Я вижив — і мене дочекалися». Історія офіцера, який пройшов крізь пекло Маріуполя й російського полону

Він пройшов крізь пекло, яке для багатьох стало межею. Оборона Маріуполя, дні й ночі під безперервними обстрілами, а згодом — полон, де намагалися зламати не лише тіло, а й волю. Але офіцер Олександр Поліщук вистояв. Не здався, не відмовився від себе і свого вибору. Його історія — не про пафосні гасла, а про внутрішню стійкість людини, яка навіть у найтемніші моменти залишилася вірною власним поглядам.

Кадровий військовий

Олександр Поліщук — кадровий офіцер із багаторічним досвідом. Він народився у Німеччині в 1974 році. Закінчив Харківський військовий університет за спеціальністю хімічно-біологічний захист. Служив в армії до 2005 року, а потім звільнився.

«Янукович почав розвалювати військо, тому я пішов», — каже Олександр.

Далі він намагався працювати в ДСНС, але служба йому не сподобалася. Олександр звільнився звідти та знайшов себе у цивільному житті. Влаштувався на комбінат ім. Ілліча у місті Маріуполь на посаду електронника. У 2014 році в нього народився перший син. Тихе сімейне життя й гармонія…. Але в повітрі вже відчувалася велика війна. Олександр це знав, тому знову повернувся на службу. У грудні 2021 року він став офіцером 109-ї бригади Територіальної оборони.

«Встиг попрацювати лише 40 днів. Тільки почали “розгортатися”, проводити збори та писати документи», — каже маріуполець. Олександр пригадує, як переконував дружину з дітьми покинути Маріуполь, але вона його не послухала.

24 лютого 2022 року його викликали до штабу ТРО. Почалася загальна тривога. Зі смутком на душі та серцем, сповненим відваги, він залишив дім і пішов організовувати оборону приморського міста.

Оборона Маріуполя

У перший день повномасштабного вторгнення підрозділам Територіальної оборони передали будівлю інтернату №2 на Лівому березі. Там швидко розгорнули пункт прийому добровольців. За словами Олександра Поліщука, людей, готових вступити до війська, було надзвичайно багато. Часом доводилося відмовляти маргінальним особам або тим, хто приходив у стані алкогольного сп’яніння. Усіх інших потрібно було забезпечити спорядженням і зброєю, оформити документи й організувати подальшу роботу бійців.

Через два дні обстріли посилилися, і надійшов наказ перебратися у військову частину 3057 у Приморському районі. Звідти людей відправляли на позиції, прикомандировували до НГУ чи «Азову». Але й там ТРО не затрималося надовго — довелося переїжджати до бункерів заводу «Азовсталь».

Свою родину Олександр зміг відвідати лише один раз — напередодні 8 березня. Він привіз додому їжу й необхідні продукти, а сам одразу повернувся до виконання бойових завдань. Рядові та сержанти вже були розподілені по позиціях. Окремо сформували офіцерські групи, які працювали під постійними авіанальотами та ударами з моря, виконуючи свої завдання попри небезпеку.

«Нас “розкатували” просто щодня. Я думав, що можу не вижити, тому подбав про те, щоб моя родина отримала мою сім-карту та мала доступ до грошей з моєї банківської картки», — каже Олександр.

Офіцер збирав інформацію про загиблих і живих захисників Маріуполя та з бункера, де був інтернет, передавав її на Велику землю. Коли ситуація стала настільки критичною, що всі, хто вижив, зосередилися на «Азовсталі», Олександр почав шукати воду та провізію для поранених.

«Ти просто біжиш дрібними перебіжками до розбомбленого складу й шукаєш щось корисне. Воду віддавали пораненим, а самі пили те, що зливали з батарей», — каже він.

Наказ припинити оборону

Олександр наголошує, що слова мають значення. Наказу виходити в полон не було. Був наказ припинити оборону, наслідком чого й став полон.

«Нам багато чого обіцяли: 3–4 місяці та опіку Туреччини. Тому настрій у багатьох був нормальний. Типу “трималися, не вийшло, але нічого — скоро нас обміняють”. Виходили “на розслабоні”», — говорить Олександр і додає, що тоді ніхто не міг уявити, що полон затягнеться на роки.

Особисто він покинув територію «Азовсталі» 20 травня 2022 року, оскільки документував усіх, хто виходив за наказом. За його словами, перша зустріч із ворогом у статусі полоненого була лояльною.

«Дагестанці просто наказали нахилити голови та сісти в автобус. Забрали гроші й на них купили ковбасу, хліб і цигарки. Сказали, що можна їсти зараз, бо за парканом «зони» цього вже не буде», — згадує він.

Під час обшуку в Оленівській колонії в Олександра забрали спальник і особисті речі. Залишили матрац та помістили до барака, розрахованого на 200 людей, але фактично там утримували 600.

«Була ще цікава історія з книгою. Командир читав книгу українською з особистим підписом автора про міжнародні політичні стосунки. Вертухай забрав її, сказавши, що здасть до бібліотеки. Через кілька днів хтось побачив її на смітнику та приніс назад», — розповідає Олександр.

Харчування в Оленівці було дуже поганим. Їдальня не витримувала такого навантаження, тому вечеря іноді була о другій годині ночі, а часом узагалі поєднувалася з обідом.

«Я був у бараці 7–8. У нас не було телефону, як у сусідніх бараках. Але я дізнався, що з родиною все добре — вони у Львові. Це заспокоїло», — говорить маріуполець.

Загалом режим в Оленівці був відносно «лайтовим». Люди могли спати, займатися спортом і навіть засмагати. Лише інколи хтось зі спецназу дозволяв собі вдарити військовополоненого ногою, але тоді можна було поскаржитися. Життя в такому форматі нагадувало утримання військовополонених за міжнародними стандартами. Найбільшим приниженням було виходити на вулицю, коли лунав гімн РФ, і мовчки слухати його. Але так було не у всіх.

Олександр Поліщук переконаний, що приблизно 1% полонених ще тоді почали катувати в ДІЗО Оленівки. Йому боляче усвідомлювати, що серед тих, хто стикався з цими знущаннями, були й бійці маріупольської тероборони.

Панікер чи реаліст

З Оленівки людей почали вивозити до інших місць утримання. Черга Олександра дійшла через три місяці.

«Дехто казав, що це буде обмін. Але я зрозумів, що ні. Нас дуже жорстко обшукували перед поїздкою», — розповідає оборонець Маріуполя.

Провівши ніч у ДІЗО, чоловіка пінками загнали в КАМАЗ, зав’язавши очі та руки. Скільки їхав — не знає. Але дорогою зрозумів, що його везуть у значно жорсткіше місце утримання.

«Нас поставили навколішки, а потім по одному водили на “прийомку”. Мене дуже сильно побили, але ще гірше дісталося хлопцю, якого били ще в Оленівці. Це через його татуювання. Після цього він не міг ходити й постійно падав», — розповідає Олександр.

Так почалося його життя в одному з найсуворіших місць утримання українців у РФ — СІЗО міста Камишин Волгоградської області.

«Спочатку ми не знали, де ми є взагалі. Хтось думав, що ми в Білорусі чи Криму. Але в мене з географією все добре. Я бачив, як змінювався захід сонця, й доводив, що нас утримують значно східніше. Також показував написи “Волгоградська область” на туалетному папері та зубній пасті. Мені не вірили, називали панікером. Але я обираю бути реалістом. Жити без рожевих окулярів — і без депресії», — говорить Олександр.

Виживати в такій напрузі було важко. Спецназ рандомно виводив людей з камер і бив просто так. Було чутно крики болю з лазні, де постійно катували людей. Кожен похід помитися перетворювався на жорстоке побиття.

«Розвинувся “передбанний синдром”. За кілька днів до миття починали тремтіти руки й зростала паніка», — пригадує Олександр.

Усі два з половиною роки він провів в умовах камерного утримання. Встиг побувати у спецблоці, де цілий день потрібно сидіти на другому ярусі нар. Там не чути катувань з лазні, зате чути, як допитують людей за допомогою “тапіка”.

«Я намагався поводитися адекватно й переконував інших, що їм також варто так поводитися. Не “випрошувати” зайвих побоїв і тримати розум ясним», — згадує маріуполець.

Його переводили з камери в камеру та з поверху на поверх. Щоразу потрібно було адаптуватися до нових обставин і нового колективу. Олександр каже, що дуже добре, коли траплялися розумні та адекватні сусіди, з якими можна було обговорювати будь-що — від будови будівель до якості комп’ютерних процесорів. Для прикладу, з одним офіцером він обмінювався завданнями з геометрії та алгебри, креслячи формули на штанинах тюремної роби. Але траплялося й так, що він потрапляв у компанію зовсім поганих людей, які крали їжу.

Сльози від книг

У 2023 році до СІЗО в Камишині приїхав «Червоний хрест». Олександр не бачив міжнародних представників, але відчув зміни після їхнього візиту. Зокрема, в камеру поставили воду та видали книги. Наступного дня книги забрали, що спричинило справжній розпач.

«Потім книги знову видали, і четверо дорослих чоловіків плакали, коли отримали можливість читати. Нова інформація, яка змушує мозок працювати! Це було неймовірне відчуття», — говорить Олександр.

Покращення відбувалися, але дуже повільно. Спочатку заборонили використовувати електрошокери. Навіть банщик-садист перестав бити людей щоразу, застосовуючи палицю лише тоді, коли хтось не виконував його абсурдних наказів.

«Наприклад, він вимагав не просто дістати шапку з рукава бушлата, а саме проштовхнути її. Я вирішив, що треба просто грати за їхніми правилами, щоб зберегти здоров’я», — каже захисник Маріуполя.

У 2024 році фізичні покарання в Камишині стали рідкістю. Але дехто почав розслаблятися, що призводило до колективних покарань — фізичних вправ і іноді побиттів.

«За час у СІЗО я нарахував 15 смертей. Хтось помер від туберкульозу, хтось — від інших хвороб. Хтось зійшов з розуму й намагався накласти на себе руки. Коли хтось помирав, приходили російські лікарі й скаржилися, що їм тепер доведеться заповнювати багато документів», — каже чоловік.

Одного разу Олександр по-справжньому злякався. Його знову перевели в іншу камеру та почали давати посилене харчування — навіть молоко й масло. Від баландьора він почув, що це «камера хворих», і подумав, що в нього туберкульоз. Тривога виявилася марною. Хоча, з якого боку подивитися: у нього діагностували дистрофію — 55 кг при зрості 180 см.

«Білет на волю» у тумбочці

У травні 2025 року Олександру видали «білет на волю». Так він називає український піксель, який наказали привести до ладу та тримати в тумбочці біля ліжка. Саме тоді з’явилися чутки про домовленість щодо обміну 1000 на 1000.

«Піксель був у мене та ще в однієї людини в камері. Потім нам сказали передати його іншим. Мій товариш розплакався, почувши такий наказ. Я заспокоював його, казав, що все добре — це означає, що ми поїдемо наступного разу. Квитки вже куплені, просто рейс затримується», — пригадує він.

І справді, за тиждень українську військову форму видали знову та наказали вдягатися. Це означало лише одне — день Х настав, час повертатися в Україну.

Рецепт здорового глузду

Олександра вивели з камери 13 червня 2025 року, наказали підстригтися та посадили в автозак. За стандартним маршрутом його довезли до аеропорту в Таганрозі, де всі, хто їхав на обмін, були змушені довго чекати на літак.

Військовополонених посадили на підлогу в літаку. Посадка відбулась десь під Москвою.

«З зав’язаними очима та руками нас завели в ангари. Дали сухпайки та наказали їсти. Я їв та сміявся. Їсти, коли нічого не бачиш, – це дуже дивно. Ось щось м’ясне, а ось пакет чаю. Але коли добрався до кави з цукром – у голові стався вибух! Я так мріяв про щось солодке всі ці роки», – говорить Олександр.

14 червня зранку він був у Гомелі. Літак привіз обміняних до Білорусі. Вони мали змогу бачити безлюдні вулиці міста та насолоджуватися першими моментами бажаної свободи. Обмін відбувався на кордоні біля Чернігівської області, і для Олександра це пройшло дуже швидко, хоча треба було чекати на російських полонених.

«Я вперше побачив товстих людей. Мені було так дивно, що росіяни з нашого полону повертаються гладкі. Але, скоріше за все, вони просто нормальної ваги, як я зараз», – пригадує чоловік.

Далі був перший медичний огляд у Чернігівському шпиталі, а потім три місяці реабілітації в Києві та санаторії Вінницької області. Там він замовив паяльник та зайнявся ремонтом всього, що потрапляло під руку. Чоловік знав, що хоче знову стати професіоналом своєї справи та швидко інтегруватися у суспільство.

Олександр доволі швидко повернув собі добру фізичну форму. «Я хотів піти служити далі. Але вирішив цього не робити, бо дружина в дуже важкому психологічному стані. Досі боїться сирен після Маріуполя. Донька також переживала, збирала всю інформацію про мене. Мені пощастило. Я вижив та мене дочекалися», – говорить він.

Зараз Олександр мешкає у Вінниці та вже знайшов роботу електронника на заводі «Рошен» — солодкому місці, про яке мріяв у полоні. Він каже, що тут хороша заробітна плата та робота з ремонтом обладнання, яку приємно виконувати.

У вільний час він бере участь в акціях підтримки військовополонених та зниклих безвісти, хоч йому це морально дуже тяжко. «Я розумію, що це не прискорить обмін. Але бачу дітей, які чекають своїх батьків, і хочу їх підтримати. Мої ж мене дочекалися…», – зі сльозами каже Олександр.

Чоловік додає, що створив власний рецепт здорового глузду у полоні. Це допомогло йому тоді і допомагає зараз.

«Я знав, що у мене родина. Старався думати про них та наш дім. Постійно напружував мозок завданнями. З сокамерниками говорив не про їжу, а про те, де і як треба мандрувати, як дешевше замовляти товари з Інтернету та який тип двигуна авто економніший. Я знав, що повернуся і буду потрібен своїй родині, тому мені потрібно буде швидко соціалізуватися», — говорить він.

Олександр додає, що тепер завжди намагається бути добрішим до всіх і допомагати всім, кому можливо.

«Треба жити, посміхаючись і на позитиві. Тоді вдача повернеться до тебе», — каже Олександр.