Відкриті всім вітрам: у чому вразливість журналісток релокованих редакцій

Хочу поділитися цікавою розмовою, що минулого тижня сталася на одному з медійних заходів, який зібрав багато журналістів зі Сходу. Цікава вона тому, що висвітлила один з аспектів, про який ми якось не задумуємось – як впливає наша робота на наше ментальне здоров’я? Ну, тобто, ми знаємо про вигоряння, стрес і втому, але масштаби, про які розповіла керівниця проєктів ГО «МЕДІА СХІД» Інна Юр’єва, вражають. До яких наслідків це призводить та як їх подолати, читайте далі.

– Давайте почнемо з загальних цифр, – каже Інна Юр’єва, яку маріупольці, можливо, пам’ятають як головну редакторку газети для прифронтових сіл «Громада Схід». – У червні «Детектор Медіа» оприлюднив результати свіжого дослідження 2025 року щодо психічного здоров’я серед журналістів в Україні. Так от, практично усі журналісти почуваються психологічно виснаженими, 85% опитаних мали досвід професійного вигорання. Незважаючи на те, що 80% журналістів розуміють важливість піклування про себе, лише 10% практикують його щодня. Це свідчить про розрив між усвідомленням потреби в підтримці психічного здоров’я та реальними практичними діями. 

– Невже журналісти такі несвідомі того, що психічне здоров’я важливе? 

– А пригадайте, будь ласка, коли особисто ви зверталися до психолога?

– Ну, я мала колись досвід роботи з психотерапеткою. Мені подобалося, але коли потім той проєкт згорнули, я, чесно кажучи, не мала можливості сплачувати гроші за приватні консультації. Також я відвідувала кілька тренінгів, де безоплатно навчали навичкам психологічної самодопомоги. Наприклад, практикам «заземлення», правильному диханню. Інколи це справді стає у нагоді. Ну і, зрештою, для себе я вирішила, що усі люди зараз в стресі через війну, і я не унікальна. 

– Тоді до кого ви звертаєтеся у стресових ситуаціях?

– Ох.. Оце важке й болюче питання. Раніше я завжди «заговорювала» таку ситуацію з подругою, але зараз… Я фізично не можу навантажувати її ще й своїми проблемами. 

– Тож ви носите стресові емоції у собі, не даючи йому виходу, вірно? – включається до розмови Євгенія Ковальова, яка очолює команду психотерапевток, що разом із ГО «МЕДІА СХІД» реалізує проєкти з надання журналісткам-ВПО психологічної допомоги.

– Ну, коли ви так кажете, звучить не дуже. Я, до речі, подавалася на ваш проєкт з допомоги журналісткам зі Сходу, але не потрапила в список учасниць.

– Ну вибачте, ми мали відібрати тільки 20 учасниць, а в листі очікування набралося понад 30 охочих. І це ми навіть широко не просували форму реєстрації – я просто закинула її на свою сторінку у фейсбуці, – каже Інна Юр’єва. – І дуже шкода, що наші донори призупинили цей проєкт, не давши нам його закінчити. Не ми одні такі, майже усі вливання з США припинилися. 

– Як ви це пережили?

– Справа не в нас, а в учасницях, які тільки почали намагатись опрацьовувати свій травматичний досвід, – відповідає Євгенія Ковальова. – І ми бачили, як не просто і в той же час важливо для дівчат. Але ми вже могли обговорювати і позитивну динаміку на супервізіях. Тож після закриття проєкту ми з колегами ухвалили рішення завершити роботу про боно (безоплатно – ред.), принаймні допомогти журналісткам прожити ті важкі почуття, що піднялись під час сесій.  Ну і досі підтримуємо у поточних ситуаціях, якщо вже край. Направду це не дуже ефективно, бо психотерапія перш за все любить системність, але вже як є. 

– А як саме ви з ними працювали? Що робили для того, аби людині полегшало й у мабутньому вона навчилася допомагати собі у стресовій ситуації?

– Отакої, – сміється Євгенія. – Ви ж не питаєте дантиста, як саме він лікує вам зуб? Різниця тільки в тому, що у психологів усе дуже індивідуально. У нас було 20 окремих особистостей різного віку з індивідуальними досвідами. Спільним було лише те, що їхній психологічний стан уже заважав їм виконувати журналістську діяльність, бо ваша робота сьогодні напряму повʼязана із постійною, щоденною ретравматизацією. Західна школа назвала б це вікарною травмою, тобто вторинною. Тобто організм виснажився й каже: я вже не можу нічого, навіть заробляти гроші. А це для самотніх жінок-ВПО (або й двічі ВПО) – не дрібниця. 

В нашому випадку ми ніколи не маємо чистої картини щодо діагностики. Бо кожна з нас – і ми з моєю командою не є винятком, ми теж всі зі Сходу – має свою особистісну екзістенційну травму, плюс травматичний досвід. Але психотерапія – це насамперед про безпечний простір та підтримку. Тобто кожна і кожен з нас іноді потребує мати просто людину на своєму боці. Людину, яка не злякається і не відкине. 

– Дивіться, у нас у проєкті брали участь журналістки 10 релокованих редакцій з Донецької області, – пояснює Юр’єва. – Вони зараз живуть у Києві та області, Черкасах, Дніпрі, Запоріжжі, Луцьку, Звягелі, Львові. З 20 учасниць 12 є двічі переселенками, 7 жінок мають чоловіків на фронті, 11 жінок самостійно виховують дітей, у двох – діти з інвалідністю. Ми могли б обрати груповий формат – і нам було б легше та вигідніше, бо групові сесії коштують дорожче. Але тоді наші жінки просто б безпечно проводили час сесії – та й по всьому. І ми обрали індивідуальний формат, який залишає людину удвох із фахівчинею. І зробили одну помилку – заклали у проєкт мінімальну кількість годин на супервізію (консультування самих психотерапевток фахівцем-супервізором – ред.). А навантаження було таким, що дівчата-психотерапевтки запросили більше, бо існував ризик вже для їхньої менталки.

– Так, ти права, так і було, – підтверджує психологиня. – І все ж хочу відзначити, що порівняно з, наприклад, 2022-м чи навіть ще 2023-м, сьогодні західні партнери вже охоче виділяють кошти на супервізію для психологів. Раніше їм було важко це пояснити, бо вони ніяк не могли повірити, що фахівець з психічного здоров’я в Україні не забезпечений супервізією. Маю на увазі, що в країнах, де практика піклуватись про своє психічне здоров’я є такою ж нормою, як і піклуватись про фізичне, супервізія забезпечується навіть на державному рівні. Ти йдеш навчатись в університет, і вже під час навчання тебе забезпечують безоплатною практикою та супервізією. Вона взагалі є невід’ємною частиною професії. Сьогодні в Україні, на щастя, повним ходом йде реформа сфери психічного здоров’я. І це важливо, бо кількість людей, яким необхідна така допомога, будемо відвертими, це – всі. А фахових спеціалістів десятки, може сотні – а потрібні тисячі. І коли війна закінчиться, ми будемо мати ще дуже довгий шлях до відновлення, як на індивідуальному рівні, так і на суспільному. Тож, думаю, що такі ГО, як «МЕДІА СХІД», роблять велику справу, коли намагається забезпечити якісним психологічним супроводом хоча б журналісток. Це дуже вірна стратегія, яка дає можливість не зламатись сьогодні та вижити в майбутньому. 

– Інно, то що ви плануєте робити далі? 

– Намагаємось знайти інше фінансування. Кажуть, цей напрямок – психологічна підтримка – тепер не дуже популярний у донорів. Ми б залюбки переключилися, наприклад, на адвокацію, яка зараз дуже модна, та й, врешті-решт, нам є чим займатися – розвивати власне медіа, наприклад. Але відповідальність за жінок, що стоять у листі очікування, змушує не опускати руки. 

Жанна Д'яченко