1009 днів полону і 4 мільйони гривень, які витратила дружина. Історія захисника Маріуполя.

Дмитро Батюк пішов до війська у 19 років і майже дев’ять років служив у морській піхоті. Він пройшов оборону Маріуполя, російський полон, катування у Вяземському СІЗО та повернувся додому після 1009 днів неволі. Та замість довгоочікуваного повернення до звичного життя на нього чекали нові випробування.

Морпіху довелося заново вчитися жити на свободі, проходити інтенсивну психотерапію, здобувати цивільну професію та через суд з'ясовувати стосунки з колишньою дружиною.

Це історія про те, що боротьба за себе не закінчується після повернення з полону.

Від студента – в солдати

Дмитро Батюк народився у 1996 році в місті Зіньків на Полтавщині. Його шлях до війська не був дитячою мрією чи заздалегідь продуманим життєвим планом. Навпаки — значною мірою його визначив збіг обставин.

У 2016 році Дмитра відрахували з денної форми навчання в університеті. Попереду постала перспектива строкової служби, яка його не приваблювала. Тож він вирішив скористатися іншою можливістю — підписати контракт зі Збройними силами України.

«Контрактна служба в ЗСУ, порівняно зі строковою, — це більше свободи, зарплата та можливість піти з війська після трьох років. Але мені сподобалося. Я продовжив контракт і став сержантом», — розповідає Дмитро Батюк.

Не менш випадковою виявилася й його зустріч із морською піхотою. Сьогодні Дмитро жартує, що долю часом вирішують дрібниці, які в той момент здаються незначними.

Спочатку він розглядав службу в артилерії. Серед запропонованих посад була й посада коригувальника-зв’язківця.

«Але вітчим сказав, що з такою посадою додому мене не пустить. Тому я познайомився з морською піхотою. Побачив їхні чорні берети — і мені все сподобалося», — усміхається військовий.

Так Дмитро опинився у лавах 36-ї окремої бригади морської піхоти, де став зв’язківцем. Згодом служба перетворилася на безперервний рух: полігони, відрядження, навчання, бойові злагодження та виконання завдань у зоні АТО-ООС. Сам Дмитро каже, що за роки служби майже не бачив пункту постійної дислокації бригади в Миколаєві — настільки насиченим був ритм армійського життя.

Особливо добре він пам’ятає свій перший бойовий виїзд. Тоді, у 2016 році, його підрозділ працював поблизу Маріуполя, в районі Широкіного. Саме там Дмитро вперше почув звуки справжньої війни.

«Дивлюся на горизонт і бачу спалахи прильотів. Чесно кажучи, зараз розумію, наскільки далеко це було від мене. Але тоді було страшно», — зізнається морпіх.

Згодом страх відступив перед буденністю фронтового життя. Війна перестала бути чимось незрозумілим і далеким. Людина здатна звикнути до багатьох речей — навіть до того, що колись здавалося неможливим. Так і Дмитро поступово звик до гуркоту артилерії, постійної напруги та автомата, який став таким самим звичним супутником, як для цивільної людини сумка чи рюкзак. Саме так розпочалася його багаторічна служба, яка зрештою приведе його до оборони Маріуполя, російського полону та боротьби за виживання.

Щодня думав, що помру 

На момент повномасштабного вторгнення Дмитро Батюк уже був досвідченим морським піхотинцем. За плечима — роки служби, бойові виїзди та обстріли. Та навіть цей досвід не міг підготувати до того, що чекало на захисників Маріуполя навесні 2022 року.

«Рембо» я себе не вважав. Під час усієї оборони Маріуполя я щодня думав, що помру. Змирився з думкою, що ми звідти не вийдемо. Що ми в глибокому оточенні й це кінець. А потім якось уже перестало бути страшно бігати під мінами й снарядами», — говорить Дмитро.

Для нього велика війна розпочалася особливо гостро. 24 лютого 2022 року він перебував на тиловому пункті управління бригади. Саме туди вдарили касетні боєприпаси реактивної системи залпового вогню «Град». Лише за хвилину до обстрілу Дмитро працював над прокладанням польового телефонного зв’язку на вулиці й випадково зайшов до приміщення.

Коли вибухи стихли, туди почали заносити поранених побратимів.

«Дивлюся — в одного немає руки, в іншого ноги. Мені наказали допомагати рятувати хлопців. Я без рукавичок беру відірвану кінцівку і просто не можу повірити в те, що бачу. До людини примотують якийсь закривавлений шматок плоті, а ти маєш діяти й допомагати», — згадує морпіх.

Відтоді смерть стала його постійною супутницею. Дмитро каже, що навколо постійно хтось помирав, але це перестало емоційно впливати на нього. Морпіх виконував бойові завдання в районі Старого Криму, Кальміуського району Маріуполя, а згодом і на території металургійного комбінату імені Ілліча. Кожен день приносив нові втрати, нові руйнування та нові випробування.

Особливо запам’ятався один із відходів із позицій. Разом із побратимом вони залишали зруйнований опорний пункт останніми. Автомобіль, який мав вивезти їх із небезпечної зони, раптом відмовився заводитися.

«Ми вже думали облити його бензином і спалити, щоб не залишити ворогу. Але в останній момент незнайомі військові нам допомогли. Так ми врятували і техніку, і себе», — пригадує Дмитро.

Та оборона Маріуполя невпинно наближалася до завершення. Російські війська мали перевагу в силах і техніці, а ресурси захисників стрімко вичерпувалися. Спроби вирватися з оточення одна за одною зазнавали невдачі.

«Там був суцільний хаос. Планувався вихід разом із Першим окремим батальйоном морської піхоти, але швидко стало зрозуміло, що росіяни вже надто близько. Особисто в мене на той момент залишився лише один магазин до автомата — і все», — каже він.

12 квітня 2022 року гарнізон комбінату імені Ілліча за наказом командування припинив оборону. Для Дмитра Батюка, як і для тисяч інших захисників Маріуполя, розпочався новий етап випробувань — російський полон.

Жорстокість на межі абсурду

Перший день у полоні Дмитро Батюк згадує з гіркою іронією.

«Перший день у полоні був нормальний. Навіть не били», — невесело усміхається він.

Після виходу з комбінату військовополонених доправили до ангарів у селищі Сартана. Саме там почалися перші побиття. Втім, серед великої кількості людей ще можна було загубитися в натовпі й залишитися майже непоміченим для охорони.

Наступним пунктом стала сумнозвісна Оленівська колонія.

Саме там Дмитро вперше по-справжньому відчув, що таке російський полон. Як і всіх інших, його жорстоко били кийками, обмежували в їжі, а пити дозволяли лише воду з місцевого ставка. Виснаження, постійний голод і невідомість швидко стали новою реальністю.

Через два тижні морпіха етапували до окупованої частини Луганської області — у колонію міста Суходольськ. Неочікувано для себе Дмитро опинився в місці, де майже не було ані фізичних катувань, ані психологічного тиску.

За десять днів перебування там він навіть встиг пригадати, що таке відчуття ситості.

Та це виявилося лише коротким перепочинком перед значно важчим випробуванням.

Попереду чекало етапування вглиб Росії. Кінцевим пунктом став слідчий ізолятор у місті Вязьма Смоленської області. 28 квітня 2022 року Дмитро переступив його поріг. Навіть там морпіхи знаходили сили для чорного гумору. В одного з військовополонених того дня був день народження, і товариші жартували, що це перше й останнє свято в його житті, яке він зустрічає із зав'язаними очима.

Тоді Дмитро ще не знав, що саме там проведе значну частину свого полону. І що найважчі випробування для нього лише починаються.

«Прийомкою» в російських тюрмах називають перший день новоприбулих. У Вязьмі вона вирізнялася особливою жорстокістю навіть за російськими мірками. Особливо серед катів виділявся начальник режиму.

«Його звали Юрій Юрійович. Прізвища не пам'ятаю, а ми дали йому прізвисько "Ладоха". Своєю долонею він нещадно лупцював хлопців так, що на обличчях і тілах залишалися характерні синці у формі п'яти пальців», — розповідає Дмитро.

У СІЗО діяв так званий стоячий режим. Полонені мали стояти до шістнадцяти годин на добу без права навіть притулитися до стіни. Ноги розпухали до неймовірних розмірів. Шкіра не витримувала набряків, тріскалася, а за ніч стан майже не покращувався.

«Спочатку нам постійно вмикали сюжети про нібито звірства бандерівців. Потім почали змушувати вивчати російські вірші та пісні», — говорить Дмитро.

Але й цього катам було замало. Полонених змушували декламувати вірші спочатку рядками, потім словами, а згодом — по літерах. Будь-яка помилка каралася побиттям.

«Ясна річ, що збивалися всі. А якщо збився — вважай, що тобі кінець», — каже він.

Траплялося, що як покарання за відмову обмовляти себе чи давати потрібні свідчення людям просто забороняли спати. Полонені мусили стояти й безперервно рахувати числа у визначеній послідовності. Від виснаження люди буквально починали втрачати зв'язок із реальністю.

Харчування не просто не відповідало жодним стандартам. Його було рівно стільки, щоб людина не померла від голоду.

«Давали ложку вареної картоплі й такий тонкий шматок хліба, що він просвічувався», — згадує Дмитро.

Постійні побиття, дефіцит калорій і вітамінів, сирість та антисанітарія зробили свою справу. Дмитро захворів на одну з найстрашніших хвороб для ув'язненого — туберкульоз.

«Одного разу в нас забрали весь одяг, і ми стояли голі. Мене викликали з камери, а конвоїр запитав іншого співробітника, чому я в такому вигляді. Той відповів: "Та не треба взагалі відкривати камеру тубиків". Як тільки я це почув, одразу знесилено впав на підлогу. Тоді подумав, що просто помру тут і ніколи більше не побачу волі», — каже він.

В’яземське СІЗО Дмитро називає місцем, у якому можна було по-справжньому застрягти. «Зав’язнути». Обміни звідти траплялися вкрай рідко. А один із небагатьох обмінів закінчився трагедією — полонені опинилися на борту літака, який зазнав катастрофи, і ніхто не вижив.

Найбільше морпіха лякало інше. Він почав звикати до в'язниці. Камера поступово ставала схожою на дім. За звуком кроків він уже розрізняв конвоїрів і міг здогадатися, в кого сьогодні поганий настрій, а кого краще не провокувати.

Значну частину свого полону Дмитро провів у камері для хворих на туберкульоз. Йому давали ліки, від яких, за власними відчуттями, ставало лише гірше. Проте з часом організм усе ж подолав хворобу. Дмитро вилікувався від туберкульозу, хоча невдовзі зіткнувся з новою проблемою — коростою, яка також була поширеним явищем серед полонених.

«Багато хто не пережив Вяземське СІЗО. Про них, поіменно про кожного, можна прочитати в групі "Концтабір смерті. Вяземське СІЗО-2"», — говорить він.

Саме там Дмитро вперше по-справжньому усвідомив, наскільки тонкою може бути межа між життям і смертю. Умови утримання, постійне виснаження, хвороби та жорстоке ставлення охорони забирали життя людей навіть без прямих катувань. І кожен новий день, проведений за ґратами, вже сам по собі ставав маленькою перемогою.

Як чужа людина

У російському полоні Дмитро Батюк провів 1009 днів. 15 січня 2025 року в межах обміну важкохворих військовополонених, який відбувся за посередництва Об'єднаних Арабських Еміратів, він нарешті повернувся в Україну.

«Я був виснажений, заляканий, блідий і важив лише 57 кілограмів. Справжній параноїк», — говорить він.

Попри те, що під час вивезення з Вяземського СІЗО полоненим повідомили, що їх везуть на обмін, Дмитро до останнього не дозволяв собі повірити в це. Він вирішив не сподіватися, доки на власні очі не побачить рідну землю. Лише коли в літаку з його рук і очей зняли скоч, морпіх зрозумів: цього разу все справжнє.

Попереду були Білорусь, перетин кордону, Чернігівський військовий шпиталь та лікування в туберкульозному відділенні. Проте адаптація до свободи виявилася не менш складною, ніж боротьба за виживання в полоні.

«Мені було страшно все. Я шарахався від будь-якого шуму, як кошеня. Постійно сканував місцевість. Страшно було бачити багато людей, виходити на вулицю, дивитися на машини. Страшно було навіть слухати розмови про якісь "Шахеди", які я тоді ще не міг собі уявити», — згадує Дмитро.

Стан виснаження посилювало безсоння. Та навіть ці труднощі виявилися не найболючішими.

Ейфорія від повернення додому рано чи пізно закінчується у кожного звільненого з полону. У Дмитра цей момент настав особливо болісно — коли він почав усвідомлювати, що за час його неволі змінилося не лише життя країни, а й власна родина.

«Ми були разом із 2016 року, а одружилися у 2019-му. Вона показувала, що чекає на мене. Приїхала через два дні після повернення, але поводилася вже як чужа людина. Спочатку я злився і не міг зрозуміти, що відбувається», — каже морпіх.

Між подружжям почалися сварки. Особливо гострими вони стали після того, як Дмитро почав ставити питання про гроші, які дружина отримувала протягом усього часу його полону.

Справа в тому, що до лютого 2025 року законодавство передбачало, що родина військовослужбовця, який перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти, отримує практично все його грошове забезпечення — посадовий оклад, надбавки, премії та інші виплати. За словами Дмитра, за час його полону дружина отримала понад чотири мільйони гривень.

«Спочатку вона говорила, що витратила 15 тисяч доларів. Потім — 20, потім 25, потім 35. Казала, що платила за навчання, намагалася відкрити салон краси. Купувала автомобілі, але покупки виявилися невдалими. Також розповідала, що займалася волонтерством, хоча згодом з'ясувалося, що ця діяльність завершилася ще на початку 2023 року», — говорить Дмитро.

Окремо жінка наголошувала, що частину коштів витратила на встановлення білбордів на підтримку військовополонених оборонців Маріуполя.

Згодом Дмитро дізнався й інше. Поки він перебував у російській неволі, дружина почала стосунки з іншим чоловіком та переїхала до нього в Одесу. Саме в той період вона все ж переказала 900 тисяч гривень матері Дмитра.

Усі розмови між подружжям відбувалися телефоном. Деякий час морпіх не знав про нові стосунки дружини й намагався зрозуміти, чи залишився шанс зберегти сім'ю. Він питав, чи можуть вони жити разом після його повернення, чому не може приїхати до неї в Одесу. У відповідь отримував лише розмиті пояснення та поради більше часу проводити серед побратимів.

Зрештою правда стала очевидною. Дізнавшись про зраду, Дмитро подав на розлучення.

Він каже, що остаточно усвідомив масштаби витрачених коштів лише після завершення реабілітації та звільнення з військової служби, коли зміг детально ознайомитися з документами й фінансовими операціями за роки свого полону.

«Я відчув справжній відчай. Мене кинула найближча людина, на яку я покладав надії. І подав на розлучення сам бо не витримав», – говорить він.

Нове життя, суди та поради іншим

Після повернення з полону Дмитрові Батюку довелося буквально збирати себе по шматках. Він звернувся до психолога, пройшов курс інтенсивної психотерапії, а згодом був змушений звернутися й до психіатра.

«Мене реально ковбасило. Хотілося розібратися в собі, в людях, у тому, що взагалі відбувається навколо. Психологи допомогли мені вибратися приблизно за півтора місяця дуже інтенсивної роботи. Були моменти, коли просто не хотілося жити, бо здавалося, що навколо зруйнувалося все», — каже чоловік.

Поступово психологічна допомога почала приносити результат. Дмитро розпочав шлях відновлення, зустрів нове кохання і нині живе разом зі своєю дівчиною. Йому потрібно було абсолютно наново будувати життя та здобувати іншу професію. Після дев’яти років служби він усвідомив, що фактично не має цивільного фаху.

«Треба було терміново ставати кимось у цивільному житті. Треба було вчитися. Я вирішив, що хочу працювати в ІТ-сфері», — говорить Дмитро.

Сьогодні Дмитро Батюк працює в Державній службі статистики у відділі технічного обслуговування обладнання. Роботою задоволений і вважає її одним зі своїх найбільших досягнень після повернення з полону.

«Мені подобається і колектив, і керівництво. Для мене це справді хороший етап життя», — каже він.

Втім, повністю залишити минуле позаду не вдалося. Дмитро вирішив судитися з колишньою дружиною через кошти, які вона отримувала та витрачала під час його перебування в російському полоні.

Подати позов він наважився лише близько пів року тому, коли відчув, що морально готовий до цього кроку та знайшов адвоката, який побачив перспективи справи.

«Якщо навіть не намагатися, то точно нічого не буде. Якщо ми, люди, які постраждали від таких ситуацій, нічого не робитимемо, то нічого й не зміниться», — говорить Дмитро.

Колишня дружина також найняла адвоката і не погодилася з висунутими до неї претензіями.

«Вона писала, що серйозно хворіла у 2023 році, нібито на тлі мого полону. Я теж надав суду медичні документи. Зокрема ті, що підтверджують операцію з видалення пухлини головного мозку та лікування від туберкульозу. Тому хто знає, як буде далі. Сьогодні я почуваюся нормально, а що буде завтра — невідомо», — каже Дмитро.

Перше судове засідання має відбутися на початку липня. Наразі колишнє подружжя спілкується виключно через адвокатів.

За словами Дмитра, колишня дружина пояснює свої витрати тим, що проживала разом із його батьками, допомагала їм фінансово, купувала продукти та робила подарунки. Також вона наполягає, що після повернення з полону чоловік спочатку не висловлював до неї жодних фінансових претензій.

«Шанси виграти справу я оцінюю як п’ятдесят на п’ятдесят. Знаю приклади і виграних, і програних процесів. Але чим більше буде позитивних рішень, тим більше хлопців зрозуміють, що боротися за свої права реально», — говорить Дмитро.

Після того як він публічно розповів свою історію в соціальних мережах, до нього почали звертатися інші люди зі схожими проблемами. Каже, що був шокований їхньою кількістю.

Водночас Дмитро наголошує: ця історія не про те, що винні жінки чи чоловіки як такі.

«Це не проблема гендеру. У мене є знайома жінка-військовослужбовиця, яка після повернення з полону зіткнулися з тим, що її чоловік витратив всі виплати. Таке трапляється по-різному», — пояснює він.

Сьогодні Дмитро намагається дивитися вперед, хоча й не приховує свого ставлення до людей, які, на його думку, зрадили чи скористалися чужою довірою.

«Що я можу побажати всім нам? Успіху. Усім, хто пройшов через такі випробування, — сил і витримки. А тим, хто свідомо скривдив інших, рано чи пізно доведеться відповідати за свої вчинки. Я в це вірю. Закон карми ніхто не скасовував», — говорить Дмитро Батюк.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube