«До кінця зі своїми хлопцями». Хрещена з «Азова» повернулась після полону, щоб служити далі

«Я вирішила, що буду до кінця зі своїми хлопцями. Про себе я тоді не думала». Так описує свій стан перед виходом у полон з оточеного комбінату «Азовсталь» фельдшерка з «Азову» Тетяна Теплюк із позивним Хрещена.

Про те, які функції вона виконувала під час оборони Маріуполя, як пережила вісім місяців російського полону та чому вирішила залишитися на службі після обміну, Хрещена розповіла 0629 в ексклюзивному інтерв’ю.

В «Азові» з 2015 року

Її позивний — «Хрещена». Зараз їй 73 роки. Вона в «Азові» з 2015 року. Жінка, чий вік давно міг би стати приводом для спокійного життя, але не став. Медикиня, яка залишилася поруч із бійцями там, де біль, голод і смерть щодня дивилися в очі. Вона пережила оборону Маріуполя, російський полон і повернення з нього — не для того, щоб піти в цивільне життя, а щоб продовжити службу.

Історія Тетяни Хрещеної — це не лише про війну й полон. Це про внутрішню силу, яку неможливо зламати ні тюрмами, ні приниженням, ні часом. Про людину, для якої допомагати іншим стало сенсом навіть у найжахливіших умовах.

У лавах «Азова» є незвичайна жінка. Вона пройшла Афганістан у молоді роки як медик, а під час Революції Гідності чергувала в наметі на Майдані та надавала допомогу мітингувальникам. Коли спалахнула війна на Сході країни, Тетяна Теплюк приїхала до Маріуполя у складі «Азову» й на початок повномасштабного вторгненняперебувала у гарнізоні «Школа».

«Тоді хотілося вірити, що це все ненадовго. Максимум — один–півтора місяця активних бойових дій, і все. Я знала, що у нас потужна армія, яка стримає ворога», — каже Хрещена.

Перший день початку Великої війни вона зустріла на робочому місці — на базі полку на Лівобережжі — та виконувала свої обов’язки, як і багато років до цього: надавала медичну допомогу легкопораненим і хворим, ставила крапельниці контуженим, а у вільний час допомагала на кухні.

Після одного з обстрілів розташування «азовців» було пошкоджено настільки, що перебувати там далі стало неможливо.

«Почалася пожежа, в автомобілях детонував боєкомплект, але будівля витримала. Тоді ніхто не постраждав, але ми перебралися в інше місце і назвали це місце “Пошта”», — говорить Хрещена.

Під постійними обстрілами медикиня справлялася з шаленими навантаженнями, але найбільше думала про те, як зробити лікування бійців ефективним.

«Основні мої функції — турбота про хлопців. Я продовжувала лікувати легкі поранення, контузії, больові синдроми. Робила знеболювальні коктейлі, ставила крапельниці, лікувала. Також надавалася допомога тим, хто не поїхав на шпиталь», — каже жінка.

Провина старшого покоління

Коли ворог уже близько місяця перебував біля розташування медиків, Хрещена разом з іншими перебралася на комбінат «Азовсталь». Це сталося у другій половині квітня 2022 року, коли оборона Маріуполя давно тривала в повному оточенні.

«Я не можу пригадати точних дат. Зараз проблеми з пам’яттю, та й все тоді злилося в одну добу», — говорить Хрещена.

У бункері «Вадим», а пізніше — у «Бастіоні-2», медикиня продовжувала свої чергування, надаючи допомогу всім, хто цього потребував, та облаштовувала побутові умови. Оборонці Маріуполя вже почали потерпати від голоду, нестачі їжі та медикаментів.

«Я бачила, як наш командир Редіс шукав засоби й методи зберегти життя кожного, як хвилювався за всіх, особливо за жінок», — говорить Хрещена.

Частині жінок - військовослужбовиць вдалося придумати легенду та вийти разом із цивільними. За них Хрещена раділа, а про себе на той момент не думала.

«Я хотіла залишитися зі своїми хлопцями до кінця. Помирати, звичайно, не хотілося. Життя я прожила. Якщо виходити у полон — то я вирішила, що піду останньою», — каже жінка.

Хрещена переконана, що саме старше покоління винне в цій війні, і, розділяючи цю відповідальність, вона хотіла хоча б частково спокутувати провину.

«Я постійно голосувала за національноорієнтовані партії, а от більшість моїх ровесників — ні. Їх тягнуло до комуністів і в бік Росії. Якби ще в 90-х ми щось зробили… Ми винні, і ми повинні це виправляти», — каже жінка.

Камери Оленівки та Таганрога

Шпиталь «Азовсталі» виходив у полон 17 травня 2022 року. Разом із медиками вийшов їхній пес Адольф, якого окупанти забрали та подарували Кадирову.

Щойно Хрещена опинилася в Оленівській колонії, її разом з іншими жінками перевели до камер дисциплінарного ізолятора.

Жінка описує умови перебування як жахливі. Спальних місць не вистачало, жінки спали на підлозі одна біля одної, про належні санітарно-гігієнічні умови не йшлося взагалі. Ситуація погіршилася, коли Хрещену перевели до камери покарань №6. Там було два спальних місця, а жінок — десять.

Водночас ставлення до українок в Оленівці Хрещена описує як задовільне.

«Нас не били, не примушували постійно дивитися в підлогу. Ми могли розмовляти з наглядачами й говорити їм про свої потреби. Загалом до нас ставилися більш-менш по-людськи. Найстрашніше було чути, як катують чоловіків на допитах. Це було нестерпно», — пригадує медикиня.

Але все дуже швидко змінилося. Хрещену разом з іншими жінками етапували до СІЗО Таганрога. Там почалися побиття.

Наглядачі могли вдарити дубинкою по спині чи по ногах. Але найважчим була сама зміна атмосфери.

«Я намагаюся описати словами той стан і не можу. Це про те, що тебе занурюють у ненависть. Муштра, крики, вимоги пересуватися в певних позах і тримати очі заплющеними. Я шкірою відчувала, як вони ненавидять нас. У такому стані дуже важко перебувати», — каже Хрещена.

До Тетяни було особливе ставлення. Наглядачі та слідчі дивилися на її поважний вік і не розуміли, як вона взагалі потрапила на війну, тим паче — до полку «Азов».

«Мені казали, що я “совєтський чєловєк”, а служу в такому підрозділі», — пригадує з посмішкою жінка.

Хрещена розповідає, що інспектори часто обурювалися тим, що серед жінок є лише кухарки та медики, тоді як їм хотілося знайти снайперку. Слідчі ж вели розмови спокійно, ставили багато запитань про те, чи не була вона свідком злочинів «Азова» проти цивільного населення.

Новорічне диво

Здавалося, що полон триватиме вічність. Рятували книжки, які приносили до камери. Хрещена каже, що одне око почало дуже погано бачити, але вона читала фентезі.

«Найстрашніше було подивитися на себе в дзеркало. Ви дивилися фільм “Портрет Доріана Ґрея”? У дзеркалі я бачила себе, як герой фільму — постарілого. Намагалася посміхнутися собі, але вийшов оскал. Очі були колючі», — говорить Хрещена.

Несподівано, як і все найкраще в житті, Тетяні наказали спакувати речі. 30 грудня 2022 року її та ще кількох жінок вивели в коридор СІЗО.

«Я сказала, що забула капці. Мені відповіли, що видадуть білі. Ми довго стояли десь у підвальному приміщенні, а потім мене знову завели до камери», — пригадує Хрещена.

Попри це вона вже знала, що буде обмін, і сприйняла це як репетицію.

Справжній обмін відбувся наступного дня. 31 грудня їй зв’язали руки, зав’язали очі та в легкому одязі повезли на летовище.

«Нас довго тримали на холоді. Я навіть подумала, що просто помру, але давала собі настанову витримати все. Сказала собі, що радіти ще рано. Буду радіти, коли побачу рідну землю», — так описує свої думки під час перельоту жінка.

Потім українців везли автобусом через Бєлгородську область на Сумщину. Так, це був обмін. Хрещена разом з ще 17 бійцями сил оборони опинилась вдома.

«Як я здивувалася, що люди в Сумах мене знають. Вони бігли з жовто-синіми прапорами і кричали: “Хрещена!”. Тоді мене сфотографували. Це фото я просто називаю “Щастя”. Моє обличчя вже не було як у Доріана Ґрея», — каже жінка.

Вікно без ґрат

Тетяна Хрещена розповідає, що проходила реабілітацію та лікування в майже королівських умовах. Вона раділа, прокидаючись і бачачи велике вікно без ґрат. Увечері гуляла Києвом і посміхалася всім перехожим — і вони посміхалися їй у відповідь.

Коли реабілітація закінчилася, потрібно було проходити ВЛК. Хрещена дуже хвилювалася, що її визнають непридатною до служби. Думка про звільнення викликала паніку. Вона хотіла, як і раніше, бути зі своїми хлопцями у своєму підрозділі.

«На комісії аналізи були хороші. У мене був мінімум скарг. Лікарі дивилися на мене, на мій вік і тихо дивувалися. Їхній вердикт — “обмежено придатна”. Тому я залишилася в “Азові”», — каже Хрещена.

Тетяна Теплюк нині продовжує нести службу в гарнізоні. Вона стежить за здоров’ям водіїв підрозділу, інколи допомагає бійцям проходити ВЛК та каже, що служба дещо нагадує часи в Маріуполі. На вихідних Хрещена часто відвідує акції на підтримку військовополонених та безвісти зниклих.

Життя триває. Навіть сум за полеглими побратимами й посестрами надає сенсу жити далі та виконувати щоденні обов’язки.

«Не скажу, що відчуваю на собі якісь психологічні наслідки полону. Мабуть, стала добрішою та ще більше люблю всіх людей навколо. Люблю всіх українців», — каже Хрещена.