Спілкуватися з надією. Історія маріупольчанки Олени Дьоміної, яка вижила в Маріуполі, а потім відкрила мовний клуб в Чорногорії

Пенсіонерка Олена Дьоміна майже рік живе у Чорногорії: з окупованого Маріуполя вона переїхала до молодшої доньки, яка мешкала там уже кілька років. Багаторічний досвід викладання української мови та літератури став пані Олені у пригоді: жінка організувала підготовчі заняття для дошкільнят, курси з вивчення української мови та розмовний клуб для підлітків та дорослих. Каже, що зробила це для того, аби ті, хто вимушені рятуватися від війни в інших країнах, пам’ятали, хто вони і якого роду. А дорослі мали коло спілкування та підтримки.

Мова — захист нації 

Уроки української Олена Дьоміна проводила і у прифронтовій Красногорівці Донецької області, де у батьківській хаті жила у теплий сезон року, і в Маріуполі, де разом із чоловіком жила та виховувала двох доньок. Шукаючи собі заняття на пенсії, жінка бачила величезний попит будь-яких активностей з вивчення української мови у переважно російськомовному регіоні. Тому стала активною учасницею патріотичних освітніх організацій -  жіночого товариства імені Олени Теліги та “Просвіти”. 

На початку першого етапу російсько-української війни, пані Олена з колежанками проводили багато тематичних зустрічей та освітніх курсів. У Красногорівці сформувалися цілі групи дітей, які на літніх канікулах зверталися до неї по допомогу у вивченні літератури чи вдосконаленні мовних навичок. Жінка згадує, що серед учнів у Маріуполі були переселенці, місцеві, молодь, яка згодом пішла у лави цивільного корпусу “Азов”, а у лютому минулого року — у військо. Тому жінка вважає, що складно переоцінити значення патріотичного виховання та навчання рідної мови у справі захисту країни. Бо мова — це зброя. 

Тож просто у перші місяці вимушеного переїзду пані Олена замислилася щодо продовження своєї діяльності у Чорногорії. Країна, хоч і не надто популярна серед українців, які шукають прихисток, але тут теж можна зустріти наших співвітчизників. Сама Чорногорія нагадує їй Україну — така ж тепла та привітна, хоч і дуже компактна. Попри те, що тут мало роботи та взагалі не розвинений спектр цифрових послуг, до яких ми вже звикли в Україні, пані Олена каже, що з перших днів відчула турботу та підтримку місцевої громади, яка приєднувалася до української діаспори на мітинги чи до волонтерських справ. 

“Звісно, хотілося відразу зануритися у роботу — організувати курси, об’єднати родини українців, що живуть поруч, - згадує жінка. - Але у мене онуки, перший час вони потребували моєї уваги. А ще, пам’ятаю, як у перші тижні після евакуації не могла спати. Здавалося, що на мене кидають великі авіаційні бомби, які ми бачили з будинку у Маріуполі. Психіка довго не погоджувалась з тим, що ми вже в безпеці”. 

Довга дорога з пекла 

Виїхати з Маріуполя, що палає, пані Олена з чоловіком змогли не одразу. З перших днів довелося евакуюватися з найнебезпечнішого району — мікрорайону Східний, який у 2015 році зазнав потужного обстрілу з великою кількістю загиблих та поранених. Думали пересидіти у друзів на Черемушках — приватний сектор на виїзді на Мелекіне, хто ж його буде бомбити? 

“З квартири взяли найдорожче, хоча, прагматично, не найнеобхідніше: прапор, який до 24 лютого висів на нашому балконі, фотокартки, шкільні золоті медалі доньок, які, мені, як викладачці, були важливі, родинне Євангеліє. Останній раз ми там були просто перед останньою спробою виїхати, яка виявилася нарешті вдалою”, – згадує пані Олена. 

Про необхідність терміново виїжджати пані Олені постійно говорила донька. Але спочатку пенсіонери вірили, що ось-ось ситуація стабілізується, а потім вже і не можна було відшукати паливо для автівки –  деякі “підприємці” пропонували його за тисячу гривень за літр. І якось після потрапляння снарядів російської авіації у сусідні хати, пані Олена сказала чоловіку: або вони їдуть, або вона піде пішки. На жаль, тоді вже не було можливості потрапити у “зелені коридори”: Драмтеатр, біля якого люди чекали на евакуаційні автобуси, розбомбили, і кожен виїжджав як міг. 

Тільки 16 березня родина змогла виїхати до Білосарайської коси, а потім - на Бердянськ. На щастя, окупанти не дуже прискіпливо ставилися до людей поважного віку, на відміну від молоді, яку оглядали та допитували ретельно. Бо страшно навіть подумати про наслідки, якби той прапор знайшли у валізах серед речей. 

Потім подружжя доїхало до Львова, а звідти вже разом з донькою, що жила у Києві, поїхали до Польщі, а через два дні полетіли до далекої Чорногорії. “Відчуття, що все життя вмістилося у валізу, не полишало ще кілька місяців,” – каже пані Олена. Але вона і досі шкодує, що не поїхала відразу — відлуння тих жахіть, які довелося пережити протягом трьох тижнів у Маріуполі, неабияк вплинуло на здоров’я та загальний стан жінки. 

Всі планують повернутися в Україну 

Наразі пані Олена з чоловіком переїжджають на п’яте місце тимчасового проживання. Тепер це великий готель на узбережжі Адріатики для вимушених переселенців з України, у якому перебувають близько 70 земляків. А з серпня вона нарешті розпочала повноцінну роботу — у містечку Бар у Кризовому Центрі допомоги біженцям відкрила курси для дошкільнят, проводить заняття для школярів та розмовний клуб для дорослих. 

“Мені, можна сказати, пощастило з усіма учнями. Маленькі — дуже розумні, швидко схоплюють, допомагають один одному опановувати перші шкільні навички. Школярики — найкращі! Мені інколи здається, що до Чорногорії евакуювалися найрозумніші діти. А ще підібрався дуже приємний колектив дорослих — це жінки 60+, з якими ми на одній хвилі”, – розповідає пані Олена. 

Про своїх учнів вона може говорити багато. Розповідає, як їй самій довелося опановувати комп’ютер майже “з нуля”, аби знаходити для дітей уроки, дидактичні матеріали, тексти — адже у Чорногорії немає ніяких підручників для українців. І з гордістю — про кожного: була, мовляв, зовсім маленька дівчинка, яка тільки малювала. А як побачила, що всі навколо літери писати вчаться, й собі стала писати — ми так раділи! 

“Тут не зобов’язують українських дітей ходити до місцевої школи. Тому 60% дітей навчаються дистанційно у своїх українських закладах. Тож кожне заняття я починаю словами: “Діти, якщо є проблеми з домашнім завданням, кажіть — будемо займатися. Але в них усе виходить — українські вчителі дуже якісно працюють навіть у таких катастрофічно небезпечних умовах. Тому ми з дітьми зазвичай обговорюємо книжки або робимо якісь творчі завдання”, - каже Олена. 

З дорослими заняття проходять менш структуровано: жінки часто зустрічаються на узбережжі, співають українські пісні, і, куди ж без цього, обговорюють поточні події в Україні та світі. Так, каже пані Олена, вони допомагають одна одній не почуватися самотніми в чужій країні, в орендованих квартирах, часто — далеко від близьких, друзів та рідних. 

“Але у готелі для вимушених переселенців з України трохи інша тенденція. Люди, навпаки, не хочуть об’єднуватися, а прагнуть якомога більшої автономії. І це зрозуміло: складно відчувати власні кордони, коли всі живуть разом,” - каже жінка.

“Разом з тим, я запропонувала створити клуб підтримки та навіть назву вигадала — “Надія”. Нещодавно у нас був консул, і я попросила привезти нам літературу українською мовою. В Бару є невеличка бібліотека, але на всіх книжок не вистачає. Консул занотував моє прохання, і, можливо, невдовзі ми будемо з книжками”. 

Пані Олена мріє, аби у цьому місці компактного проживання українців, їй вдалося зацікавити людей не просто розмовами, але й публічними читанням вголос. Аби читали мами для дітей, а діти — по ролях — для батьків. Виразне читання, каже пані Олена, завжди корисне — і для зближення людей, і для естетичного задоволення. А ще вона мріє, аби книжок було стільки, щоби можна було дарувати їх тим, хто приходять на такі читання. Аби кожна українська родина, навіть у далекій Чорногорії, мала можливість тримати в руках українську книжку. Бо ж книжка українською, – стверджує пані Олена, – це таке нам усім зараз необхідне символічне “повернення” додому. Нехай поки хоча б у мові.