«Його могли заразити ВІЛ у полоні»: тяжкохворого тренера з Маріуполя понад чотири роки тримають у російських катівнях

Усе життя Дмитро Шурда вчив дітей тримати удар — спочатку на боксерському рингу, а згодом і перед життєвими випробуваннями. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, він повернувся до оточеного Маріуполя, щоб урятувати дружину та дітей. Родині вдалося виїхати, але сам Дмитро опинився в російському полоні. Уже понад чотири роки він веде там найважчий бій — за власне життя.

Про умови утримання Дмитра Шурди, його тяжкий стан здоров’я та боротьбу за повернення додому дружина полоненого Світлана Шурда розповіла кореспондентам 0629.com.ua в ексклюзивному інтерв’ю.

Повернувся, щоб вивезти родину

До повномасштабного вторгнення ім’я Дмитра Шурди добре знали у спортивному Маріуполі. Він тренував боксерів, судив поєдинки як арбітр міжнародної категорії та був секретарем міської федерації боксу. Її почесним президентом був міський голова Маріуполя Вадим Бойченко, а першим віцепрезидентом — Євген Зиков, який фактично керував роботою організації. За роки тренерської діяльності Шурда виховав не одне покоління спортсменів і став одним із найвідоміших наставників міста.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро повернувся до рідного Маріуполя, щоб урятувати дружину та дітей. Родині вдалося евакуюватися, однак сам він залишився в місті, розраховуючи виїхати пізніше. Зробити цього не зміг: під час спроби залишити вже окупований Маріуполь його затримали російські військові.

Від 17 березня 2022 року цивільний маріуполець перебуває у російському полоні. Понад чотири роки його рідні живуть у невідомості й постійному очікуванні. Вони знають про тяжкий стан здоров’я Дмитра, однак не припиняють боротьби за його звільнення та повернення додому.

За наявною інформацією, під час затримання Дмитра жорстоко побили. Приводом для так званого «арешту» стали знайдені в його телефоні фотографії з українською національною символікою та червоно-чорним прапором. Після допитів у Донецьку Шурду, як і багатьох інших незаконно затриманих українців, етапували до Оленівської виправної колонії на окупованій частині Волноваського району.

«Там він переніс інсульт, був у дуже важкому стані й потрапив до лікарні. Але з того часу вже багато води спливло», — каже його дружина Світлана.

Страшний діагноз

Згодом Дмитра перевели до лікарні в Донецьку. За словами рідних, умови утримання там були дещо кращими: він навіть мав змогу телефонувати додому. Однак саме після перебування в лікарні чоловіка повернули до Донецького СІЗО, де йому повідомили про діагноз — ВІЛ-інфекція.

«Йому говорили, що це уповільнений процес, що він хворіє вже давно і просто "не стежив за собою". Але я знаю, що його могли навмисно заразити саме в донецькій лікарні. Знайшовся "доброзичливець"», — каже Світлана.

Пізніше Дмитра перевели до Горлівської колонії. Там його стан почав стрімко погіршуватися. Побратими підтримували його під руки дорогою до їдальні та допомагали виходити на шикування. Маріуполець настільки ослаб, що міг будь-якої миті втратити свідомість.

«Коли з'явилася можливість писати листи, він повідомив мені про свій діагноз і наполягав, щоб я та діти теж здали аналізи», — розповідає жінка.

Результати обстеження показали, що ні дружина, ні діти не мають ВІЛ-інфекції. Саме тому Світлана переконана: її чоловіка заразили вже під час перебування в російському полоні.

Російські катівні замість обміну

Влітку 2024 року Дмитра Шурду перевели з Горлівської колонії до Торецької. На новому місці його стан не лише не покращився, а продовжував стрімко погіршуватися.

Черговий етап відбувся у листопаді. Цього разу Дмитра вивезли далеко від України — до Алтайського краю, у слідчий ізолятор міста Бійська.

Згодом Світлані вдалося поспілкуватися з людьми, які перебували разом із її чоловіком у Торецькій колонії. Вони розповіли, що напередодні етапування працівники установи запевняли полонених: їх нібито готують до обміну. Люди повірили, що нарешті повернуться додому. Однак замість звільнення на них чекав новий етап. Дмитра доправили до Росії — в одне з місць ув’язнення, відомих жорстоким поводженням із полоненими.

«Один із побратимів розповідав мені про "прийомку" в Бійську. Не в усіх подробицях, але я зрозуміла, що це справжній жах. Порівняно з цим Горлівка просто "відпочиває". Дмитра водили на допити, били шокерами та палицями», — каже Світлана.

За її словами, російські силовики неодноразово намагалися сфабрикувати проти Дмитра кримінальну справу. Такі звинувачення, каже жінка, окупанти регулярно використовують, щоб створити видимість боротьби з «нацистами». Насправді ж заручниками цієї пропаганди стають українські полонені, які розплачуються за кремлівські амбіції власним здоров'ям.

«Намагалися вигадати, що він нібито бігав із автоматом по Маріуполю й когось убивав. Але цього не було. Навіть інтерв'ю доньки Ніки після її перемоги на чемпіонаті Європи зі стрибків у воду намагалися використати проти Дмитра. Казали: "Твоя донька розповідає, що ти залишився в Маріуполі допомагати людям, значить, допомагав "Азову"», — розповідає Світлана.

Зі слів побратимів чоловіка вона також знає, що у 2025 році Дмитра готували до обміну. Він пройшов усі необхідні процедури, а інші полонені навіть чули його голос уже в літаку. Однак в останню мить Дмитра зняли з борту й повернули до в'язниці. Що стало причиною такого рішення, родині досі невідомо.

У листопаді 2025 року Дмитра перевели до СІЗО у Вязьмі, де він перебуває й досі. За словами дружини, умови там дещо кращі, ніж у Бійську, однак його здоров'я продовжує стрімко погіршуватися. Щодня йому вимірюють тиск і навіть дозволяють лежати вдень — що є нетиповим для установ такого суворого режиму. Навіть на допити вже не водять.

«Йому час від часу дають якісь таблетки — терапію проти ВІЛ. Які саме препарати, ми не знаємо. Також є інформація, що в нього виявили туберкульоз. Підтвердити це я не можу, але в тих умовах таке цілком можливо», — каже Світлана.

У нього немає часу чекати

Світлана Шурда вже понад чотири роки всі свої сили спрямовує на те, щоб повернути чоловіка з російського полону.

«З 2022 року мені постійно кажуть, що він буде у списках на обмін. Але нічого не відбувається. Можливо, його прізвище й потрапляє до попередніх списків, але чи затверджують його зрештою — невідомо. З огляду на стан здоров'я Дмитра часу чекати в нього просто немає», — каже Світлана.

Вона розуміє, що повернути цивільних із російського полону значно складніше, ніж військовополонених. Саме тому використовує кожну можливість, щоб нагадувати про чоловіка державним органам і міжнародним структурам.

У 2024 році, дізнавшись про чергове погіршення стану здоров'я Дмитра, Світлана звернулася до представників Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Вона розповіла, що чоловік тяжко хворий, однак, за її словами, там лише пообіцяли внести нові відомості до його особової справи.

Зараз жінка підтримує зв'язок із людьми, які останнім часом перебували з Дмитром в одній камері. Вони запевняють її, що чоловік не втрачає людяності й залишається сильним духом, а побратими всіляко допомагають йому.

«Усі говорять про Дмитра тільки хороше. Це, звісно, підтримує, але здоров'я йому це не додає», — каже Світлана.

У липні на жінку чекає чергова зустріч із представниками Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. Якихось гарантій їй ніхто не дає, однак вона продовжує стукати в усі двері, бо переконана: віра та дії перемагають зневіру та пасивність .

«Ніхто нічого не обіцяє. Але й нічого не робити я теж не можу. Можливо, розголос щось змінить. Мовчати більше немає сил», — каже Світлана Шурда.