«Не розчинятися у горі». Мама азовця чекає сина з полону майже чотири роки

«Не зачаровуватися, щоб не розчаровуватися» — так Лариса навчилася жити за ці роки очікування. Вона працює до виснаження, тримається за віру і щодня не дозволяє собі впасти у відчай. Вона — мама, яка майже чотири роки чекає з російського полону свого сина, бійця полку «Азов» Івана.

Як виглядає це життя між надією і болем — Лариса розповіла журналістам 0629.com.ua.

Гордість за свою дитину

Іван народився на Донеччині, у місті Краматорськ 9 грудня 1999 року. Він навчався в ОШ №30, займався паркуром та іншими вуличними видами спорту. Але справжнім його захопленням стала музика. А зародилося це захоплення завдяки його мамі Ларисі.

«Одного разу я принесла додому диски гурту «Apocalyptica». Це фінський гурт, що виконує метал на віолончелях. Ваня одразу полюбив їх та мріяв грати, як вони. Я сказала, що для цього треба ходити в музичну школу, а якщо він піде та кине — то ми посваримося», — пригадує Лариса.

Іван вступив, йому сподобалося, і він не думав припиняти навчання. Викладачі підкреслювали, що учень має хист та слух, і завжди його хвалили. Іван став єдиним віолончелістом на три музичні школи міста та робив значні успіхи: виступав в ансамблі, був лауреатом та завжди виконував на концертах складні та специфічні партії. Лариса згадує, як зі сльозами на очах слухала музику у виконанні сина та завжди відвідувала його концерти. З роками Іван опанував гітару та став виступати з сольними концертами у місцевому клубі.

Музика, розваги, підліткові веселощі — життя Івана було типовим для творчого юнака. Тож для Лариси стало несподіванкою, коли у 18 років син заявив, що хоче піти на строкову службу.

«Він підійшов до мене та сказав, що хоче у військо. Я сказала, що можна йти на контракт. Він заявив, що хоче саме на строкову службу та саме у Національну гвардію України», — розповідає Лариса.

Жінці нічого не залишалося, як піти разом з Іваном у військкомат та написати офіційну заяву про те, що вона не заперечує рішенню сина.

«На ВЛК («Військово-лікарська комісія» — ред.) був момент, коли Ваня рознервувався, подумав, що його не беруть. Але все пройшло добре. Через тиждень він був уже в Харкові у військовій частині 3018», — говорить жінка.

Поїхав та витягнув

Мама з сином були завжди на зв’язку, розповідали один одному про свої справи та ділилися новинами. Через деякий час Іван ще більше здивував Ларису. Він сказав, що буде вступати до полку «Азов».

«Я ще тоді трохи поглузувала з нього. Я сказала: «Ти бачив їхні вишколи? Просто вбий у «Ютуб» та подивись. Ти ж не витягнеш». А він відповів, що «поїде та витягне», — говорить Лариса.

Іван дотримав свого слова. Під час вишколу телефонував мамі й зізнавався: важко, багато хто не витримує й повертається додому, але він тримається. Згодом подзвонив знову — вже з новиною, що його можна привітати. Із 40 рекрутів залишилося лише 12, і серед них був Іван. Схудлий, але гордий, він склав іспит і потрапив туди, куди прагнув. Невдовзі Іван Панарін підписав контракт з «Азовом» і в лютому 2019 року переїхав до Маріуполя.

Іван Панарін став повноцінним бійцем «Азова», пройшов військову школу імені Євгена Коновальця та брав участь у бойових діях в районі Світлодарської дуги.

«Він був у захваті від того, чим займається. Навколо нього були вірні друзі. Це стало для нього другою, а може і першою родиною», — говорить Лариса про початок служби сина.

Напередодні повномасштабного вторгнення, 21 лютого 2022 року, Іван приїхав додому. Його відпустили лише на один день — на поховання дідуся.

Лариса каже, що в той день Ваня намагався поводитися як зазвичай, але коли прийшла пора прощатися, він сказав, що «наближається щось страшне».

«Буде Велика війна, мамо», — так сказав мені Ваня», — каже Лариса.

У перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну «азовець» зателефонував матері та сказав, що прогнози виявилися вірними. Окупанти обстрілюють Маріуполь та намагаються штурмувати. Тримався він на позитиві, запевняв, що все буде добре, та більше хвилювався за свою родину, ніж за себе.

У подальшому, коли оточення Маріуполя вже стало фактом, Іван питав по телефону у матері, що чути про деблокаду.

«Якось у нас з ним не було зв’язку 19 днів. Я підняла по телефону весь гарнізон. Його знайшли по рації, а потім він повернувся з позицій та влаштував мені прочухана. Казав, що може сам собі дати раду та його не треба опікати. «Я — доросла людина. Я — військовий. Ти що, генерал?» — питав мене Ваня. «Я — мама», — відповіла я. Ваня «надувся», але швидко відійшов», — пригадує Лариса.

12 травня 2022 року Іван сказав матері, що ходять чутки про можливий вихід гарнізону «Азовсталі» в полон. Якщо це станеться, просив її «тиснути на всі кнопки», аби обмін відбувся якнайшвидше.

20 травня разом з останньою групою захисників Маріуполя він залишив комбінат. Перед цим написав матері SMS: коли зможе вийти на зв’язок наступного разу — невідомо.

Орк є орк

Востаннє голос сина Лариса чула 13 червня 2022 року. З Оленівської колонії була можливість зателефонувати рідним. Вони розмовляли лічені хвилини.

«Голос його був бадьорий. Він казав, що все добре, все нормально. Але я розуміла, що за цією бравадою може бути що завгодно. Можуть знущатися та морити голодом. Кацап є кацап», — говорить Лариса.

Теракт в Оленівці лише підтвердив для Лариси підступність росіян. Втім на той момент Івана в колонії вже не було — його етапували до Донецького СІЗО, а згодом перевели в одну з колоній на Донеччині, де масово утримували українських полонених. Про цей період його життя Лариса знає лише зі слів побратимів, які вже повернулися з полону.

«Знаю, що він займається спортом, багато читає та дискутує. Може глибоко розкрити будь-яку тему», — каже Лариса.

Дізналася вона і про те, що 9 травня 2024 року російський спецназ особливо жорстоко бив усіх військовополонених, особливо бійців полку «Азов». Ваню били по статевих органах, і після цього він потрапив у медичну частину.

Після цього Івана етапували знову, і зараз він перебуває в іншій колонії Донецької області.

«Останні новини про нього — тримається та чекає листа. Від мене він отримав листа та посилку, яку передавав «Червоний Хрест». Його завдання там — вижити та повернутися. Незважаючи ні на що, хлопці, які його знають, кажуть одне: «Ваня завжди з посмішкою», — говорить Лариса.

Не зачаровуватися, щоб не розчаровуватися

Лариса каже, що кожен обмін чекає на сина, постійно думає та сподівається на це. Але обрала для себе просту стратегію, яка дозволяє берегти власне ментальне здоров’я.

«Один раз я думала, що в обміні на 50 людей він точно буде. Але його не було. Це було дуже боляче. З того моменту я вирішила не зачаровуватися, щоб не розчаровуватися, а просто чекати. Дала собі таку установку. Інакше важко», — каже Лариса.

Життя без сина ніби стало для неї на паузу. Щоб не занурюватися в тяжкі думки, Лариса постійно працює й іноді спілкується з друзями, які можуть підтримати й пожартувати. Її спосіб триматися простий — праця і молитва.

Час від часу вона приходить на акції підтримки військовополонених. Водночас зустрічі з окремими представниками держави, за її словами, не дали відчутного результату.

«Є у мене знайомі, рідні яких також у полоні. Вони зациклені на своєму горі, цей стан передається, і спілкуватися з ними важко. Я думаю, що треба не тонути у своєму горі, а комунікувати з тими, хто може тримати себе «на плаву». Тоді і тобі стає легше», — говорить Лариса.

Жінка запевняє, що для повернення сина вже «підготувала фундамент»: купила йому авто, музичні інструменти та житло в Західній Україні. Все це вона зробила зі своєї зарплати, а з виплат Івана не взяла ні копійки.

«Я вірю і сподіваюся. Недарма його Бог зберіг у пеклі Маріуполя. Він повернеться, створить родину та буде розвиватися в тому, чого сам прагне. Наприклад, у музиці. Сподіваюся, це буде цього року, а там — побачимо», — каже Лариса.