Як музей «Голоси Мирних» зберігає людські свідчення про війну

Ця публікація для сайту 0629.com.ua є адаптованим викладом фрагменту статті «Цифрові музейні та позамузейні онлайн-експозиції про війну за незалежність України», опублікованої у науковому фаховому виданні «Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Історія. Політологія» (2025,  № 43). Автори - Вадим Коробка, доцент Маріупольського державного університету, та Юлія Коробка, доцентка Мукачівського державного університету

Збройна агресія РФ проти України з 2014 року та повномасштабна війна різко посилили значення історичної пам’яті, публічної історії й цифрових способів репрезентації воєнного досвіду мирних мешканців. Попри наявність музейних і позамузейних ініціатив, небагато онлайн-експозицій справді функціонують як повноцінні платформи доступу до документальних та візуальних матеріалів про російську агресію і спротив їй. Одним із найпомітніших таких проєктів є Музей «Голоси Мирних» (далі – МГМ) Фонду Ріната Ахметова. 

Поява Музею стала можливою завдяки багаторічній роботі Фонду у сфері гуманітарної допомоги. Підтримуючи цивільних, команда паралельно фіксувала досвід війни та наслідки руйнувань. Ця практика засвідчила, що для багатьох постраждалих можливість бути почутими є не менш важливою, ніж матеріальна підтримка. Проєкт офіційно запрацював у 2021 році.

Узагальнені дані засвідчують стале зростання кількості задокументованих історій у 2020–2026 роках (див. рис.).

 Рис. Динаміка зростання кількості задокументованих історій у цифровій колекції Музею «Голоси Мирних»

Як бачимо за рис. станом на 2021 рік цифровий архів музею налічував близько 2 тис. історій мирних жителів. Уже в 2022-му, після масштабного розгортання гуманітарних програм Фонду та активізації збирацької роботи, цей показник зріс до 40 тис. Таке стрімке зростання було зумовлене не лише розширенням роботи самого проєкту, а й, вочевидь, різким збільшенням кількості людських трагедій, зламаних життів і драматичних історій, спричинених війною. Отже, обсяг колекції збільшився у двадцять разів порівняно з початковим етапом. 2023 року кількість історій перевищила 90 тис., що засвідчує інтенсифікацію роботи, а також становлення довіри громадян до МГМ як до серйозної установи, де їх свідчення будуть збережені для сучасників і майбутніх поколінь. У лютому 2024-го кількість задокументованих історій перевищила 100 тисяч. У листопаді 2025-го офіційний лічильник музею фіксував уже 143 199 свідчень, а станом на 1 березня 2026-го – 144 792. Кожне свідчення супроводжується основними відомостями про автора, місце, час подій і дату публікації. 

Основу колекції становлять джерела особового походження – щоденники, приватні записи, повідомлення та усні свідчення, що передають людський досвід війни крізь призму індивідуальних переживань. В окремих випадках записи супроводжуються документами та фотографіями, які  додаються до спогадів.

Показовим прикладом є «Щоденник війни Катерини Савенко з Маріуполя», представлений у Музеї як свідчення цивільної жертви.

На фото - Катерина і Віталій Савенки

«Щоденник війни…» – це унікальна особиста розповідь. Катерина Савенко свідомо вела його, розуміючи, що це важливий документ, який збереже для наступних поколінь її свідчення як очевидиці. Його особливість полягає в поєднанні буденних деталей – від «звичайного ранку» й черг до банкоматів до пошуків їжі та води – з раптовими переходами до глибоких міркувань про життя і смерть.

На фото - перша сторінка щоденника

Окремі записи Катерина робила українською мовою. Це виразно підкреслює її самоідентифікацію в умовах збройної агресії Російської Федерації: «Господь Милосердный, Спаси и Сохрани Украину!», «Добраніч, моя рідна ненька Україна!…», «Добраніч, мої рідні, мої дорогоцінні люди, і всі люди нашої надзвичайної України! Живіть!». 

Особливого трагізму цей документ набуває через обставини, за яких урвалися записи. Під час обстрілу будинку Савенків 29 березня 2022 року чоловік Катерини, Віталій, загинув на місці. Сама Катерина дістала смертельне поранення, і на цьому її щоденникові записи обриваються. 4 квітня вона померла.

Ще один тип персональних історій у колекції – це розповіді про втрати серед представників академічної спільноти. Зокрема, у розповіді – «В його серце влучив уламок» – Музей зафіксував історію загибелі професора Маріупольського державного університету Богдана Слющинського, який помер у блокадному Маріуполі від уламкового поранення. Ця історія нагадує, що війна б’є по всіх – і по тих, хто творив наукове й освітнє життя міста.

Історія Марії Кутнякової, представлена у фондах МГМ, є типовою для блокадного повсякдення Маріуполя. Акторка народного театру «Театроманія» разом із родиною провела в місті майже три тижні, переживши обстріли, голод і постійний страх. Після того як їхню оселю в п’ятиповерхівці було зруйновано, сім’я вирушила шукати прихисток у Маріупольському драматичному театрі. Та менш ніж через дві години після їхнього приходу будівлю знищив вибух. Родина дивом урятувалася й була змушена знову тікати – зокрема до філармонії – у пошуках бодай мінімального шансу на порятунок.

На фото - Марія Кутнякова

Промовистою деталлю цієї історії є пережитий голод. Родину фактично рятувало галетне печиво «Марія», ящик якого молода маріуполька отримала від українського військового. Вона згадує свій режим виживання як «шість печив на людину на день» – з мінімальною кількістю води та жменькою інших продуктів – і наголошує, що саме це просте печиво стало для неї символом тепла й людської підтримки посеред руїни.

У свідченні Дениса з Херсонщини описано перший день повномасштабного вторгнення, самостійну евакуацію вже під обстрілами та новину про «приліт» у двір, що знищив майно. Центральний мотив розповіді – турбота про 98-річну бабусю, заради якої герой тримається і намагається зберегти бодай мінімальну стабільність у новому місці.

МГМ працює як простір усної історії, де збирають і зберігають особисті свідчення про війну. Його поява, ймовірно, стала частиною широкого інтересу до людських історій, пам’яті про пережите та сучасних способів розповідати про минуле. Як наголошують дослідники Музею, зібрані свідчення допомагають формувати колективну пам’ять і також слугують застереженням на майбутнє. 

Водночас цифровий архів МГМ є не лише публічною експозицією, а й інструментом дослідницької роботи. Платформа поєднує окремі розповіді, відео-, аудіо- й текстові свідчення, а також тематично згруповані історії, укладені працівниками музею. Крім того, вона підтримує пошук за ключовими словами та розширену фільтрацію за типом джерела, місцем, роком подій, форматом і тегами. «Особистий кабінет дослідника» дає змогу зберігати відібрані матеріали та формувати власну колекцію документів.

Загалом «Голоси Мирних» – це більше, ніж музейний проєкт або цифровий архів. Це простір, у якому війна постає в живих людських історіях без знеособлення і без забуття. Саме такі свідчення допомагають суспільству зберегти пам’ять про пережите й усвідомити справжню ціну війни. Тому значення Музею полягає не лише у збиранні матеріалів, а й у збереженні людського досвіду та правди про цей час.

Постскриптум

Свідчення Катерини Савенко та трагічний фінал її життя стали для нас одним із найщемкіших матеріалів у колекції Музею «Голоси Мирних». Музейна післямова завершує цю історію особливо драматично. Катерина, яка зазнала тяжкого поранення, перебувала в міській лікарні № 1, де залишила матері записку з благанням про допомогу. Попри стан, небезпечний для життя, Катя турбується про збереження щоденникових записів як письмового свідчення пережитого в блокадному місті.

Та ураження було не останнє випробування: пожежа в лікарні, спричинена обстрілами, змусила її вистрибнути з другого поверху. Саме під вікнами відділення її ледь живу згодом знайшли мати й свекруха. Після смерті Катерини 4 квітня 2022 року ці зошити були врятовані родиною і стали частиною документального корпусу свідчень про війну.

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube