Читати важко, але потрібно. Як звучить «Щоденник психологині з Маріуполя»

Книга «Щоденник психологині з Маріуполя» — це текст, написаний всередині катастрофи, без дистанції та без спроби зробити досвід «зручним» для читача. Вона залишає по собі складне, нерівне, але чесне відчуття присутності.

Маріуполець Олександр Гуділін поділився своїми роздумами про цю книгу — з акцентом не лише на її силі, а й на суперечностях та складних моментах сприйняття.

0629 публікує повний допис Олександра у Facebook.

Книга "Щоденник психологині з Маріуполя" — це не просто текст про війну. Це спроба зафіксувати стан людини, яка опинилася всередині катастрофи, і водночас — не втратила здатність спостерігати, аналізувати й відчувати. У цьому її сила і водночас її складність.

Авторка (Ольга Вінгольц, - ред.) пише зсередини блокадного Маріуполя — без дистанції, без “післясмаку” часу, без спроби зробити історію зручною для читача. Це щоденник у прямому сенсі: уривчастий, емоційний, місцями хаотичний. Але саме ця неідеальність і створює відчуття присутності. Ти не читаєш — ти ніби перебуваєш поруч.

Найсильніше книга звучить там, де особистий досвід поєднується з професійним баченням. Особливо відчутні моменти, де психологічні стани передані через образи — наприклад, опис емоційного оніміння, порівняного з температурою зовні й усередині. У таких фрагментах текст набуває глибини, і стає зрозуміло: перед нами не просто свідчення, а спроба осмислення травми мовою, доступною іншим.

Водночас щоденниковий формат визначає і слабші сторони. Іноді бракує структури — думки повертаються, події повторюються, а загальна лінія розмивається. Це можна сприймати як природну рису жанру, але для читача інколи виникає відчуття, що тексту не вистачає внутрішнього каркасу.

Є й інший момент — суб’єктивність і емоційність. Вони абсолютно органічні для такого досвіду, але подекуди хочеться більшої дистанції або глибшого аналізу. Наприклад, тема “перевзування” сусідів з’являється як факт, але не завжди отримує достатнє художнє чи психологічне розгортання. Залишається відчуття, що за цим стоїть складніший процес, який лише окреслений.

Деякі діалоги можуть здатися трохи сконструйованими — не настільки жорсткими чи різкими, як це часто звучало в реальному житті тих днів. Можливо, це питання пам’яті або внутрішньої обробки досвіду, але така м’якість місцями контрастує з очікуваною прямотою воєнної реальності.

Так само опис воєнних подій у місті іноді повторюється і подається трохи поверхнево — радше як фон, ніж як окрема лінія. Втім, це можна пояснити фокусом авторки: вона пише не стільки про війну як подію, скільки про людину всередині цієї події.

Натомість дуже точно і живо передані контакти з чеченцями — без спрощень і чорно-білих оцінок. У цих епізодах відчувається правда складнішої реальності, де навіть у війні не все вкладається в прості категорії “добра” і “зла”.

У підсумку це книга, яка не прагне бути ідеальною — і, можливо, саме тому працює. Вона залишає відчуття сирості, відкритості, незавершеності — як і сам досвід, який вона описує. Такі тексти не завжди легко читати, але вони потрібні, бо зберігають те, що інакше може зникнути.

І, мабуть, найточніше визначення: це щоденник у найчистішому сенсі. З усіма його нерівностями, повтореннями, емоційними піками і провалами. Не для того, щоб сподобатися — а для того, щоб залишитися.

Більше блогів ЧИТАЙТЕ У СПЕЦТЕМІ