• Головна
  • Складні питання для мера. Велике інтерв’ю з Вадимом Бойченко. Частина 2
Інтерв'ю
13:07, 12 квітня

Складні питання для мера. Велике інтерв’ю з Вадимом Бойченко. Частина 2

Інтерв'ю

Чому мер Маріуполя не вірив у реалістичність війни, де і як зустрів її початок, що робив і чому залишив місто. Всі ці питання ми задали міському голові Маріуполя Вадиму Бойченку (читайте першу частину розмови тут, за посиланням).

Але одне з найскладніших питань – евакуація. Люди, які майже місяць перебували без світла, тепла, води, їжі, в повному інформаційному вакуумі, вважали, що евакуація не відбувається, тому що їх всі покинули, і ніхто не бажає прийти на допомогу і врятувати. 

Проте спроби організувати евакуацію мирних мешканців не припинялись, починаючи з 1 березня. 

Перша спроба провести організовану евакуацію з Маріуполя виявилась провальною (про це читайте тут). З 5 по 8 березня було зроблено чотири спроби добитися режиму припинення вогню і вивезти людей, але кожного разу ворог відкривав вогонь по людях. Крім того, росіяни використовували припинення вогню з боку української армії для прориву в місто.

- Ми не припиняли спроб домовитись. Ми намагалися пробити коридори одразу в двох напрямках – із Маріуполя до Запоріжжя та з Запоріжжя – до Маріуполя. Але на російських блокпостах відповідь була одна: «Немає наказу вас пропускати».

Отче Павло Костюк, якому вдалося вирватися на власному транспорті, розповідав, як вони намагались пройти через блокпост, а їм просто відмовляли – і крапка. Немає наказу. А в той же час на перемовинах росіяни стверджували, що погоджуються на режим тиші, погоджуються випустити людей з Маріуполя. Ось в цьому правда.

Маріупольцям же здавалось, що це українська сторона їх не хоче випускати їх з заблокованого міста.

10 березня ми почали готувати евакуацію у інший спосіб. Якщо на першому етапі у нас були автобуси у місті,  то після того, як їх розбомбили, і в Маріуполі не залишилось жодного автобуса, а спроби вивезти людей наштрикнулись на ворожий вогонь, ми стали намагатися прорватися у місто ззовні – тобто організувати евакуаційну колону не в Маріуполі, а в Запоріжжі, і прориватися в місто звідти.

Перемовини про це розпочались на рівні керівництва держав. Також в процес організації евакуації втрутилось церковне керівництво. 

І коли з’явилась можливість повернутись в Маріуполь разом з гуманітарною колоною, я сказав: поїду у складі колони.

11 березня мав відправитися перший гумконвой з Запоріжжя, але з переговорних причин він не відправився. А 12 березня колонна гуманітарних вантажів та автобуси для евакуації маріупольців рушили у путь.

Очолив колону владика Лука, глава Запорізької єпархії Православної церкви, щоб ви розуміли, і ще 11 священників. В тому числі в цьому конвої їхали три людини: мер Маріуполя Вадим Бойченко, голова Маріупольського району Степан Махсма і Олександр Куркчі, голова ВЦА Сартани. 

12 березня ми прибули до так званої «тарілки» - на блокпост у Василівці. Нам перегородив дорогу чеченець. Кадровий російський військовий. Він пильно подивився на мене – потім на моє взуття, потім ще раз мені в обличчя – і на моє взуття. Потім повертається до Луки і питає: « А цей чоловік – з вами?» І Лука відповів, що я його послушник. І це мене врятувало.

Я тільки в цей момент зрозумів, що ідея вдягнути коричневі черевики, схожі на військові, було поганою ідеєю. Добре, що у Степана Махсми була ще пара взуття, звичайні чорні черевики. І я взув їх. Нічого, що вони на розмір менше, ніж мої. Проте не викликали запитань. 

Це був перший російський блокпост для нашої колони. Пройшли ми його складно. У росіян були списки, які ми подавали напередодні. Степан Григорович  і Олександр Костянтинович їхали як представники церкви, я їхав як представник Червого Хреста.

За Токмаком ми потрапили на блокпост «ДНР». Вони почали грабувати наші фури. Ми нічого не могли з цим зробити. П’яні денеерівці увійшли в машину, наставили на нас автомат і почали викидати з фур все, що їм захотілось. Потім мене особисто запитали: «Ви хто – доктор?».  Відповів, що я не доктор, а супроводжую колону. Потім ми поїхали далі.

В Токмаці російський спецназ взяв нас під конвой, і вже до Бердянську ми їхали у супроводі спецназу. 

Так ми дістались Бердянська і стали там чекати на дозвіл їхати далі до Маріуполя.

Командуючий обороною Маріуполя, підтвердив, що дійсно отримав команду відкрити дорогу з Маріуполя до Бердянська. І таку ж саму команду, за нашою інформацією, отримали і окупаційні російські війська. Це було в суботу, 12 березня. І в цей день можна було від Луначарського кільця у Бердянську до Маріуполя проїхати без жодної зупинки на блокпосту.

- Чому ви так впевнено про це говорите?

- Тому що ми викликали швидку з Маріуполя до Луначарського кільця. Ми вже стояли там. І швидка приїхала без жодних перешкод. 

І звісно, у нас виникла думка, може, гайда в Маріуполь, не чекаючи дозволів. Но виявилось, що шлях відчинений для всіх, окрім гуманітарної колони. Нас наглядав спецназ російської армії. І хлопці швидко нам роз’яснили, що ми можемо, а що – ні. Нас відвезли в тюрму Бердянська і поселили там. Кожного ранку протягом п’яти суток ми разом з водіями діставалися автобусів. І ми стояли на Луначарському кільці, чекали дозвіл повернути праворуч – до Маріуполя. 

В цей час я мав змогу трохи поспілкуватися з маріупольцями, які евакуювались з Маріуполя і чекали там перед подальшою подорожжю. Ми роздавали людям гуманітарку в одному із пунктів збору маріупольців. І там, в бердянській школі №3 я раптово зустрів свою маму. Вона поїхала з Лівого на початку війни. Переховувалася в театрі до того моменту, як його розбомбили, а потім разом з родиною мого брата їм вдалося виїхати з міста. 

Нажаль, я досі нічого не знаю про долю своєї бабусі, яка залишилась в Маріуполі у Лівобережному районі. І я ніяк не можу їй допомогти.

Тож в Бердянську ми чекали на дозвіл їхати далі, але ніхто нам його не давав. 

Добра новина в тому, що приватний транспорт, починаючи з 13 березня, стали пропускати. Ми стояли на кільці і бачили це. Хтось їхав до Мелітополя, хтось до Криму, більша частина поїхала все ж на Запоріжжя. Але хтось залишався у Бердянську.

Так почалась евакуація без режиму тиші та без можливості доїхати автобусами до Маріуполя. Але нарешті людей почали випускати.

- Ви стояли на дорозі і дивились, як їдуть маріупольці. Чому не спробували теж рушити в бік Маріуполя – ризикнути?

- Ми намагалися. Тим більше, що 16 березня я отримав тверду команду їхати в Маріуполь. Нас запевняли, що домовленості – залізобетонні. Священники, які були з нами, почали нервувати. Бо 5 діб постійно знаходитись під дулом кулемета… Це їм не дуже подобалось, і вони стали відмовлятись їхати далі. Я погодився. Ми дали їм можливість повернутися до Запоріжжя, а самі рушили в бік Маріуполя. Але вже на трасі Маріуполь - Мангуш російська федерація розвернула на дорозі перед нами БТР. З нього вийшов чоловік з автоматом і сказав нам – вибачте, даю точну цитату: «У вас есть ровно 15 минут. Уй***е отсуюда на*й, иначе мы вас сейчас всех арестуем. Я понятно объяснил?»

Тобто, вся ця історія з гумконвоєм – це була просто гра. Весь цей час, поки ми чекали на дозвіл проїхати в Маріуполь – з нами грали. Ніхто не збирався нас пускати в місто з самого початку.

- А ви не думаєте, що весь цей, як ви кажете, спектакль був розіграний задля того, щоб дати можливість агентам росії в Маріуполі, колаборантам і зрадникам, які весь цей час там працювали, залишити місто? А іншим, наприклад, таким як Костянтин Іващенко, навпаки, заїхати?

- Я погоджуюсь з цим. Але я також розумію, що дуже багато наших людей, робітників комунальних служб, поліціі, українських активістів змогли виїхати в ці дні з того пекла. Багато хто з них бачив нас. Ми тільки очами вітались. Бо неможна було в жодному разі показати, що знайомі.

В період з 13 по 15 березня виїзд через російські блокпости проходив досить легко. Терор розпочався з того моменту, як окупанти вимусили нас повертатись до Запоріжжя, бо ніякого коридору для евакуаційної колони не буде. Ми повернулись 16 березня. І з цього дня на виїзді-в’їзді з Мангуша був встановлений вже блокпост так званої «МГБ ДНР». І почалися звірства, жорстокі перевірки.

І там же поруч стали зрадники – колишні поліцейські з Маріуполя і Мангуша, які знали багатьох в обличчя і здавали людей. В цей час з’явилася фільтраційна складова на цьому блокпості.

- Чи є у вас інформація про тих, кого впізнавали як посадовців або активістів? Що з ними відбувалося далі?

- Два варіанти: якщо у тебе є гроші – ти можеш відкупитися, і тебе пропускали. Якщо грошей немає  -в тюрму.

Ми також знаємо, що відбувається в таких тюрмах. У нас є свідчення людей, співробітників однієї з держслужб, які потрапили в таку тюрму 26 березня, де їх катували та змушували до співпраці. Ще одна історія, коли в Мангуші наші автобуси разом з людьми заблокували, а рятувальників захопили у полон разом зі співробітниками Червоного Хреста. Вони сиділи в камері 2 на 3 метри. І їх періодично витягували на допит. І я знаю, що деякі люди, хто їх допитував, - зрадники, колишні робітники силових структур.

Тобто, з 16 березня почалися більше жорсткі перевірки. Потім росіяни відкрили так звані фільтраційні табори і вони запрацювали в різних напрямках Нікольському, Мангуш, Сартана, Безимене, Новоазовськ. І це ще більше ускладнило процес евакуації.  Проте, незважаючи на ці ризики і постійні перепони, з 13 березня до перших чисел квітня цей коридор Бердянськ – Запоріжжя дозволив евакуюватись 94 тисячам мешканців. Ще близько 70 тисяч людей знаходиться в селах під Маріуполем та Бердянськом. Разом, починаючи з 24 лютого, з Маріуполя виїхали загалом близько 250 тисяч мешканців і 33 тисяча депортована на територію росії.

На жаль, на сьогодні і цей маршрут важко використовувати. Росіяни затримують людей в фільтраційних таборах по декілька тижнів. Не випускають. Обдурюють, розповідають, що евакуація до Запоріжжя неможлива і вивозять людей в росію.

Також був створений волонтерський рух, який ми одразу підтримали і продовжуємо це робити зараз. Волонтери маленькими групами вивозять людей з Маріуполя наскільки це взагалі можливо. Але з кожним днем їх стає все менше. Починали з 40 мікроавтобусів, потім їх стало 30, потім 26. Зараз їх залишилося лише 11. І якщо з цих 11-ти в Маріуполь відправився один бус – це добре, бо люди бояться їхати. Наші автобуси обстрілюють, водіїв беруть у полон. 

Двоє волонтерів пропали. Одному спалили машину. Одну машину ми побачили в новинах, вона була розстріляна. Що з водієм – нажаль, ми не знаємо. 

Окупанти вигадали нову історію, що якщо людина по території, яку вони самі вважають «ДНР», пересувається на авто з українськими номерам, то таку людину можна на місяць посадити до в’язниці тому що вона незаконно потрапила на території днр. 

Зараз в Маріуполь перестали пускати без маріупольської прописки. Тобто наші можливості щодо евакуації маріупольців весь час стискались. І зараз працює один маршрут, але я про нього не можу розповідати, бо він одразу перестане працювати.

- Хто зараз в вашій команді? Чи багато людей вийшли і працюють? Кого ви втратили?

- Багато кого втратив, і продовжую втрачати щодня. Не буду називати прізвища. Будемо про це казати після війни. 

Деякі мої заступники одразу помахали нам рукою, поїхали і зараз десь на Західній Україні. Хтось не витримав напруження вже останнім часом. Психологічно не зміг працювати в таких умовах.

Багато людей важко хворіють. Ті хто зміг виїхати з міста у березні зараз проходять лікування. Серед них керівники, які очолювали соціальну сферу, комунальні підприємства та інші напрямки. Вони зараз проходять лікування, а після повертаються до роботи. Це – справжні герої. 

Я вам так скажу: війна показала, хто є хто. Є люди великі і мужні на вигляд, а всередині – маленькі-маленькі. А є навпаки – невисокі на зріст, худенькі, але всередині – велика людина.

Я багато чого не можу зараз розповісти. Але прийде час – і ми про це поговоримо.

- Маріуполь, зруйнований і понівечений – там, ви з командою – тут. Чим взагалі займаєтесь?

- Багато справ. Евакуація, допомога маріупольцям. Разом з Романом Амелякіним через Центр підтримки малого та середнього бізнесу організували збір коштів. Відновили роботу контакт-центрів. Організуємо гуманітарні штаби для підтримки маріупольців в декількох містах по всій країні – в Запоріжжі, в Дніпрі, на Західній Україні плануємо допомагати.

Ми змогли відновити роботу фінансового сектору і зараз займаємося, на мій погляд, дуже важливою справою - виплатами заробітних план комунальним працівникам, медикам, вчителям та працівникам соціальної сфери.

Війна поставила дуже багато проблем перед людьми. В тому числі оформлення певних документів. Ми будемо допомагати людям вирішувати ці питання.

Важлива частина роботи – фіксація злочинів. Ми не просто документуємо злочини російської федерації та колаборантів, але і передаємо це правоохоронцям. Вже, я знаю, є підозри деяким зрадникам Батьківщини.

Також займаємося попередньої оцінкою руйнувань. 

- Скажіть, за попередніми даними, скільки може знадобитись часу, щоб відновити Маріуполь?

- Ми вже прораховували це. Десь рік-півтора потрібно, щоб відновити світло, тепло, воду в тих будинках, які хоч якось можна відновити. Три роки  - це щоб в цілому по місту закрити нагальні потреби для життя. Але для того, щоб нам повернутися на рівень життя, як до війни, - знадобиться  7-10 років.

- Як думаєте, чи багато маріупольців, хто поїхав з міста, повернеться, коли це стане можливо?

- Відповідь на це питання залежить від того, як швидко ми зможемо перемогти і як швидко почати відновлювати місто. Ми питали про це людей, які виїхали з Маріуполя. 70% мають намір повернутись, якщо місто почне відновлюватися протягом року. Зрозуміло, що чим довше буде тривати війна, тим менше людей захотять повертатись. 

Тож віримо в ЗСУ і наближаємо перемогу.

Читайте першу частину інтерв'ю: Складні питання для мера Маріуполя. Велике інтерв'ю з Вадимом Бойченко

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Маріуполь
Спецтема
Складні питання про життя в окупованому Маріуполі і життя тих, кто вимушений був поїхати з міста через війну. Ми не боїмося складних питань. Готові відповідати на будь-які.
Оголошення
live comments feed...