Особливості мобілізації в «ДНР». Три чесні історії, записані із перших вуст

Мобілізація на війну проти України на території ОРДЛО розпочалась ще до 24 лютого. В Донецьку перші запрошення до військоматів чоловіки отримали вже 22 числа. 

Тобто пушилін и Ко знали про початок так званої «спецоперації» і готували мирне населення до неї. Але населення не хотіло готуватись. Воно взагалі не бажало воювати. Одна справа, коли протягом 8 років військова служба була непоганим  джерелом прибутку (військові дії не активні, зарплати кращі, ніж у цивільному секторі). Проте коли почалась справжня, дуже кривава і дуже жорстока війна, настрої українців на окупованих територіях швидко змінились.

Люди стали ховатись від мобілізації.

Сьогодні в Донецьку, Макіівці, Новоазовську на вулицях майже немає чоловіків.

«Виходять тільки ті, хто з різних причин має «бронь». Наприклад, працівники «держустанов». Всі інші сидять по домівках і бояться, що за ними прийдуть», - розповіли 0629 мешканці Новоазовського району.

Нам вдалося поспілкуватись з мобілізованими з Новоазовську. І ось що вони розповіли про свій військовий досвід в російській армії.

Історія перша

«Я з Новоазовська. На початку березня я отримав повістку з’явитись до військомату, - розповів 0629 Євген Осіпенко. – Оскільки мені цей папірець вручили особисто, я побоявся залишатись дома (багато хто отримує повістки через пошту, через родичів або запрошення по телефону, і в такому випадку ще намагаються залягти і уникнути призову). Пішов до військомата. Мене зустріли, розповіли, до чого я маю пристати. Вибір був такий: або в’язниця десь 2-3 роки, або фронт. Я обрав фронт. Тепер шкодую. Краще б вже відсидів.

Мій брат взагалі не мав ніякого вибору. Йому повістка не приходила, а просто зателефонували з військомату Новоазовська і попросили під’їхати. Він тупанув, подумав, ну хоч розпитає, сів на машину і поїхав (він мешкає під Новоазовськом, десь в 10 км). Так йому навіть не дозволили машину до дому відігнати. Тільки він прийшов – одразу під руки і переодягать.

Він як раз напередодні купив собі нову куртку класну. Так весь його одяг, в тому числі і новеньку куртку, родині не повернули. Сказали, що віддали на користь бідним.

В моєму підрозділі – всі такі ж, як і я, жодного разу не обстріляні. Один з астмою, у іншого – поперекова грижа, третій кульгає. Ніякої медкомісії ніхто не проходить – гребуть усіх підряд.

Нас всіх з «ДНР» призивають як дев’ятку. Тобто як добровольців добровольчого батальйону. Це означає, що ніяких зарплат не платять. А якщо ми загинемо, то наші родини теж ні фіга не отримають.

Єдиний бонус – родини тих, кого забирають із підприємств. Продовжують отримувати заробітну плату. Але якщо ти працював в якісь приватній лавочці, то родини залишаються без грошей зовсім.

Умови служби – погані, їжі – не вистачає.

Я важко захворів – у мене виник гнійний гайморит, що я аж втратив свідомість, тож мене направили у лікарню. І ось я зараз лікуюсь і думаю, що зроблю все, щоб не повернутись на фронт.

Варіантів у мене не багато. Або заплатити лікарям, щоб зробили мені таку довідку, за якою я буду лікуватись дуже довго – до самого кінця війни. Або просто відмовитись від повернення на фронт і потрапити до в’язниці. Або померти на війні. Вибір для мене очевидний. Ніхто тут в Новоазовську не хоче помирати».

Історія друга

«Новоазовськ весь забитий чеченцями. Але вони сидять там, а в наступ кидають нас. Не розумію взагалі, що це таке, - розповів 0629 Іван Серкутан (ім’я змінене). - Таких, як я, місцевих, - багато. Кого тут тільки немає – комбайнер, вчитель, хлопець є, так він до війни СТО своє тримав. Всі ми тут, і всі не вміємо навіть стріляти. Нас кидають, як м’ясо, а за нами вже йдуть ті чеченці.

Інколи, нам здається, що взагалі ніякого командування немає. Маленький приклад наведу, як це в російській армії відбувається.

Дали нам наказ заходити в Калинівку. А ніякої розвідки взагалі не проводилось. Комусь забажалось, він сказав, ми пішли. А там – українці. Там – засада. Почали нас там гасити по повній. 5 чоловік одразу 200-ми. Ми всі – швидко у підвал. Там наверху все бабахає, ми – сидімо.

І тут дзвонять старшому і кажуть: ви якого біса туди поперлись, терміново виходьте. 

Ми відступаєм.

Ну ось хто мені пояснить, що це за командування таке, і що то за війна.

Зараз я поранений. Лікуюсь вдома. На фронт не повернусь».

Історія третя

«Я пішов за контрактом ще до війни, - розповідає Ігор Перго (ім’я змінено). – Мені казали, що треба рити окопи, і пообіцяли непогану заробітну платню. Погодився. Але коли почалась війна, мене разом з такими ж «окопниками» кинули на передову. Я потрапив до Маріуполя, у саме пекло.

У нас там люди лягали десятками щодня. Це просто якась м’ясорубка була. Азовці нас косили, а ми йшли і шли.

На щастя, мене поранило. Поклали до шпиталю. Лікуюсь. Коли трошки полегшало, вийшов покурити. Із собою у мене був тільки паспорт громадянина України. Ну я ж тільки покурити вийшов. Навіщо мені військове посвідчення.

Тут поруч проходять росіяне. Бачать мене, бачать татуювання на руці, і починають орати, що я – азовець. Я їм кричу: «Та ви шо, я ваш, я ж тут поранений». А вони: покажи паспорт. Ну показав. Звичайний український паспорт. Там не написано, що я не азовець. Не повірили вони мені.

Забрали. Цілу добу били, катували, вибивали зізнання, що я – азовець. Тільки наступного дня з’ясувалось, що вони помилились. Але тепер процес лікування у мене затягується…»

P.S. Ці історії – без моралі та висновків. Просто три маленьких пазла для розуміння загальної картини того, що відбувається по той бік лінії фронту.

Розмова с мешканцями селищ навколо Новоазовська записана телефоном під час лікування хлопців. Дякуємо мешканцям Новоазовського району за надану змогу поспілкуватись.

ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629. ОБГОВОРЮЙТЕ НОВИНИ В НАШІЙ ГРУПІ В ФЕЙСБУЦІ МАРУПОЛЬ МІСТО-ГЕРОЙ.