“Економіка” на згарищах: що насправді стоїть за прогнозом окупантів про розвиток Маріуполя, - ДОКУМЕНТ

Минуло понад три роки відтоді, як Маріуполь опинився під окупацією. Місто, яке колись було промисловим серцем Приазов’я, сьогодні виглядає як декорація — з вивісками нових кав’ярень на тлі обгорілих багатоповерхівок. Центр зафарбований і підчищений для телевізійних сюжетів, а за кілька кварталів — будинки без води, каналізації й газу. У місті ще досі існують будинки, де залишилися поодинокі мешканці, які виживають серед руїн.

Понад половина довоєнного населення — розсіяна по всій Україні та за її межами. Заводи не працюють, робочих місць немає, соціальна інфраструктура фактично знищена. У місті бракує лікарів, шкіл і навіть транспорту, а “нові будинки” найчастіше зводяться на місці знесених кварталів, де ще недавно жили тисячі маріупольців.

Попри це, окупаційна адміністрація продовжує створювати на папері ідеальне місто. У новому документі від 11 листопада, який оприлюднено на офіційному сайті окупаційної адміністрації під назвою «Прогноз социально-экономического развития городского округа Мариуполь Донецкой Народной Республики на 2026–2028 годы» чиновники описують картину «стабильного роста»: населення збільшується, підприємства працюють, відкриваються магазини, будуються нові будинки. Усе — відповідно до “стратегического планирования Российской Федерации”.

На папері все виглядає переконливо. Але за цифрами — суцільна маніпуляція. Редакція 0629 вивчила цей документ і розібралася, як саме окупанти малюють «економічне відродження» міста, якого фактично не існує.

Демографія: навіть окупанти визнають кризу

Однією з перших тем у «прогнозі» є чисельність населення. У документі зазначено:

«2026 год — 360 тыс. человек; 2028 год — 400 тыс. человек».

Цифри виглядають як ознака зростання — нібито зруйноване місто повертає мешканців. Але навіть поверхневий аналіз показує, що ці дані не мають нічого спільного з реальністю.

Населення Маріуполя до повномасштабного вторгнення становило близько 430 тисяч осіб. Після бойових дій і окупації в місті, за даними чинної Маріупольської міськради, залишилося не більше 120 тисяч, причому значну частину становлять люди старшого віку. Це підтверджують і незалежні дослідження, і навіть сам документ окупантів, де визнається:

«Демографическая ситуация в муниципальном образовании городской округ Мариуполь в настоящее время характеризуется неудовлетворительными показателями. Сохраняется естественная убыль населения, обусловленная низкой рождаемостью и высоким уровнем смертности».

Фактично це пряме визнання — навіть окупаційна влада не може приховати, що населення скорочується. Проте у тому ж тексті кількома рядками нижче чиновники “виправляють” ситуацію, записуючи прогноз зростання — так, ніби місто раптом почне притягувати нових мешканців.

Якщо подивитися, хто саме зараз живе у Маріуполі, картина виглядає сумно.

• Молоді майже немає. Частина виїхала на підконтрольну Україні територію, частина — до Росії або за кордон.
  
  

• Сім’ї з дітьми виїжджають першими через нестачу шкіл, садків і медичних закладів.
  
  

• Працездатне населення скорочується, а відновлення промисловості, яке могло б утримати людей, так і не відбулося.
  
  

У місті зростає частка пенсіонерів і самотніх людей. Навіть офіційно у документі визнається “високий рівень смертності” — але без конкретних цифр, бо вони зруйнували б міф про «400 тисяч маріупольців».

Окремий парадокс — “повернення жителів”, яке окупанти подають як доказ стабілізації:

«В то же время многие жители, покинувшие город, возвращаются на место постоянной регистрации».

Реальність інша: більшість тих, хто повертається, — це будівельники, працівники російських підрядних організацій, військові або службовці окупаційних структур, а не колишні маріупольці. Часто ці люди навіть не мають місцевої прописки — її просто оформлюють для статистики.

Водночас тисячі колишніх мешканців, чиї будинки знищено, залишаються в евакуації. Вони не можуть повернутися через відсутність житла, медицини, елементарних умов та фільтрацію у Шеремєтьєво.

Так званий “демографічний прогноз” не просто маніпулює цифрами — він маскує депопуляцію, старіння і соціальний колапс. Під виглядом “зростання населення” влада фактично узаконює заміщення місцевого населення приїжджими з Росії, що є типовою практикою для окупованих територій.

Фантомна промисловість

У прогнозі зазначено, що:

«промышленный комплекс городского округа Мариуполь включает 119 промышленных предприятий, 27 из которых осуществляют производственную деятельность».

На папері це справляє враження — 27 підприємств, нібито відновили роботу. Але якщо придивитися до списку, стає очевидно: мова йде не про відродження промисловості, а про статистичну імітацію діяльності.

Серед “працюючих” фігурують дрібні цехи, бетонні заводи, ремонтні майстерні або переробники відходів. Найбільші з них — «Энергоспецмаш», «Мариупольэнергочермет», кілька виробників будматеріалів і харчових продуктів.

«Общество с ограниченной ответственностью “Энергоспецмаш” специализируется на изготовлении нестандартного оборудования... Численность работающих — 242 человека», — йдеться у документі.

Тобто “найбільше машинобудівне підприємство” Маріуполя нині має лише дві сотні працівників. Для порівняння: до війни на комбінаті «Азовмаш» працювали понад 12 тисяч осіб.

Ще один приклад — “ММК имени Ильича”, який у звіті позначено як діючий об’єкт:

«В настоящее время осуществляется работа по утилизации отсортированных материалов — переработка шлака. Численность работающих — 580 человек».

Тобто колись один із найбільших металургійних гігантів Європи, який виробляв мільйони тонн сталі, тепер — пункт утилізації металобрухту. Окупанти навіть не приховують, що “відновлення” полягає лише у розборі заводу та продажу залишків.

Окремим пунктом у звіті подано “нове будівництво”:

«Общество с ограниченной ответственностью “Мариупольский металлургический завод” — электрометаллургический комплекс... окончание строительных работ запланировано на 2030 год».

Фактично йдеться про паперовий проект, який існує лише на рівні оголошення. На 2025 рік на цьому об’єкті працює 33 людини. Обіцяні “1000 робочих місць” — це перспектива через п’ять років, якщо взагалі буде фінансування.

Решта “промислових об’єктів” — це дрібні виробники бетону, асфальту й плитки, такі як «Азовбетон», «Мбетон», «Азовстройматериалы», «БКД-Асфальт». Вони обслуговують будівельні підряди російських компаній і повністю залежать від замовлень державних структур.

Промисловість у звіті виглядає як жива — але насправді це переліки цехів і складів, які функціонують лише на папері.
Навіть за офіційними даними, у першому півріччі 2025 року обсяг “відвантаженої продукції” становив 5,2 млрд рублів. Для порівняння, довоєнний Маріуполь виробляв продукції на сотні мільярдів гривень щороку.

Таким чином, “фантомна промисловість” Маріуполя — це статистичний фантом, створений для того, щоб показати “економічну активність”. У реальності ж основна промислова інфраструктура міста зруйнована, а решта — розібрана на метал.

Зростання без зарплат

«Среднемесячная начисленная заработная плата работников организаций составляет 66 090 рублей, что на 11 % выше уровня прошлого года», — йдеться у документі.

На перший погляд, показник виглядає оптимістично. Проте за цією цифрою — не реальне зростання доходів, а зміна структури зайнятості.

Звіт враховує лише великі та середні підприємства, яких у місті залишилося одиниці, — переважно будівельні підрядники та обслуговуючі компанії, що працюють на російські бюджети. Саме вони й формують “середню температуру по лікарні”, тоді як більшість мешканців живе зовсім в інших умовах.

На будівництві нових кварталів або в торгівлі працюють тимчасові працівники з Росії чи з інших окупованих територій, які отримують зарплати у рублях, але витрачають гроші поза містом. Для місцевих рівень оплати залишається мінімальним — часто 20–25 тисяч рублів, що нижче прожиткового мінімуму навіть за російськими мірками.

При цьому у звіті вказано, що всього зайнятих в економіці — 56,5 тисяч осіб, тобто менше 20 % від заявленого населення. Решта — безробітні, пенсіонери або ті, хто виживає за рахунок підробітків. Така структура свідчить не про “економічне зростання”, а про згортання реального ринку праці і повну залежність від бюджетних вливань із Росії.

«Ситуация на рынке труда оценивается как стабильная», — запевняють у звіті.

Але “стабільність” тут означає одне: ніяких робочих місць не створюється, і жодних перспектив для людей, які залишилися у місті, немає.

У підсумку “підвищення зарплат” виглядає так само, як “відновлення економіки”: цифри ростуть лише в офіційних таблицях, тоді як сам Маріуполь залишається зруйнованим і економічно спустошеним.

Будівництво як головна декорація

Основна ставка окупаційної влади зроблена на житло. Саме цей сектор у звіті описується як головний “успіх” Маріуполя:

«До конца 2025 года планируется завершение реализации 8 проектов по строительству многоквартирных жилых домов общей площадью 49 772 кв. м», — йдеться у пояснювальній записці.

Ті самі адреси — вулиці Купріна, Зелінського, Полтавська — не раз фігурували у російських сюжетах як символ “відродження”. На цих локаціях звели кілька однакових типових будинків, зняли репортажі — і це подається як доказ “масштабного будівництва”. Насправді ж мова йде лише про кілька десятків нових секцій, які не компенсують навіть десяту частину зруйнованого житлового фонду.

Показово, що 94 % усіх інвестиційних угод у місті — саме житлові будинки. Решта сфер — промисловість, соціальні об’єкти, транспорт — отримали крихти від фінансування.

«Основная цель — обеспечение граждан жильём в рамках реализации специального инфраструктурного проекта Российской Федерации», — зазначено у звіті.

Тобто вся “відбудова” фактично фінансується з російського держбюджету через публічно-правову компанію “Единый заказчик в сфере строительства”. Це структура, підпорядкована Міністерству будівництва РФ, яка одночасно виступає і замовником, і контролером, і головним отримувачем підрядів.

Працюють на цих об’єктах здебільшого російські підрядники, які завозять робочу силу з регіонів РФ. Місцевих маріупольців залучають мінімально, переважно на низькооплачувані допоміжні роботи. Квартири, які зводяться, не продаються, а розподіляються за відомчими списками — між військовими, поліцейськими, чиновниками або переселеними працівниками російських відомств.

«Квартиры в этих объектах предоставляются гражданам в качестве компенсации за утраченное жильё», — йдеться у документі.

На практиці ж “компенсація” отримується вибірково, а більшість колишніх мешканців зруйнованих кварталів роками не можуть домогтися навіть реєстрації у черзі. Багато хто живе у тимчасових гуртожитках або взагалі залишив Маріуполь.

Так “відбудова” перетворюється на декорацію для телевізійних сюжетів, покликану продемонструвати, що “місто повертається до життя”. Але за цими фасадами — порожні вулиці, непридатні комунікації, відсутність шкіл і лікарень.

Будівництво для окупантів — не інструмент відновлення, а засіб політичного піару. Кожен новий будинок — це ще один кадр для звіту до Москви, а не крок до реального повернення Маріуполя до життя.

“Економіка гіпермаркетів”

Документ особливо хвалиться ростом торгівлі:

«Оборот розничной торговли в I полугодии 2025 года увеличился на 40,9 процента по сравнению с 2024 годом».

Та за цим “зростанням” стоїть не розвиток місцевої економіки, а розширення російських торгових мереж. Після 2023 року в Маріуполі почали масово відкриватися нови магазини — формально як “нові підприємства”, але фактично це філії великих російських корпорацій, що замінили зруйновані українські магазини.

На місці колишніх «АТБ» або «Грацій» тепер стоять копії російських брендів, що працюють на імпортованих товарах і централізованих ланцюгах постачання. Місцеві підприємці до цього ринку майже не допущені: їх або змушують працювати у форматі франшиз, або вони просто не витримують конкуренції з мережами, які отримують податкові пільги у так званій “вільній економічній зоні”.

«Количество зарегистрированных субъектов хозяйствования увеличилось на 38 процентов», — радіє звіт.

Але більшість цих “нових суб’єктів” — це дрібні ІП або самозайняті, які продають товари на стихійних ринках або працюють у сфері послуг. Саме вони формально створюють “позитивну динаміку”, насправді не маючи стабільного доходу.

У результаті в Маріуполі формується економіка споживання без виробництва — коли товари, гроші та податки йдуть у російські мережі, а місто перетворюється на логістичну точку обслуговування окупаційної армії та держструктур.

Замість висновку: цифри проти руїн

У звіті окупаційної адміністрації Маріуполя все виглядає переконливо:

«Рост промышленного производства — 52,9 %»,

«Инвестиции в основной капитал — 1 млрд рублей»,

«Количество туристов увеличилось на 273 %».

Проблема лише в тому, що ці цифри не мають нічого спільного з реальністю. “Зростання” фіксується від нуля, “інвестиції” — це дотації з російського бюджету, а “туристи” — переважно працівники держкомпаній і військові, яких тимчасово розміщують у місті.

Фактичний стан Маріуполя — протилежність тим графікам і таблицям, які окупанти подають як “успіх”. За межами парадних вулиць — зруйновані квартали, порожні двори, розібрані лікарні та школи. У місті немає стабільного водопостачання, не працюють комунальні системи, транспорт і медицина тримаються на мінімумі.

«Базовый вариант предполагает устойчивое развитие экономики и социальной сферы», — підсумовує документ.

У перекладі з чиновницької мови це означає: Маріуполь має залишатися на папері стабільним, навіть якщо насправді він розсипається.

“Прогноз розвитку” не є планом відновлення — це звіт для Москви, покликаний виправдати окупацію і показати “ефективне управління”. Він не описує життя людей, а лише фіксує, наскільки успішно можна створити ілюзію нормальності на руїнах.

Маріуполь у цих документах існує — але лише у вигляді таблиць, відсотків і фраз на кшталт “устойчивое развитие”. Реальне місто залишається без людей, без інфраструктури й без майбутнього, поки його іменем прикрашають черговий російський звіт.

У статті використані скріншоти Звіту окупантів.