З караоке-бару - на фронт. Історія маріупольця, який провів майже 4 роки в полоні

1179 днів. Саме стільки український військовослужбовець із Маріуполя Олександр Гуржов провів у російському полоні до свого визволення 25 травня 2025 року. Його шлях — це історія не просто виживання, а боротьби за людську гідність у найважчих обставинах, які можна собі уявити.

З караоке-бару - на фронт

З дитинства Олександр Гуржов не мріяв про військову службу — він мріяв про музику. Ще до війни вільно почувався серед мікрофонів караоке та клубних сцен. Жив життям звичайного безтурботного хлопця: накопичував кошти на телефон та вдягався лише у брендовий одяг.

Але події 2022 року круто змінили його життя і долю.

Народжений у 1995 році, Олександр мав дві вищі освіти — з економіки та логістики, проте не працював за спеціальністю. Він заробляв у розважальній сфері, поєднуючи роботу в ресторанах, нічних клубах і навіть підробітки в транспортній сфері. Хлопець жартує, що був найскандальнішим кондуктором маршруток та раніше з’являвся на сторінках сайту 0629 не як позитивний герой, а геть в іншій іпостасі. У 2020 році, у пошуках стабільності та кращого життя, він підписав контракт зі Збройними силами України, спершу працюючи у військкоматі, згодом пройшов підготовку та опинився в артилерії, а потім - у піхоті 54 бригади ЗСУ.

Від діловода Олександр якось непомітно для себе став піхотинцем, який тримає позиції за 400 метрів від ворога на Донецькому напрямку.

Незабутнє фаєр-шоу

Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року застало Олександра Гуржова в районі Красногорівки. Він отримав наказ вирушати на оборону Маріуполя, чому був дуже радий. Але колона потрапила під обстріл і була вимушена зупинитися. Військовослужбовці дісталися лише до Волновахи.

«Наш підрозділ займався зачисткою лісосмуг від поганих людей та робив усе, щоб вони не рухалися зі сторони Донецька», — розповідає Олександр. Та згодом група, до складу якої входив і наш маріуполець, опинилася під обстрілом із великих калібрів та в напівкільці. Хлопець називає це «незабутнім фаєр-шоу», але з сумом додає, що багато товаришів зникли безвісти чи загинули тоді, а сам він був поранений.

Під час відходу Олександр із двома побратимами залишилися в одному з розвалених будинків. У сусідньому базувалися росіяни.

Виходити було небезпечно, але він сподівався, що прийде підкріплення, і їм вдасться прорватися до своїх. Одного разу побратими вийшли на балкон, і почався обстріл. По будинку гатили з танків та артилерії. Будівля запалала. Усі, хто був поруч. Олександр вижив один.

Між ворогами

Олександр забіг у сарай та деякий час переховувався там. Після цього вирішив, що треба все ж таки прориватися до своїх. Він дочекався, коли стемніло, та пішов дорогами вже окупованої Волновахи.

Хлопець ходив поряд з окупантами, говорив із деякими російською та намагався вийти з міста. Але внутрішній «компас» дав збій. Олександр звернув не туди і почув, як ззаду хтось перезаряджає автомат. Йому наказали зупинитися, лягти на підлогу та роздягнутися. А потім почалися побиття та допити.

3 березня 2022 року Олександр Гуржов - у полоні.

Декілька діб він провів у Волновасі. За цей час окупанти намагалися дізнатися корисну для них інформацію. Під час допитів постійно знущалися та намагалися перерахувати кошти з його телефону. Пізніше його відправили до Донецького СІЗО. Далі була колонія Оленівки, потім Таганрог та Борисоглібськ. Маріуполець каже, що в усіх локаціях нещадно били та годували самими помиями. З 82 кілограмів він став важити 45 і постійно хворів.

Олександр каже, що на одній із «прийомок» його били виключно в пах. Від цього утворився великий набряк. На іншій «прийомці» били шокером, коли він приймав душ. На його очах побратими гинули під час катувань. Він каже, що не знає, як вижив і як зміг витримати все це.

«Я просив про медичну допомогу, і мене відвели в медичний пункт. Поруч поклали мертве тіло, загорнуте в ковдру, та пригрозили, що я буду наступним», — так він пригадує один зі своїх днів у СІЗО Таганрога.

На допитах він казав, що вступив до ЗСУ нещодавно, що просто любить відпочивати в клубах і взагалі не вважає себе військовим. Деякі слідчі вірили, деякі — ні, і били.

У Борисоглібську Олександра не чіпали рівно тиждень. Хлопець каже, що сподівався, що це гуманне місце утримання військовополонених. Його думка виявилася хибною.

«На Великдень нас вивели в коридор у спідній білизні та поставили біля стіни. Вони почали малювати шокером на спині та ногах візерунки. Також це робили на інтимних зонах. У них немає нічого святого», — каже боєць.

Десять місяців Олександра взагалі не виводили з камери. Через віконце у дверях давали лезо для гоління та мило. Маріуполець мріяв просто побачити сонце і відчути землю під ногами. Він каже, що знаходився на межі відчаю, і інколи були думки про те, що про нього просто забули.

Щаслива дата

Але щасливою датою для Олександра стало 25 травня 2025 року. Після понад трьох років у полоні він потрапив до омріяних списків на обмін. У той час він дуже хворів, постійно блював та мав серйозні проблеми зі шлунком.

Його вивели з камери та наказали переодягатися. Олександр подумав, що це новий етап, та молився, щоб це була не Удмуртія чи Мордовія.

Коли його завели в автозак та повезли в невідомому напрямку, хлопець почав блювати.

«Я залишив їм сюрприз», — зараз сміється він.

На диво, один із конвоїрів чесно сказав Олександру, що він іде на обмін, та сухо, але інформативно пояснив, що зараз він сяде в літак і протягом доби опиниться вдома. Так воно і сталося. Із зав’язаними руками та очима, у незручній позі декілька годин, але маріуполець дістався України. Лише в Гомелі Олександр повністю розслабився. Із запропонованого набору їжі випив тільки воду, а інше викинув у смітник разом із брудним одягом, який йому дали в тюрмі.

Найкраща реабілітація

Олександр каже, що перше, що його засмутило одразу після обміну, — це руйнування в Чернігівській області.

«Серце стиснулося, а очі стали вологими після того, як я побачив свою знівечену Україну», — каже він.

Перші дні реабілітації Олександр постійно був на зв’язку з друзями та рідними. Мріяв про шаурму, караоке та тусовку. Але потрібно було дотримуватися норм карантину та тимчасової ізоляції. Він каже, що за час його відсутності «мати постарішала на 25 років».

Зараз Олександр уже майже оговтався від пережитого. Він оселився у Києві, хоча статус ВПО оформив у Вінниці, та відвідує концерти, називаючи це найкращою реабілітацією, знайомиться з новими людьми, заводить друзів та шукає роботу.

«Але я не відкидаю варіанта повернення до строю. Усередині інколи кипить ненависть. Хочеться вдарити з чогось потужного по цій недокраїні, яка напала на нас. Якщо буде потрібно, я знову візьмуся за зброю та буду захищати свою Україну. Єдине, що зараз знаю точно — я звідси нікуди не поїду ні за яких обставин», — переконаний хлопець.

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube