Коли втрачаєш

Ніколи не забуду 1 березня 2014 року. Компартія України організувала тоді в Маріуполі один із масштабних мітингів і оголосила про боротьбу із фашизмом в місті.  Декілька сотень людей (до тисячі) зібрались біля будівлі міської ради. В руках тримали прапори КПУ, російської федерації і навіть російські імперські прапори. 

Щось вони там виголошували, на кшталт Бандера не пройде, а близько першої години дня молодий чоловік, маріуполець, на прізвище Пуговкін, вліз на дах адміністративної будівлі і скинув український прапор.

Люди, що зібралися на мітинг, топтали його ногами, а потім спалили. І від виду того шабашу я заплакала. Чи не вперше з початку 2014 року.

Чомусь так влаштований світ, що тільки коли втрачаєш, починаєш розуміти цінність цього. 

Мабуть, тому вже через місяць після звільнення Маріуполя від банд «ДНР», 13   липня 2014, в місті розгорнули 60-метровий прапор України. Хтось напевно казав, що людям більше нема чим займатися, але ми розуміли – це як повернення до нормальності, бо там, де був український прапор, там і було нормальне життя. І нам хотілося бути впевненими, що ця нормальність повернулася в місто назавжди, тому в 2016-му на площі Свободи ми знову розгорнули прапор.

Фото Сергія Ваганова

Це був найбільший прапор України. Його площа була 2400 квадратних метрів, а вага – 2,5 тони. А в 2021 році розгорнули 128-метровий прапор України на честь 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Це відбулось біля Драматичного театру.

Зараз вже немає театру, немає свободи. Але я вірю, що ми повернемось і розгорнемо найбільший прапор в Україні на центральній площі міста. Пронесемо його проспектом Маріупольської тероборони. Піднімемо на стелі полку Азов (цих топонімів поки що в місті немає, але вони обов’язково там з’являться). І після цього Маріуполь почне повертатись до нормальності.

Символи мають значення. Пам’ятники мають значення. Герої мають значення. І ті, хто всі останні 30 років дорікали, що українізація не на часі, декомунізація не на часі (мовляв, давайте краще будувать дороги і розвивати економіку), зараз бачать, наскільки це насправді важливо. Бо перші кроки росії-агресорки в окупованому Маріуполі – це не будинки для людей і не дороги для техніки. Це пам’ятник Невському, російськи триколори на вулицях і гучномовці із російською пропагандою. Але повірте, все це тимчасово. 

Зло програє добру у довгостроковій перспективі, навіть якщо зараз це зло виглядає тотальним і потужним. 

Український прапор повернеться в Маріуполь. І всі ті, хто сьогодні вивішує російську ганчірку в маріупольських школах, прикрашає ними дитячі садочки та бібліотеки, офісні приміщення і салони своїх автомобілів, будуть відповідати за державну зраду. 

Відповідальність має нарешті стати фундаментом нової України, яку ми маємо побудувати.  

Анна Романенко