Маріуполь, полон, Фінляндія: як боєць Дмитро «Одеса» продовжує боротьбу за Україну, - ФОТО

Одесит Дмитро Баженов застав війну в Маріуполі. Він не мав бойового досвіду, але мав рішення: стати на захист країни. Так Дмитро опинився у Територіальній обороні, пройшов бої за місто й разом з побратимами вийшов у полон із «Азовсталі», виконуючи наказ.

Після обміну він не зупинився. Живучи зараз у Фінляндії, Дмитро активно волонтерить і допомагає ЗСУ всім, чим може.

«Справа у тому, що війна не скінчилась. Наші люди страждають кожного дня. Кожний на своєму місці, а я тут, повинен робити все для перемоги», – каже чоловік.

«Побіг у війському частину»

Дмитро Баженов родом з Одеси — і саме це місто стало його позивним. «Одеса», — так просто й по-дружньому називали його побратими під час боїв за Маріуполь та вже у полоні.

У Маріуполі він оселився у 2016 році: приїхав монтувати 3G-антени, а знайшов зовсім інше — кохання. Тут Дмитро познайомився з майбутньою дружиною і зрештою поміняв одне приморське місто на інше. Подружжя регулярно їздило в гості до його батьків і крок за кроком будувало спільне життя. 18 лютого 2021 року в них народився син — найважливіша подія в їхній родині.

Згодом у житті Дмитра почався новий етап: він повністю присвятив себе релігійному служінню. Працював у реабілітаційному центрі, допомагаючи людям із різними залежностями — тим, хто потребував опори й шлях до нового життя.

Одесит вірив, що служіння Богові — це перш за все служіння людям. І він завжди носив у собі біблійну фразу: «Немає в кого більшої любові за ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх». Саме ці слова визначили його вибір у перший день повномасштабного вторгнення — Дмитро без вагань пішов до лав Збройних сил.

«Я побіг в частину Національної гвардії. Мені сказали, що вже немає автоматів. Потім я знайшов підрозділ ТРО та приєднався до нього», – розповідає «Одеса».

Помітивши його завзяття й відповідальність, Дмитра призначили командиром відділення та почали відправляти на складні завдання. Він тримав позиції у центрі Маріуполя, тоді як його родина залишалася в Лівобережному районі. Це постійно тривожило Дмитра, але він розумів: емоції треба відкласти, бо попереду — оборона міста й життя побратимів.

Під час одного з виходів група «Одеси» потрапила у засідку й опинилася в повному оточенні. Із п’ятнадцяти воїнів живими вийшли лише семеро — серед них і Дмитро.

Далі був наказ прориватися до «Азовсталі». Там він продовжував службу, тримаючись до останнього — аж до наказу про вихід у полон.

Під час бойових дій Одеса був поранений декілька разів. Уламки потрапили йому в ногу та обличчя.

Полон, як страшний сон

«Що розказувати про полон? Там було важко.Я тільки рад тому, що мене доволі швидко обміняли. Але шкода, скільки хлопців там знаходиться ще. Це просто несправедливо!»,– каже Дмитро.

Чоловік був спочатку в Оленівської колонії, потім його етапували в Горлівську.

Обмін, у який потрапив Дмитро, відбувся 3 жовтня 2022 року. Відтоді він намагається розшукати в соцмережах хлопців, з якими разом пройшов крізь найважчі випробування.

«Ми повинні триматися разом. Як мінімум, бути на зв’язку. Ми разом пережили таке, що не дай Бог комусь пережити», – каже Дмитро. Наприклад, він мав телефону розмову з командиром ТРО, який нещодавно був обміняний.

Після полону — новий фронт допомоги

Після обміну Дмитро твердо знав: що б не сталося, він і далі працюватиме для України. Він швидко пройшов лікування, зайнявся протезуванням зубів і виїхав до Фінляндії, у Тампере, де вже перебувала його родина. Там Дмитро познайомився з місцевими волонтерами, які регулярно доправляють в Україну допомогу та автомобілі для ЗСУ. Одного разу він навіть сам переганяв машину, яку купували військовим.

Сімейна історія теж тримає його в тонусі: старші діти дружини від попереднього шлюбу воюють. Син служить у Третій штурмовій бригаді, а донька — у «Азові».

«Тому мені не треба зайвих привидів, щоб допомагати війську», – каже він. Нещодавно він організовував збір на прилади нічного спостереження. Сам він працює по 8 годин на добу, а у вільний час намагається збирати речі за потребами різних бригад. Окрім цього чоловікові треба забезпечувати родину та вчити фінську мову, на що теж потрібен час.

«Одесу» щиро злить байдужість деяких українців у Фінляндії, які поводяться так, ніби війна їх не стосується. Він згадує випадок із чоловіком зі свого складу: той уперто відмовлявся скидатися навіть на парафін для окопних свічок. Але все змінилося, коли мобілізували його двоюрідного брата — тоді він раптом почав просити допомогу вже для нього.

Дмитро каже, що більшість фінів починають розуміти, що це війна не тільки в Україні, це – пряма загроза Європі.

«Вони кажуть, що ми просто тримаємо удар. Фіни розуміють, що біда може прийти в їх домівки та намагаються перейняти наш досвід. Тому гарно відносяться до наших переселенців, краще ніж до переселенців з інших країн. Вони нас люблять»,– каже він.

Дмитро впевнений, що, находячись у безпеці, не можливо не допомагати тим, хто воює зараз.

«Мене вражають фіни! Вони набивають собі тризубці, возять гуманітарну допомогув Україну за свої кошти, вважаючи це за честь», – розповідає він.

У Тампере, окрім Дмитра, живе ще кілька ветеранів. Вони тримаються разом: спілкуються, підтримують один одного, взаємодіють із місцевою Територіальною обороною, організовують спільні події, благодійні аукціони та публічні читання.

Мрія в Дмитра одна — кінець війни. Але поки вона триває, він каже, що хоче залишатися максимально залученим у допомогу війську.

«Буду робити все, що в силах, не зупинятися ні в якому разі. А коли скінчиться війна – треба їхати в Україну та підіймати нашу Неньку. Я б і зараз це зробив, знайшов би себе, але у мене сім’я та я не хочу, щоб вона жила під обстрілами», – наголошує Дмитро.