Про козацьке коріння Маріуполя. Частина 4. Початок імперського упорядкування теренів селища Кальміус та його околиць. Кальміуська слобода. Павловськ

Про козацьке коріння Маріуполя. Друга частина статті доцентів кафедри історії та археології Маріупольського державного університету Вадима Коробки та Юлії Коробки, які наводять доводи та факти щодо справжньої дати заснування Маріуполя. 

Перша частина тексту за посиланням. Друга частина тексту тут. Третя частина - тут.

За відомостями єпископа Феодосія (Макаревського), вірогідність яких не викликає сумніву, 1776 р. азовський губернатор Василь Чертков, оглядаючи наш край, знайшов тут «множество православного народу», кам’яну часовню та ієромонаха Межигірського монастиря.  Під час цих оглядин жителі Кальміуса звернулися до начальника губернії з проханням повернути назад вивезене церковне начиння Свято-Миколаївської церкви, яке було необхідне для православного храму і здійснення богослужінь. Отримавши стосовно цієї справи детальне повідомлення від другого очільника Кальміуського повіту секунд-майора Горленського, Чертков звернувся до архієпископа Словенського та Херсонського з проханням дозволити перевезти з Кам’янки до Кальміуса Миколаївську церкву (вочевидь, малося на увазі церковне начиння). 

Титулка книжки, укладеної Феодосієм Макаревським, в якій містяться відомості про кальміуську Свято-Миколаївську церкву та її останніх священиків.

Спроби церковного начальства відрядити когось до Кальміуса для перевезення церкви та подальшого здійснення церковних відправ та обрядів на замовлення парафіян були безуспішними через віддаленість селища. Ймовірно адміністративні зусилля губернського та єпархіального керівництв не мали б позитивних наслідків, якщо б не знайшовся священик, що прагнув влаштуватися у вакантній парафії. Це був Іван Філіппов, якого за його власним проханням указом духовної консисторії Слов’янської єпархії (попередниця Катеринославської) від 31 травня 1777 р. призначили до Кальміуса для служби в місцевому храмі. Тим же самим указом вищезазначеному клірику було доручено перевезти в Кальміус з Кам’янки Миколаївську церкву. Ці єпархіальні приписи, безумовно, були реалізовані, й в Кальміусі за потребою місцевих жителів почала повноцінно діяти православна парафія.

По смерті Івана Філіппова настоятелем Свято-Миколаївської церкви 3 грудня 1779 р. було призначено у відповідності до його власного бажання та прохання протоієрея Романа Кошевського з Олександрівської фортеці. 

Отже, як бачимо, селище Кальміус нікуди не зникло із ліквідацією Запорозької Січі та паланочного устрою території Вольностей Війська Запорозького Низового. Парафіяни кальміуського храму (часовні) клопоталися про повернення начиння козацької Свято-Миколаївської церкви січових часів.

Оглядини Чертковим нашого краю 1776 р. мали наслідком те, що в губернській канцелярії Азовської губернії, за участі Черткова, проектувалося, з-поміж іншого, утворити Павлоградський повіт та збудувати місто Павлоград «на устье реки Кальмиуса при Азовском море». На будівництво міста з державного кошторису виділялись кошти. Про існування тут селища Кальміус чомусь не згадувалось. Трохи пізніше з’явились повідомлення про селище Кальміуська державна слобода, яке утворилося ніби з початком урядування Черткова.

Василь Чертков, губернатор Азовської губернії з 1775 по 1781 роки.

Тут є потреба зробити невеликий неліричний відступ. Реальність катерининських часів була такою, що на всіх поверхах державної влади, починаючи з найвищого, урядовці робили повідомлення або звіти, в яких перебільшувався їх власний внесок у реалізацію імперської політики.

До речі, у переважній кількості документів, створених у канцелярії Азовської губернії, в яких містяться відомості про проектування міста на правому березі при гирлі Кальміуса та вже декларується його наявність, застосовується назва – Павлоград, рідше – Павловськ.  Вже згадуваний єпископ Феодосій (Макаревський)  увів до обігу одноманітну назву цього населеного пункту – Павловськ. Можна припустити, що єпископ-дослідник вдався до цього через прагнення оминути ймовірну плутанину з Павлоградом (сучасний райцентр Дніпропетровської області). Це місто розташоване у межиріччі річок Самара та Вовча. Його становлення відбулося наприкінці 1770-х – у першій половині 1780-х років. До офіційних маріупольських анналів увійшла назва Павловськ як історичного попередника Маріуполя.

Документи свідчать, що з 1778 р. азовська губернська канцелярія задекларувала наявність міста Павлограда (Павловська) на просторі в безпосередній близькості до місця, де на імперських картах 1768 – 1775 рр. позначалось знаходження Кальміуської паланки (Кальміуса). Зараз відомі щонайменше дві дрібномасштабні оглядові карти Азовської губернії 1778 р., на одній з яких позначено Павлоград та інший Павловськ. Швидше за все цими документами чиновництво, що було в орбіті владних повноважень генерал-губернатора Потьомкіна, мало відобразити успішне виконання освоєння (колонізацію) нових приєднаних до імперії територій. У Павловську Чертков здійснив закладку нового храму – Марії-Магдалининської церкви, – що мало б символізувати заснування міста. Документ, який відобразив цю подію не зберігся  до нашого часу, але його зміст віддзеркалився в одному з краєзнавчих нарисів єпископа Феодосія (Макаревського), створеного в 1870-х роках. Завдяки цьому у нас є відомості про цей факт.  

Відомості про Павловськ (Павлоград) із документів азовської губернської канцелярії дали підставу співробітниці Маріупольського краєзнавчого музею Рені Саєнко для визначення 1778 року – часом заснування Маріуполя (Жданова). До цього висновку офіційною датою початку Маріуполя вважався 1779 р. Умовиводи краєзнавиці були сформульовані 1977 р. та сприйняті тодішньою міською владою за чисту монету. Місцеві партійно-совєтські структури 1978 р. влаштували помпезне святкування 200-ліття міста. 1778 рік. – дотепер офіційно визнана «початкова дата» маріупольського міського літочислення. Правда, історикиня, знаходячись під враженням відомостей про імперські містозасновницькі ініціативи, робила вигляд, що не помічає відомості про селище Кальміус із діючою Свято-Миколаївською церквою, про які йшлося вище.

Рена Саєнко, науковий співробітник Маріупольського краєзнавчого музею, в якому пропрацювала в 1956 – 2006 рр.

Про Кальміуську слободу. З перепису населення Азовської губернії, датованому квітнем 1779 р.,  дізнаємось про існування Кальміуської слободи та її населення, що складалося з 93-ох осіб, більшість з них були колишні запорозькі козаки та особи жіночої статі, вочевидь, їх дружини, – 77 (45+32). А решту – 16 осіб чоловічої та жіночої статі (13+3) – відомість позначила як людей «польськой національності».  Термін «слобода» мав засвідчити, що населення селища – особисто вільні люди, а не кріпаки. На наш погляд, колишня Кальміуська паланка (Кальміус) в імперській звітності отримала наймення державної слободи  і тепер називалась «Кальміуською слободою». Центральним пунктом цього селища, за нашим міркуванням, була Свято-Миколаївська церква. 

Державною слободою почали називати й селище колишніх запорозьких козаків, що розташовувалось на Білосарайській косі (півострові на узбережжі Азовського моря західніше р. Кальміус). За відомостями вищезгаданого перепису тут мешкали 31 колишній запорозький козак і 1 жінка та 9 осіб (чоловіків) «польской нации».  

За відомостями вищезазначеного перепису 1779 р. з 75 жителів Павлограда (згадуваного вже нами тут як Павловськ) колишні запорозькі козаки та їх дружини складали переважну більшість – 57 (38+19) осіб, 5-ох (3+2) у цьому документі зараховано до «малороссийской нации» (українці, як правило в ті часи, з теренів Малоросійської губернії, спадкоємиці Гетьманщини), 8-ох (5+3) – до «великоросской нации», 5-ох (4+1) – до «польской нации». 

Водночас внаслідок перепису встановлювалась наявність  у неофіційно визначеному Павлоградському повіті 374 працівники (+8 осіб жіночої статі), що не мали власного житла. В їх числі були 329 колишніх запорожців разом із дружинами (+6), людей «польськой національності» – 42 особи чоловічої статі та 2 – жіночої, 2 євреї та 1 великоросіянин. 

Поховання єпископа Феодосія (Макаревського) біля Спасо-Преображенського кафедрального собору, м. Дніпро.

Загалом, за вищезазначеними відомостями можна припустити, що на теренах, виділених урядовцями під влаштування Маріуполя – поселення православних християн,  що вийшли з Кримському ханату, – в різних місцях вже існували два селища. Це були Кальміуська слобода (Кальміус), вважаємо за ймовірне, – безпосереднє продовження козацької паланки та Павлоград (Павловськ) – паланочний пагон.

Відстань між Кальміусом та Павлоградом для пішохода не перевищувала, за нашими підрахунками, 2-ох км. Або міркуйте самі, яка відстань для йдучого пішки від району Гавані, де колись розташовувалась паланка, до перетину проспекту Миру з вул. Грецькою, де була перша церква в ім’я Марії-Магдалини, закладена Чертковим. 

В обидвох селищах, та навколо їх (в задекларованому Павлоградському повіті) панівною за чисельністю спільнотою були колишні запорозькі козаки із дружинами. У цьому відображається континуітет (безперервність та послідовність) розвитку Кальміуської паланки Запорозької Січі в постсічовий період. Білосарайська слобода (розташована на узбережжі Азовського моря на території півострова Білосарайська коса) теж була втіленням господарського опанування краю запорожцями, спадщини Кальміуської паланки в цивілізаційному освоєнні краю.

Припускаємо, що зафіксовані у документах повідомлення про осіб «польської національності», віддзеркалюють наявність у цей час на теренах Надазов’я біглих українських селян з-під Речі Посполитої. Враховуючи всі ці обставини, можна дійти висновку, що представники різних станів українського етносу – колишні запорозькі козаки та українці з підросійської й підпольської  частин України – були чисельно домінантною групою населення на теренах Павлоградського повіту, задекларованого Азовською губернською адміністрацією. Вони були представниками того етносу, через який у ХХ ст. утворилась держава Україна.