«Моє життя зупинилось 25 лютого». Що відчувають дружини хлопців, які тримають оборону на «Азовсталі»

25 квітня захисники Маріуполя опинились в повному оточенні на території металургійного комбінату «Азовсталь». Серед тих, хто не зрадив присязі і продовжує боротьбу – не тільки бійці полку спецпризначення «Азов», але й морські піхотинці, і поліцейські, і прикордонники.

Нам вдалося поспілкуватися з дружинами прикордонників, які чекають на повернення своїх чоловіків.

«Як воно жити, коли кожного дня читаєш новини про обстріли «Азовсталі», питаєте ви? А ось так – як День сурка. Прокидаєшся, читаєш, чекаєш і намагаєшся скоріше заснути, щоб прийшов наступний день. З надією, що можливо він принесе добрі новини», - каже пані Надія.

Її чоловік Василь родом з Закарпаття, але більшу частину життя з родиною мешкав на Полтавщині. Закінчив вищий навчальний заклад і пішов працювати прикордонником. В Маріуполь його перевели ще в 2002 році. Тож і пані Надія з двома доньками переїхала до приморського міста.

Вона знаходилась в Маріуполі, поруч з чоловіком, до 23 березня.

«Спочатку ми були постійно на зв’язку. Коли 2 березня в Маріуполі зв’язок зник, я не отримувала повідомлень про чоловіка до 14 березня.  А потім дізналась, що дружина одного з колег Васі, Ольга, виїхала за місто і має зв’язок з чоловіком. Тож через неї і я з 18 березня стала дізнаватись, що відбувається.

Ну як дізнаватись… «У нас все добре. Все нормально. Живий. Не вірте нікому – вони все брешуть», - ось що казав чоловік.

23 березня Надія з доньками поїхала з міста, бо через постійні обстріли далі там знаходитись було неможливо.

Пані Ольга,  про яку згадувала жінка, виїхала з Маріуполя одразу, як почалась війна.

«У нас в родині всі прикордонники – і я, і чоловік Андрій, і старший син Олександр, - каже жінка. – В нашому прикордонному підрозділі жінкам дозволили одразу залишити частину. І я з двома синами залишила нашу орендовану квартиру в Маріуполі і поїхала з міста. А чоловік і старший син залишились, зараз в «Азовсталі». Живі – це все, що я знаю про них зараз», - каже Оля і не може втримати сліз.

У них в родині двоє синів та донька. Середньому – 14 років, а дівчинці - 11. 

«Старший спочатку з чоловіком у різних підрозділах був, але коли все почалось, батько забрав його до себе. Тож зараз вони удвох».

Родина родом з Винниці. В Маріуполь захищати кордони України приїхали в 2020-му році. 

«У чоловіка тут друзі служили. Тож і він захотів сюди. Ну а я, щоб не розривати сім’ю, теж перевелась. Так і працювали всі разом, доки не почалась війна.

«Ви не уявляєте, як це важко жити і знати, що твої найулюбленіші в біді, а ти нічим, ну зовсім нічим не можеш їм допомогти. Я прокидаюсь і засинаю з цією думкою. Якщо б була моя воля, я б себе на них обміняла б. Але це неможливо…

Коли був зв’язок, вони виходили з короткими повідомленнями – все добре, все нормально, тримаємо ситуацію. Подробиці ніколи не розповідали. «Навіщо тобі це знати, Оля. Безпечніше тобі буде», - казали так. Ще й знаходили в собі сили жартувати. 

Зрадити присязі? Да ви що! Саша казав, що вони не віддадуть жодного камінця нашої землі ворогу…

11 квітня у нього був день народження. Там, на «Азовсталі» святкували. Ми дома з молодшими теж готували подарунки. Я добре знаю, про що синочок мріяв до війни, чого бажав. Молюся цілими днями, щоб повернулися живими. 

Молодші будують плани, куди з батьком і старшим братом поїдуть, як будуть відпочивати після війни. А я не знаю, що їм на це казати…»

У дружини ще одного прикордонника, Олени, теж саме питання. Її старшому  сину всього 9 рочків. «Він у мене і до війни був таким почемучкой. А зараз кожний його ранок починається з того, що спочатку він читає новини про «Азовсталь», а потім ставить мені тисячу питань. А я не маю відповіді на жодне з них. На жодне!»

Молодшому сину Олени 6 місяців. Вона плаче над ним тихенько, коли вкладає малого спати.

«Моє життя зупинилось 25 лютого. 24-го я ще мала надію, що, може, проскоче, може обійдеться. Але 25-го я вже зрозуміла – ні, це справді війна. І тепер все моє життя – як уві сні. Я прокидаюсь, чекаю новини, потім думаю, скоріше б ніч прийшла, щоб ще один день закінчився. І може завтра буде новий день, який принесе мені новину про порятунок чоловіка».

Вони зі своїм Андрієм прихали до Маріуполя у 2018 році. Про небезпеку знали. Тут війна триває з 2014 року. 

«Але ж мій Андрій – такий патріот, справжній син України. Для нього вірність присязі – не пустий звук. Тож він хотів працювати саме тут, в зоні ООС.

Коли ми з дітьми ще були в Маріуполі (а ми орендували квартиру на Черьомушках, в Приморському районі), він якось заскочив до нас на декілька хвилин.

Я стала просити його залишитись. Молила його, казала: не йди, залишайся з нами, давай поїдемо звідси. А він відповів: «Оленка, я не можу. Там хлопці. Там мій обов’язок. Я не можу…» Він дійсно не міг вчинити по-іншому. Бо це ж людина честі.

Вже два дні я не маю від нього жодного повідомлення. Ні з ким немає зв’язку. Залишається тільки молитись і просити світову спільноту про процедуру екстракшн. Це наша остання надія».

Дружини захисників Маріуполя всі говорять про цю процедуру. Надіються. Благають про допомогу.

В 1940 році навіть Гітлер погодився на екстракшн. Ця процедура була застосована в Дюнкерку, коли нейтральна сторона забрала заблокованих і оточених солдатів Британії.

«Невже зараз світова спільнота виявиться настільки безсилою, що не зможе врятувати людей з «Азовсталі»? Ми розуміємо – вони військові. Але ж вони – ЛЮДИ в першу чергу.

Врятуйте їх!» 

Читайте також: У Івано-Франківську відбулася акція на підтримку Маріуполя та захисників "Азовсталі", - ФОТО, ВІДЕО