центру. Адміністративний та торговий центр Кальміуської паланки, до якої входили землі практично всієї теперішньої Донецької області, знаходився в Кальміусі (нині Маріуполь).

Там була і фортеця, і церква, і гарнізон у 200 козаків, і магазини купців навіть із Таганрогу та Ростова, і підлегла величезна територія – від Маріуполя до Слов'янська. У Кальміусі поряд із козаками проживали посполиті (селяни), котрі, як і козаки, мали свого виборного отамана. У Кальміусі була адміністрація паланки на чолі з полковником, який мав свою печатку, докладно описану не тільки у того ж відомого історика Дмитра Яворницького, а й у книзі маріупольського видавця Хараджаєва «Маріуполь та його околиці», виданій 1892 року. У цій книзі згадується про козацьку фортецю, залишки якої зберігалися ще в першій половині ХІХ століття. У цій книзі розповідається не лише про Маріуполь, про Павловськ, про Кальміус (попередні назви Маріуполя), а й про городище Домаха, з якого і починається історія Маріуполя (за деякими даними, це був початок 16 століття). 

Докладно описується життя та побут козаків, у тому числі й у Кальміуській паланці, у книзі «Історія Нової Січі» Скальковського. Він стверджує, що поселення Кальміус засноване на початку XVI століття.

На сьогодні є декілька версій дати заснування Маріуполя. 

Рік 1611, як дату заснування Маріуполя, вперше озвучив маріупольський дослідник Дмитро Грушевський в нарисі «Жданов», вміщеному у першому виданні «Історії міст і сіл Української РСР. Донецька область. -Київ. 1970. - с.391». Автор послався на документ Центрального державного історичного Архіву України (фонд 229, опис 1 одиниця зберігання 152. лист 2) та заявив, що саме цю дату слід вважати датою заснування міста Жданова. Пізніше архів не підтвердив відповідність виноски зазначеному документу, тобто в зазначеному документі, який зберігається в архіві, не згадується фортеця в гирлі Кальміуса і відсутня наведена автором дата. 

Історик Петро Лаврів, автор «Історії південно-східної України» писав в листі до мене: «У 1995 році я їздив до того архіву, але ні в аркуші 2, ні в наступних листах зазначеної справи жодної згадки про Кальміуську паланку не знайшов... Я б погодився з таким висновком (висновком архіву про відсутність дати 1611 року – А.Г.), якби на аркуші 2 справи 152 під цифрою 2 не було перекреслено 27. Всього у справі 152 виправлено нумерацію на 15 листах. Я зробив висновок, що Д. Грушевський посилався на лист 2 правильно, але після нього цей і наступні, а також перший лист справи щезли».

Отака от детективна історія. До якої можна додати лише те, що доцент Д. Грушевський був працівником Маріупольського краєзнавчого музею, а після нього в музеї почала працювати Р. Саєнко. І саме вона за завданням Маріупольського міськкому партії у 1978 році працювала у київському архіві після Д. Грушевського. 

І саме за історичною довідкою Рени Саєнко про наявність на території теперішнього Маріуполя ремісників та інших жителів станом на 1778 рік цей рік і був офіційно встановлений як дата заснування Маріуполя. 

Чому саме 1778 рік?

Приклад Маріуполя – найяскравіший зразок політичного хамелеонства у творінні історії, яка залежить багато в чому від політичної ситуації. Від того, хто перебуває на чолі того чи іншого державного утворення, і якою хоче бачити історію підпорядкованої йому території цей правитель.

«Там, де, злившись із притокою Кальчик, річка Кальміус впадає в Азовське море, по-богатирськи розкинулося місто Жданов (колишній Маріуполь) – одне із найстаріших на Донбасі. Його вік дорівнює майже чотирьом століттям». Такими словами починалася книга про Маріуполь Дмитра Грушевського, видана 1971 року.

1971 був роком, коли добігав кінця період політичної «відлиги», що настав після смерті Сталіна. Вже 1972 року за звинуваченням у націоналізмі було знято з посади першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста. 

Державних чиновників охопив новий напад українофобії: розпочався черговий етап наступу на українську мову, культуру, історію. Вкотре з кола наукових видань було виключено запорізьку тематику. Припинено підготовку до друку багатотомного академічного видання архіву Запорозької Січі.

І вже в 1978 році в другому виданні книги про місто Маріуполь у Дмитра Грушевського з'являється співавтор, і замість (не після, а замість!) слів про те, що Маріуполю майже чотириста років, з'явилися такі слова: «Статус міста Жданов отримав двісті років тому – 1778 року».

Міський комітет партії того ж 1978 року широко провів святкування 200-річчя Маріуполя.

Хоча ніякого статусу міста в 1778 році ніхто Маріуполю не присвоював. Нема і не було такого указу чи рішення. Був адміністративний центр Кальміуської паланки Кальміус, який після ліквідації паланки став центром Кальміуського повіту Азовської губернії, про що є записи від 1776 року. А Кальміус тоді ж перейменували на Павлівськ, згідно маніфесту Катерини ІІ – щоб стерти пам’ять про козацьку історію міста (але й про перейменування ви не знайдете жодного документу).   

Ось так просто і буденно з історії міста викреслили 200 років. Чому ж так сталося, і де витоки, коріння цього рішення? Як не крути, а корінь один – маніфест Катерини про руйнування Січі. 

Після виселення греків з Криму Катерина ІІ 21 травня 1779 року видала їм жалувану грамоту, в якій зазначила: «Для удобнейшего поселения вашего отвести в Азовской губернии особенную от прочих селений достаточную часть земли по Солоной и другим рекам, и по берегам Азовского моря с тем, что тамошнее изобильное рыболовство в дачах селения вашего всемилостивейше жалуем вечно в пользу и выгоды всего общества без всяких в казну нашу податей; для купечества же, мастеровых и промышленников назначаем к обитанию их той губернии города: Екатеринославль и Марионополь, как выгоднейшие для торговли места». 

Маріонополем після переселення туди греків з Криму в 1778 році був названий теперішній Павлоград. 

На прохання митрополита Ігнатія дати дозвіл грекам переселитися з території теперішньої Дніпропетровської області, з центру козацьких земель, ближче до моря, хоча би до Азовського, вони в 1780 році отримали такий дозвіл і почали переселення на територію сучасної Донецької області, звідки почали виселяти козаків. Так в ході тих переселень Маріонополь став Павлоградом, а Павловськ – Маріуполем.

А офіційною датою заснування міста Маріуполя залишили 1778 рік – на підставі довідки директора Маріупольського музею про наявність там ремісничого населення. А по факту – щоб знищити пам’ять про козацьку історію Домахи-Кальміуса-Павловська-Маріуполя. Тобто 1778 рік – підтасована під політичне замовлення дата заснування Маріуполя. 

Але навіть у радянські часи були періоди, коли люди намагалися знайти істину. У тому ж Маріуполі наприкінці 60-х біля місця, де колись була козацька фортеця, поставили камінь на честь запорозьких козаків – і написали, що там ще у 16 столітті був козацький сторожовий пост. Там же було заплановано поставити пам'ятник козакам – засновникам міста. Але коли у 70-х розпочалися чергові антиукраїнські репресії – справа відновлення історії Маріуполя затихла.

В уже незалежній Україні в Маріуполі почала відроджуватися грецька культура, мова, з’явився пам'ятник «засновнику» Маріуполя Ігнатію Гозадинову. І навіть канонізований церквою Московського патріархату митрополит Ігнатій як покровитель і засновник Маріуполя. Тільки не встигли офіційну версію підігнати під заснування Маріуполя Ігнатієм, тому що він вперше з'явився на території Маріуполя у 1780 році – на два роки пізніше за офіційну дату заснування. 

Тобто після 1775 року історія на новопідкорених росією землях почала писатися заново. Це можна порівняти хіба що з підкоренням Америки – коли тубільців там винищували і заганяли в резервації, а історію починали з того моменту й тієї години, коли туди ступала нога білої людини. Все, що було раніше, всі індіанські цивілізації записувалися в передісторію. Саме так сталося і на землях Запорізької Січі. А козаків почали виселяти частину на Кубань для боротьби з кавказцями, частина пішла за Дунай, де прийняла турецьке підданство. А багато хто все-таки залишився на своїх землях, але історія для них почала писатися з нуля.

Якою ж є справжня дата заснування Маріуполя?

Нарешті, вже під час війни, після окупації і зруйнування Маріуполя, в січні 2023 року Маріупольська мерія звернулась до Науково-дослідницького інституту українознавства з проханням підготувати експертний висновок щодо встановлення українського коріння Маріуполя та історичних витоків заснування міста. Експертна група, в склад якої увійшли шестеро науковців–істориків та доктор філософських наук, прийшла до висновку, що початок міста треба рахувати з перших козацьких зимівників, які перетворилися на стале козацьке поселення Домаха, а саме – 1500 рік.

Історик, доцент кафедри історії Маріупольського державного університету Вадим Коробка вважає інакше: «Невиправдане удревнення Маріуполя може викликати глузування знавців джерел історії нашого міста, які сьогодні посідають відверто колабораціоністські позиції в окупованому Маріуполі. Ми маємо виступати з дуже сильною, обґрунтованою позицією в цьому питанні».

На думку Вадима Коробки, як сталий населений пункт Кальміус сформувався у 1746 році. 

Погоджуючись з Вадимом в необхідності обгрунтованої позиції, зазначу, що є ще одна неспростовна дата. 

В «Історії міст і сіл Донецької області», у матеріалі про Маріуполь, зазначається, що губернатор Чертков, відвідавши Кальміус у 1776 році, «застав там безліч православного народу та кам'яну каплицю». 

То була кам'яна Свято-Миколаївська церква, де правив службу та навчав дітей грамоті ієромонах Київського Межигірського монастиря. Першою документальною згадкою про цю церкву, яка не викликає ні в кого заперечень, є 1754 рік, коли кальміуський полковник Андрій Порохня звернувся до Коша з проханням надіслати ліс для ремонту церкви, що прийшла у ветхість. 

Цей запис є в Архіві Коша Нової Запорізької Січі. 

 «Для тієї ж церкви, - зазначається в Архіві, - і того ж року Тимофій Щербацький, митрополит Київський, послав похідний антимінс і благословив грамоту на її освячення». 

Кіш, відправляючи все це з начальником Самарського монастиря в Кальміус, доручив йому взяти в Січі похідну церкву, везти її в Кальміус і поставити туди для літургії, поки нова не буде побудована.

Є ціла низка згадок про Кальміус як населений пункт в Архіві Запорізької Січі після 1754 року. Рік початку будівництва нової церкви у Кальміусі, освяченої самим митрополитом Київським – 1754. Чому не розпочати історію Маріуполя з цієї дати, яка має низку офіційних підтверджень?

Тим самим ми повернемо Маріуполю його вкрадену козацьку українську історію. 

Бо коли в школах Маріуполя впродовж 30 років Незалежності вивчали російську версію історії міста і вшановували російську імператрицю як засновницю міста – то росія й прийшла за своїм. 

І це стосується всіх інших міст південно-східної України. 

Якщо ми не повернемо українським містам нашу історію – то завжди будуть бажаючі написати тим містам свою історію. Щоби потім пред’явити на них свої права. 

Це саме стосується історії Русі, яку присвоїла собі росія. І прийшла забирати  буцімто свої території. 

Саме тому історія є такою важливою. Бо відмовляючись від свого минулого, ми можемо втратити своє майбутнє.

Анатолій Герасимчук,

автор книги «Від Русі до України. Факти і сенсації» 

ЧИТАЙТЕ всі матеріали по темі ВКРАДЕНА ІСТОРІЯ. СКІЛЬКИ РОКІВ МАРІУПОЛЮ