Екстремальний рейс. Репортаж із потяга Хелм – Київ

Ніщо не віщувало біди. Ми поверталися із короткого закордонного відрядження, їхали через Польщу, і на диво польська залізниця була нетипово пунктуальна. Набравши всякого різного смачного в дорогу, ми щасливо очікували посадки на потяг Хелм-Київ, аж раптом до нас підійшла тривожна жінка і запитала, чи вже отримали ми повідомлення від Укрзалізниці, що наш потяг не приїде за нами. 

Так все і почалося. Довга, тривожна історія із щасливим кінцем – для нас, пасажирів потягу, що не прибув, і безкінечна історія для тих, хто працює в такому ненормальному режимі вже майже 5 років після початку повномасштабної війни.

Чи варто казати, що ми одразу якось не злюбили ту жіночку – провісницю поганих новин. У новину не хотілося вірити, і ми вперто продовжували стояти на пероні, сподіваючись, що найгірші очікування не справдяться, і потяг таки прийде. Але не прийшов.

На жаль, мусимо констатувати: з комунікацією в таких кризових ситуаціях, особливо за кордоном, в Укрзалізниці не все добре. Гаряча лінія  - не додзвонитися, чат-бот Уз в Телеграмі – не відповідає. З вокзалом Хелму Укрзалізниця в цьому питанні, мабуть, не тісно співпрацює, бо тривалий час жодного оголошення, окрім інформації про затримку рейсу, ми не почули. 

Причому, що цікаво, оголошення для українців про український потяг диспетчерка  польського вокзалу принципово не робила українською – тільки польською та англійською. Хтось слушно зауважить, що польська залізничниця не зобов’язана знати українську, і буде правий. Але ж польська залізничниця і англійської, як з’ясувалося, абсолютно не знала. Було дуже кумедно спостерігати, як вона начитувала з величезними паузами і грубими помилками оголошення про затримку потягу англійською. Зачитувала так, що всі присутні у залі очікування хором підказував шановній пані, яке наступне слово слід казати. Але то таке…

Як зазвичай буває у ситуаціях невизначеності, люди почали споживати плітки: хтось щось чув, комусь рідні сказали, подзвонили-передали, «а у моєї подруги вчора теж так було…» – все передавалося із вуст у вуста і обростало страшилками. 

Нарешті через дві години всі дізналися, що потяг приїде через дві години, але не той, що ми чекали, а інший, він забере всіх, але не до Києві, а до Ковеля, а там висадить киян, і треба буде пересаджуватися на інший потяг, який вже буде наш і довезе нас нарешті до Києва.

Якщо ви зараз нічого не зрозуміли, то і не дивно – ми теж нічого не зрозуміли. Занадто складно сформульовано. Тож хтось поспішив здавати квитки на свій потяг і купувати на наступний, який за розкладом мав би прийти через 2 години. Хтось не поспішав і продовжував розпитувати всіх навколо себе. Найбільші песимісти стали викликати таксі і їхати до автовокзалу. Найбільші оптимісти пішли у магазин – за їжею та напоями.

Через дві години обіцяний потяг не прийшов, і ми зрозуміли – треба шукати місце, де чекати в довгу. 

Проблема Хелму (чи скоріше наша з вами проблема) полягає у тому, що за майже 5 років повномасштабної війни в Україні поляки так і не побудували вокзал. Замість вокзалу – дві металеві будки, в яких на площі 3 на 2 метри мали б вміститися більше сотні людей. Звісно, що вони там не вмістилися. І хтось очікував потяга на вулиці, хтось залишився на пероні. У невеличку кімнату поруч із двома туалетами набилося стільки людей, що сидіти там було вже розкішшю – багатьом доводилося просто стояти.

Ми з колегами мали один стілець на трьох і по черзі на ньому сиділи. Біля вікна всадили молоду маму з немовлям. Дитя плакало і плакало, і жінка вимушена була почати годувати дитину прямо там, поруч із смердючим туалетом. 

 «Мущина, а ви не думали, що коли заходите у туалет, треба закривати двері? Боже, навіщо я це побачила!»

«Що сказав той іноземець? Хто він взагалі такий? Чому каже, що потяг не приїде до півночі? Боже, да він – ніхто! Зайшов тут, нервує!»

Але в цій тисняві народжувалося не тільки роздратування, а і щось тепле, підтримуюче, що завжди так по-рідному проявляється серед українців в кризові години.

Дівчинка, яка всілася на підлогу поруч із розеткою, щоб трохи підзарядити свій смартфон, і яку постійно затискали двері жіночого туалету,  раптом підвелась, вирвала папірець із свого блокноту, де щось посилено малювала, і протягнула мені. 

«Це – ви», - сказала вона. І здається, я отримала  найпрекрасніший портрет, який колись мала у своєму житті.

Хтось порадив перейти вокзальну площу і пошукати ще одну залу очікування – в будівлі старого вокзалу, яка вже не використовується, але де виділили кімнату для українських пасажирів.

Там виявилося трохи більше місця, дерев’яні лавки вздовж стін і посередині кімнати. Найзручніші місця біля дальньої стіни захопили місцеві безхатченки. Не дуже приємно було стелитися неподалік. Але варіантів було небагато. 

Кожні дві години сонна диспетчера оголошувала польською і англійською мовами, що потяг з України запізнюється на 2 години, потім ще на 2, і ще…

Щоб якось скоротати ніч, ми накрили «стіл» на валізі. На сусідній лавці дві жіночки без досвіду відкупорював пляшку вина без штопору.

«О, давайте я вас навчу, як треба. (Стукають пляшкою о стіну). Не виходить. Ну нічого, проштовхаємо корку всередину».

«Громадо – ми ж громада? А-ну виходьте на вечерю, у кого що є», - зазивав низький чоловічий голос всіх бажаючих у коридор. Але ми вже на цей голос не дивилися. Ми спали – на брудній підлозі під стіною, зігріваючи одна одну спинами.

Лише о 7 ранку наступного дня прийшов потяг. 

«Спочатку заходять ті, у кого квиток на потяг Хелм-Дніпро, потім – всі, хто залишився без свого потягу», - кричав провідник одного із вагонів. 

«Так, хто тут з інших потягів – бігом за мною», - віддав наказ начальник потягу.

І десятки людей, як гусенята, попленталися за ним із надією, що скоро вдасться нарешті виїхати з того клятого Хелму. Люди готові були їхати навіть в коридорах. Але мріялося все ж про ліжко. 

Провідниця Ліда всіх впускала, записувала, скільки кого і куди, а документи вже перевіряла потім, у вагоні. 

«Так, ви у мене з якого потягу? Ага, зрозуміла. А ви? Іноземець? На екскурсію до нас?»

«А чого це ви у мене питаєте, через який кордон Міндіч виїжджав. Я його не вивозила».

Після другої доби в дорозі, без сну, відпочинку, під обстрілами, вона ще примудрялася жартувати».

«Та ми тут перед тим, як до вас доїхати, всі 100-метрівку склали, - пояснювала Ліда.  - Коли дрон летів на нас на Яготині, я якраз каву людям робила. Все розлила, побігла! А дрон влучив у локомотив, що стояв через колію від нас. Думала, наш потяг із рейок зіскоче від вибухової хвилі. Побачите, що від локомотива залишилося, коли поїдемо, – лише кабіни трошки і задньої частини. Склався буквально від удару», - каже вона.

Ліда всіх заспокоїла: пересаджуватися у Ковелі не треба буде – довеземо всіх до Києва. Але краще всім одразу лягати спати і користуватися кожною спокійною хвилиною для сну.

«Бо прогнози невтішні. Ми з вами ще набігаємося», - без паніки і нервів, дуже спокійно і зважено переконувала вона пасажирів.

Ліда на Укрзалізниці з 2009 року, ветеранка, можна сказати. В кінці лютого 2022 року вона заступила на свою зміну. Мала б працювати 4 дні, а потім додому. Але тоді її зміна затягнулася на півтора місяці. 

Тільки уявіть, півтора місяці не злазити з потяга. Ні речі попрати, ні помитися толком. Ліда з колегами вивозила людей зі сходу. Зупинялися на кожній станції, забирали всіх, хто влізав, і везли.

Люди, що мали гроші і владу, теж вивозили свої родини за кордон, але інакше. Орендували повністю купе під себе, завантажували речі, їхали з комфортом. Провідники в таких вагонах були в уніформах, з краватками, красиві, як на параді.

«Ото коли ми перетнулися, я подивилася на себе  і подумала, оце так робота у мене! Чоловік мене хотів силою з потягу зтягнути тоді, у 2022-му. А я кричала йому: не можу, я людей рятую».

Через пів години після нашої розмови, в потязі оголосили першу евакуацію.

«Біжить всі у протилежний від локомотива бік. Але далеко не розходьтеся, щоб ми вас потім не загубили», - наставляла пасажирів Ліда.

Нам дико пощастило з погодою. Світило сонечко, полісся пахло  різнотрав’ям (спочатку я помилково написала, що це степ, але мене поправили колеги, степ - то у нас у Надазов'ї, а тут - полісся), неподалік паслися коні. І якщо б не потяг і поодинокі вибухи, це можна було б вважати класною пригодою.

Як виявилося, ми зупинилися недалеко за Ковелем, біля селища Колодяжне, відомого тим, що це батьківщина родини Косачів. І там навіть збереглася родинна хата Косачів, де зараз – музей. До музею було лише 30 хвилин пішки. Проте ми не стали ризикувати. Бо втратити вдруге свій потяг було б вище наших сил.

Люди розтяглися навколо, як на випасу. Аж раптом через поле побігли троє військових у повній екіпіровці, на плечах – зброя.

«Мама, диви, у них Джавеліни, - сказав своїй мамі хлопчик на вигляд років 8-9-ти». І якось сумно стало, що наші діти розуміються на зброї, замість того щоб розумітися на мішках Гаммі.

Хлопці із Джавелінами стали перед локомотивом і вперлися очами в небо. Ну а для нас, що «паслися» серед степу широкого, це був сигнал: терміново тікати у протилежний бік.

На щастя, все обійшлося без стрільби. Через три години такого стояння, ми нарешті тронулися в путь.

Загалом нам довелося тричі евакуюватися, і за цей час алгоритм «штани-взуття-сумка з документами-телефон-бігом на вулицю у протилежний від локомотиву бік» відпрацювали до 60 секунд на збори. 

Після третьої пробіжки вирішили більше не виходити, покластися на долю, бо сил вже просто не було. Можливо, і ворог трошки «втомився», бо до Києва ми більше не «тривожилися». Всі міцно позасинали, навіть наша Ліда. Тож наступний раз її тривожний голос ми почули вже у столиці: «Вставайте, вставайте! Ми вже приїхали!»

Для нас цей екстремальний рейс завершився. А для Ліди – це просто ще один день її буденної роботи, яка давно вже перетворилася на буденну битву за виживання. 

Дякуємо, Лідо. Дякуємо, Укрзалізниця, за те, що все ж таки везеш. 

Анна Романенко

УВАГА!

Не забудьте підписатися на наш Телеграм-канал

І наш бот - для таємного зв'язку