«Ми тут нічим не гірше тих, хто поїхав за кордон». Маріупольчанка – про те, чому залишилася на ТОТ, чого чекає і чого уникає

Не питайте у пані Анжели (звичайно, ми не називаємо справжнє ім’я нашої співрозмовниці), що вона думає про драмтеатр, побудований росіянами, або про те, як живеться людям на Лівобережжі Маріуполя. Вона не знає. Її життя зараз – як тонельний зір: бачить лише те, що попереду. Маршрути праворуч або ліворуч – заборонені. Вона сама собі їх заборонила. Ці маршрут, дуже обережні і вибіркові: прямо до ринку, праворуч до подруги, пенсійний фонд (за потреби), море. Це і все.

«Я намагаюся не роздивлятися, що відбувається навколо мене. Мене дратує те, що будується навколо, люди чужі, яких багато навколо, бісять. Оці зміни дратують, які зазнає Маріуполь. Росіяни навмисно прибирають, ламають або просто сильно змінюють те, що було знаковим для людей. Змінюють обличчя міста, щоб ніхто, хто тут жив раніше, не міг сказати: «Це мій Маріуполь». І щоб кожен, хто приїжджає сюди, навпаки міг сміливо сказати: «Маріуполь – наш», - каже пані Анжела.

Намагаючись пояснити свою думку, вона наводить приклад знаменитого будинку з годинником. Російська окупаційна армія декілька разів примірялася, намагаючись скинути авіабомбу акурат на нього. В кінці кінців влучила, знищила. Будинок демонтували до котловану, побудували новий, в стилі сталінського ампіру, величезний. І немов би і непоганий він, каже наша співрозмовниця. Але ж такий гидкий, такий чужий, як бант на голові у трубочиста.

 Коло спілкування жінки зараз – дуже вузьке, воно складається  виключно із старих друзів, перевірених часом людей. Своїх! Не довіряти нікому і боятися всього – це нове життєве кредо тих, хто свідомо обрав для себе залишатися, а не їхати.

Пані Анжела їхати кудись немає ані сил, ані фінансових ресурсів. 

«Та і чого це я маю їхати? Досить, я вже поїхала у 2014-му. Так важко доводилося шукати своє місце і свій дім тут, у Маріуполі. Ми з чоловіком були набагато молодше, мали гроші і час, щоб придбати будиночок і почати життя з нуля. Зараз вже немає чоловіка. Немає часу на те, щоб будувати щось спочатку», - говорить жінка.

Спочатку її дуже ображало погане ставлення тих, хто виїхав, до таких, як вона. Мабуть, і зараз трошки ображає. Проте ця стороння думка немає вже такого значення особисто для неї.

«Поясніть мені, чого це я маю кинути все, залишити? Якби, наприклад, у 1941-му із Києва всі побігли,  то це був би вже не Київ.

І Маріуполь. Якщо з Маріуполя втечуть усі, то це буде вже не Маріуполь. Це буде Бурятська республіка чи якась там, Чеченська, яка завгодно. Вже зараз у місті дуже багато чужих людей. І говірка ця акаюча, дуже дратує до речі. 

Врешті решт, ми тут залишаємося для того, щоб було кому вас зустрічати, коли Україна повернеться. Подумайте про це!»

Її дуже ображає нерівне ставлення до тих, хто виїхав з України за кордон, і до тих, хто нікуди не поїхав, хоча і під російськими триколорами.

«Ну, от дивіться, навіть люди, які, даруйте, зараз живуть у Німеччині, я ж особисто знаю, хто виїхав із Маріуполя, живуть там. Дехто з них приїжджає у Маріуполь. Запитайте, чому вони так вільно приїжджають? А тому що їм довелося приїхати, отримати російські паспорти, закордонний російський паспорт (це вже не примусово, це за гроші),  оформити квартиру, написати довіреність, щоб квартиру ніхто не забрав, пустити людей туди жити, а потім поїхати знов. Вони з російськими паспортами, ми з російськими паспортами. Скажіть, чим ми гірші?»

Адаптація

«Що таке адаптація? Я не знаю, що це таке. Чи можна назвати адаптацією те, що ти просто відрізаєш  інформацію, яка тобі не подобається? Коли у мене питають, а що ось там, то я відповідаю: не знаю, тому що не хочу нікуди ходити. І це чиста правда. Я ходжу лише за потребою туди, куди мені необхідно.

Я отримала пенсію російську, бо, даруйте, а як жити? Довелося отримати паспорт, хоча я довго цьому спиралася. Без нього тут також неможливо жити. Ось це і є моя адаптація.

Росіяни місцевих бабусь купили з потрухами, дали їм великі пенсії. А ці бабусі місцеві  навіть не розуміють, що це  - чистий підкуп, і що ніде в Росії таких пенсій більше немає. І росіяни, коли приїжджають до Маріуполя, дуже дивуються і дуже зляться, що таке привілейоване ставлення до місцевих бабусь. 

На цих грошах бабці деякі збожеволіли. А ще є такі, що приїжджають тепер тут жити зі свого Сибіру. Отак знайомишся, розпитуєш  і з’ясовуєш, що любительниця Росії і Путіна насправді все життя працювала у Сибіру, на Сахаліні, а тепер вона приїхала до Маріуполя і всім каже,  що це її місто. Гидко!»

Пані Анжела каже, що люди на вулицях мало розмовляють, дуже обережні один з одним і намагаються по словам, поглядам і знакам дізнаватися, хто свій, хто чужий. 

«Нещодавно я приходжу до подруги, вона каже: Ой, ти уявляєш, учора підійшов чоловік і розмовляли, він мені таке сказав, тобто позитивне у нашому руслі. Я така рада, що є ще один, такий, як ми». (Мається на увазі, за Україну – прим.ред).

Чи багато у Маріуполі тих, хто чекає деокупації? Це складне питання. Пані Анжела вважає, що багато. Просто люди сидять, як у підпіллі, кожен у себе вдома. Їх не видно.

На відміну від тих, хто думає, що раптом на старості життя повернувся у «Радянський Союз», - вони дуже помітні. СРСР повернувся  до них в такому чудовому вигляді – разом із великими пенсіями, тож вони абсолютно щасливі.

«Ну а те, що все в них спалили, все відняли,  і їхні діти поїхали, і вони не бачать їх вже 4 роки, то вони про це не думають.

Я з одним знайомим спілкувалася. У нього дитина поїхала жити до Москви ще до початку війни, давно. І він, цей чоловік, мені каже, що такий щасливий, «нас приєднали», тепер можна їздити спокійно до них у гості. Я йому кажу, почекай. Ти сидів тут у 22-му під бомбами, голодав, без світла, без тепла. Невже воно того вартувало? А він мені, ну да, мовляв, було погано, але зараз же добре. Я кажу,  а якщо раптом щось станеться, і війна піде в інший бік, і повернеться Україна. Що ти робитимеш? Він відповідає: ну все продам та поїду. Я говорю, а що, не можна було це зробити відразу? Продати все і поїхати до такої привабливої для тебе Росії?  То що, виходить, через тебе тут усе це? Тисячі вбитих, зруйноване місто, зруйновані життя? Мовчить».

«Я при Україні жив як король»

Пані Анжела виїхала із Донецька у 2014 році. Її будинок потрапив під обстріли, тож виїжджали поспіхом, покидавши у маленьку машину найнеобхідніші речі.

Сьогодні вона могла б абсолютно спокійно поїхати в свій старий будинок. Він вцілів, без вікон, але стоїть. Проте вона не хоче різати старі рани.

«Я не хочу повертатись туди. Я не хочу на це дивитись. Проїхати 120 кілометрів, щоби собі серце порвати? Не хочу.  Я так вирішила, що якщо бігатиму між усіма цими пам'ятними місцями, то мене просто не вистачить, мене просто розплющить.  Не хочу рвати серце.

Мені говорять знайомі, ой, а чого ти не займешся, не продаси? Не хочу! Просто я сама собі сказала: не буду. Знаю, що мої старі сусіди намагаються там щось переоформити, узаконити. А мені не треба цього. Я така фаталістка тепер.  Що потрібно мені зараз, я маю, а більше за те, що маю, на тому світі мені не знадобиться.

Зараз часто спостерігаю за людьми. Багато хто їздить світом і розповідає про своє геройство. А чим їхнє геройство вище за моє геройство? Та нічим. Я взагалі не бачу жодного геройства в тому, що ми вижили. Те, що ми вижили,  - це дякувати Богові. От і все. Нашого подвигу тут немає. Але якщо можуть, то нехай їздять.

Багато бачу таких «героїв», які на трьох стільцях одразу сидять. І тут оформили пенсію, і українську отримують, і західну допомогу за кордоном отримують. Знаю дехто на цьому вже машини покупляв. 

Я вважаю, це не дуже добре. Але і не чесно забирати українські пенсії у тих, хто тут залишився. Вони заробили свої ці крихітні українські пенсії. Підтвердити, що ти живий,  - так. Але позбавляти, наприклад, виплат, я вважаю, що це нечесно.

От я тут оформила пенсію і отримую 20 тис. російських. Це просто крихти, дуже малі гроші, бо ціни на все дуже високі. 20 тисяч – це тільки щоб не померти. 

Тому я можу сказати, що ті люди, наші, місцеві, які раніше казали «та що вже поробиш, якось пристосуємось, житимемо», нині все частіше кажуть: «Та я за України жив як король. Та у мене все було. Та я міг зайти у АТБ і купити все, що хочу, що мені потрібно. А люди похилого віку згадують, як могли прийти до аптеки і придбати всі ліки, які тільки потрібні. І не витрачали стільки грошей, як зараз». Ось так все частіше і все більше кажуть люди. Навіть ті, які ніколи не були за Україну».

«Залишається дихати свіжим повітрям»

Зараз у Маріуполі знов стало дуже некомфортно жити. Світла немає по пів дня. А в деяких районах по декілька діб може бути без електрики. Води немає. Великі проблеми з водою навіть у центрі, де раніше таких проблем не було. Знов почалися обстріли. Тільки якщо у 2022-му небо повністю належало ворожій авіації, і російські літаки щоденно знищували місто, квартал за кварталом, то зараз в небі над Маріуполем панує українська мала авіація – дрони. 

Багато хто нервує сильно, люди погано сплять. Тисячі людей у місті пережили страшну травму 2022 року, з якою ніхто не працював, психічний стан ніхто не лікував. То тепер будь-який постріл, вибух викликають у місцевих страшні фідбекі. 

Проте пані Анжела навчилася дивитися на все це філософські. 

«Я собі постійно повторюю: якщо ти не можеш виправити ситуацію, не можеш вплинути на неї, то не треба займатися, вибачте, самоспаленням. І багато хто саме так і живуть. Не думати про те, що втрачено, не думати про вбитих. Не думати про майбутнє. Чіплятися руками за сьогодення і повторювати: «У нас в магазинах все можна купити. Росія все відбудує. У нас прекрасне життя». Ось це і є порятунок.

Тому ми шукаємо тут позитив серед маразмів. От «Азовсталі» немає – проте дихаємо чистим повітрям. Ціни високі? Ну так і пенсії  - найвищі серед російських регіонів». Отак і живемо».

«Ми чекаємо»

Найбільше, що дратує зараз маріупольців у місті, - це чужаки. 

«Ось багато автомобільних номерів з’явилося із російських регіонів:  180, 95, 10, 197, ну тобто дуже багато номерів, дуже багато машин. Сюди дуже багато людей переїхало жити, навіть із Бєлгорода. І потім ось ці вояки, які тут розмістилися, вони ж теж купують своїм сім'ям квартири, перевозять сюди родини. До моря з абрикосами.

Приїжджають і поводять себе так, ніби ми їм чимось винні. Навіть будівельники дивляться на руїни навколо і кажуть, до чого ж ви довели своє місто, так його занедбали. В такі моменти мені важко стриматися. Ми занедбали! Уявіть, вони щиро вірять, що рятують нас від бідності, будують тут для нас комфортне життя, а до них ми тут жили у печерах.

А розмовляють настільки зверхньо, от прям випендрюються у розмові. Дуже дратує».  

При чому, за словами жінки, самі росіяни дуже неохайні. Якщо вийти до моря (а море - це один із небагатьох маршрутів, який наша співрозмовниця зберегла ще з «минулого життя»), то можна побачити абсолютно брудний пляж, пісок весь в недопалках. 

По місту взагалі неможливо ходити у підборах, каже вона. Тільки на проспектах. А лише повернеш у бік – а там ями,  руїни, сміттєзвалища. 

«Я коли бачу жінку на підборах, то у мене до неї – щире співчуття, бо в Маріуполі зараз можна зламати ноги. Ось це є правда, а все  інше – ілюзія віднови.

Але ж ви від мене не це хотіли почути, так? Ви ж хочете дізнатися, чи можна бути щасливим зараз у Маріуполі.

Моя відповідь: ні!

Якщо сказати, що ми добре живемо, то це не так - ми виживаємо. Ми виживаємо та чекаємо - щоденно. Я чесно говорю. Що ще можна тут додати?»

Зображення у статті згенеровані ШІ на замовлення 0629

Цей  матеріал  був започаткований і розроблений у межах Vidnova Lab 2026 — програми, створеної Commit gGmbH за фінансової підтримки Robert Bosch Stiftung та Maria & Kurt Dohle Stiftung.