Як маріупольчанка сама себе лікує після пережитого у блокадному місті. Історія Марини Черепченко, - ФОТО

Дизайнерка та художниця Марина Черепченко разом з родиною виїхала з оточеного Маріуполя влітку 2022 року. Щоб віднайти душевну рівновагу, вона почала малювати пейзажі маленького містечка Мерзебург, які тепер виставляються для усіх охочих на персональній виставці. «Я лікую себе малюванням», - каже Марина. Про цей та інші творчі проєкти вона розповіла 0629. 

Була готова робити будь-що, але душа просила творчості 

- Якщо згадувати спочатку, така ідея виникла, коли я рік тому приїхала до Німеччини й мене закинуло у Мерзебург — маленьке, тихе, затишне містечко. І поки я звикала до міста, поки ми обживалися, думала, що ж мені далі робити. Звісно, треба вчити мову і думати про роботу. Коли я виїжджала в такому шаленому стресі, думала, що можу все робити: якісь там коробки збирати, може, щось носити, або кулькові ручки збирати — мені було байдуже. Бо говорили, що треба якось диплом підтверджувати, то я навіть думала -  що робити, з чистого листа треба навчатися жити.

Але я так сумувала за свою професію - я дизайнер, художник за фахом, навчалася в художньо-промисловому інституті в Харкові. Коли їхала, захопила з собою фарби й свої пензлики. І так я дивилась на них, що не витримала і купила німецький папір і думаю: дай, помалюю. Чи не забула я там нічого свого, але воно все в голові є...

Я насолоджувалася краєвидами цього маленького містечка. Тут люди живуть у союзі з природою. Небо взагалі не перекреслене жодними проводами, обрій такий чистий, а на сході та заході сонця ви бачите усе небо. Я почала ходити на етюди - згадала свої студентські роки, коли я малювала їх. І так мені воно “зайшло”, і так мені гарно було від самого процесу малювання. Тут така красива архітектура - старовинна, готична, є замок старовинний, вулички маленькі, і такі дерева красиві. 

 Я оговталася тільки навесні. Осінь я пропустила, зиму я пропустила, а навесні, коли воно все заквітло рожевим, білим, стало таким прекрасним, я зрозуміла - не можна все це пропустити, і я стала працювати. До мене на вулицях підходили німці, цікавилися, що я роблю, і говорили зі мною німецькою мовою, і я була повинна їм якось відповідати. І до цієї радості малювання приєдналася ще й практика німецької, що теж непогано.

Так у мене з'явилося 16 етюдів архітектуру міста, різних знакових місць, які кожний мерзебуржець впізнав. Тут і мости, і місце, де всі відпочивають на лавочці біля озера. І цей замок я малювала зсередини, і ззовні. Є ще якась церква, без даху зовсім, але видно, що дуже старовина архітектура.

Виставка для усіх 

І коли набралося 16 робіт, мені запропонували зробити виставку. Я познайомилася з одною жіночкою, яка приїхала до Німеччини з Західної України ще 20 років тому. Вона веде заходи для діток — біженців: розмовляє німецькою, грає в активні ігри з ними. Вона мені надавала фарб акрилових, пензлів, і підказала, що є бібліотека, де можна зробити виставку. Я познайомилася зі співробітниками цієї бібліотеки, які дуже активно заохочують маленьких читачів нестандартними засобами: наприклад, розмальовували музичні інструменти - такі тубуси, всередині яких були палички, і коли  тубусами трусили, то палички шаруділи, і виникав характерний звук.

 На зустріч з цими співробітниками бібліотеки я принесла свої роботи, і вони сказали, що можна зробити виставку. З директоркою бібліотеки ми більше години розмовляли, і я взагалі не користувалася перекладачем – мої розмовні тренування із німцями під час етюдів не минулися даремно. Я змогла з нею про все поговорити - про свій дім, про своє місто, про те, яке місто Мерзебург прекрасне, про свою сім'ю. Бібліотекарка дала мені безкоштовно папір, рамки, робоче місце, де я спокійно зробила паспарту на свої роботи.

Я оформила та повісила їх.. Запросила тих, з ким ми німецькою займаємося у школі, місцевих з художньої галереї, зробила афішу, і 4 серпня о 12 годині ми відкрили виставку. 

Мерзебург в акварелі вийшов такий прозорий, легкий. Насправді, я довго цього не робила, але багато думала про акварельну техніку.  На тих етюдах я намагалася зробити одразу в один-два покриття, набирати тон і колір. Але папір тут, до речі, не дуже гарний, тому що я його купувала у звичайному магазині для дітей - до великих художніх магазинів я ще не доїхала. Тож, працювала з тим, що було.

Життя почалося навколо мене крутитися, і я почувалася майже як дома, коли працювала,  була завжди зайнята, і у мене були плани один за одним, і творчі плани були. І я починаю розуміти, що було б добре, якби я залишилася художником, митцем, бо мені є багато що сказати.

Життя в Маріуполі 

- У 2015 році мій чоловік пішов на війну, і з того часу моє творче життя було направлено на створення оберегів, сувенірів, я плела паракордові браслети, які відправляла на фронт, ми робили листівки підтримки для хлопців.

А у 2022 році трапилася повномасштабна війна, хоча ніхто її не очікував. Попри те, що цими своїми діями ми намагалися робити все, щоб оберігати наше місто. Коли ми ухвалили рішення виїжджати із Маріуполя, було вже пізно, зрозуміли, що виїхати не зможемо. Ми залишилися у місті, де пережили найактивнішу стадію обстрілу Маріуполя. Залишатися вдома нам було безпечніше, ніж їхати в той момент. Ми залишили Маріуполь лише 6 липня, виїхали через росію, Білорусь, Польщу до Німеччини. Згодом приїхали мої батьки, у яких взагалі нічого не залишилося у Маріуполі. Будинок моїх тата та мами, місце, де я народилася і зростала, був повністю знищений. Батьки ховалися у підвалі. Після цього маму,  напівмертвою, батько вивіз до «Стадіону», а звідти – до селища Виноградне, потім вони поїхали у лікарню Донецька. 

Лише тут, у Німеччині лікарям вдалося підібрати ліки і врятувати маму. Вона зараз малює теж, радіє життю.

Ну а Маріуполь… Наше місто вбили, а на його місці будують якусь потвору.

Евакуація — довгий шлях

Звичайно, якщо ми поїхали через Україну, ми б не виїхали, тому що чоловік був військовий і про нього можна знайти багато публікацій в Інтернеті. Наші сусіди знали, що він воював, але ніхто не сказав. Виїхати нам допомогли волонтери. На кордоні Білорусії та росії ми думали, що нас завернуть, бо чоловіку довго не віддавали документи на кордоні. Дуже довго і весь автобус стояв і чекав на нас. Ми мовчали та чекали...

Зараз з нами мої батьки, яким довелося затриматися в Донецьку, де маму лікували від проблем з серцем, що трапилися на тлі стресу. Вони ще у квітні зрозуміли, що все, більше чекати не можна. І тато на тачці вивіз з міста маму, разом з сином, донькою, невісткою, онуками.

А у жовтні ми забрали їх сюди. Ми писали тут листа до органів місцевої влади, щоб нас не розкидали по різних містах, щоб їх теж привезли до нас. Зараз живуть окремо - квартира у тихому районі. У мами пам'ять вже зовсім не та, а тато намагається вчити німецьку, тому що повертатися їм нікуди... 

Я намагаюся, як можу, допомагати Україні. Разом з подругою Інною Зінченко проводила майстер-класи з розпису петріківкою під Різдво та писанкарства на Пасху, займалася малюванням з дітками- біженцями. 

Це така дивовижна історія. Моя подруга, Інна, із Запоріжжя. Ми з нею навчалися у художньому інституті і випадково опинилися поруч тут, у Німеччині. Тепер  робимо сумісні проєкти - різні майстер-класи з писанкарства та передаємо листівки з петріківським розписом для благодійних ярмарків для збору грошей для України

Ми робили листівки, які потім продавали на благодійному ярмарку, а гроші передавали для допомоги військовим, під Бахмут... 

Ми у Німеччині, но хочемо бути корисними для своєї країни.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube