Жити знову. Історія маріупольчанки, яка знайшла дім на Сицилії

Майя Шурховецька потрапила на Сицилію випадково. Вирвавшись із донькою з блокадного Маріуполя, вона гадки не мала, що робити далі, де жити, чим займатися. Майя думала подивитися на різні країни, перш ніж вирішувати, де зупинитися. Почати вирішила з Італії. Забронювала квартиру у Палермо на чотири дні, але обставини змусили затриматися там на 3,5 роки. Сьогодні жінка живе в Кальтаджіроне. 

Як склалося її життя в Італії, і чому вона більше не планує повертатися в Україну, розповіло видання «Схід NOW»

«Їдьте і ніколи не повертайтеся»

– 13 березня вночі снаряди лягали так близько, що ми вже прощалися із життям. Стіни буквально ходили ходуном, хиталися, від гуркоту все стискалося всередині – такий тваринний страх. Страх за свою дитину, – згадує Майя початок весни 2022-го в Маріуполі.

Вранці родина побачила, що будинків навколо більше не існує. Тож 14 березня сіли в машину і поїхали з міста. Майя вмовила всіх знайомих, у кого ще залишалися машини та бензин, їхати разом з ними. Утворилася досить велика колона. Тоді ще не було інформації про «коридори», тож їхали вони навмання, отримуючи інформацію через «сарафанне радіо».

– Я розуміла, що нас можуть розстріляти, ми можемо налетіти на міну або потрапити під обстріл «Градами», але я так само розуміла, що в Маріуполі ми загинемо. І треба ризикувати.

Вони їхали через десятки російських блокпостів. Їх зупиняли, оглядали машину, перевіряли документи. Дехто навіть запитував, ну як там «Пентагон» (народна назва одного з районів Маріуполя).

– Ну, тобто на деяких блокпостах стояли місцеві. Молоді хлопці. І я весь час намагалася зазирнути їм у вічі. Хотіла зрозуміти, як це взагалі – йти вбивати своїх, розстрілювати, рівняти з землею місто, в якому колись самі жили – і не бачила у цих очах нічого. Дехто з них нам казав: «Їдьте і ніколи не повертайтеся назад».

І вони їхали. Спочатку дісталися Запоріжжя, а далі – дорога на Захід.

Із вогню – у полум’я

Майя з донькою планували відвідати декілька країн, подумати, де їм буде краще. Так вони опинилися на Сицилії, в Палермо. Приїхали лише на чотири дні, але раптом донька у важкому стані потрапляє до лікарні. І це було жахливо – без знання мови зрозуміти, що за діагноз встановлюють лікарі, як проходить лікування.

Хвороба була тривалою та важкою. Термін оренди квартири в Палермо закінчився, а винайняти житло в Італії на тривалий час – велика проблема. Майя була у відчаї. Але людяність перемагає лихо. Власники квартири відгукнулися: у них знайшлися друзі, які погодилися прописати Майю в квартирі та надали їй житло.

В Італії питання прописки та наявності житла – це не просто дах над головою, а ще й обов’язкова умова отримання статусу біженця.

– Всі, хто приїжджають в Італію, звертаються в місцеву комуну з заявою про надання «пермессо» – статусу тимчасового захисту. Це щось на кшталт нашого міськвиконкому. Для того, щоб отримати «пермессо», потрібно мати орендоване житло та прописку. Тут власник житла зобов’язаний прописати того, кому здає квартиру. Без прописки ви не зможете залишатися в Італії. Статус надається на рік, а потім треба знову йти в комуну із заявою про його подовження.

Нічого, окрім права проживати та працювати на території Італії, «пермессо» не дає. В цій країні не виплачують жодної соціальної допомоги, не надають соціального житла.

– Минулого року рішення про подовження терміну перебування українців у цьому статусі взагалі не ухвалювали півтора місяці, тож всі ми, українці в Італії, жили в підвішеному стані.

Тому якщо минулоріч в українців ще були якісь сумніви щодо того, чи потрібно отримувати робочу візу в Італії, то зараз таких сумнівів немає – від «пермессо» допомоги ніякої, а з робочою візою більше впевненості у майбутньому.

– Ця країна точно не для всіх. Італія підходить лише тим, хто дієвий і готовий все робити самостійно, без сторонньої допомоги. Тут кожен сам за себе, – каже Майя.

У неї особисто не було вибору, лишатися чи їхати – донька була хвора й знаходилася в лікарні. Потрібно було терміново знайти постійне житло та роботу, щоб вижити. І в кризовій ситуації їй знову допомогли нові італійські друзі, власники її орендованої квартири. Вони вислухали про досвід роботи Майї у Маріуполі (вона була співвласницею одного з відомих літніх барів) і познайомили з людьми, які мали ресторанний бізнес у Палермо. Їй запропонували роботу офіціантки в одному із закладів.

– Я взагалі-то не хотіла працювати офіціанткою. Але на той момент вибору у мене не було. Проте мені пощастило: в Палермо я працювала з відомими рестораторами Франческо Граціано (мережа закладів Graziano), і на проект wow.palermo (Tiziano di Cara, Giuseppe Romana, Giovanni Polizzi) – ці люди великі молодці у бізнесі, я їм дуже вдячна за можливості».

Вже за кілька місяців власники довірили Майї роботу адміністратором закладу традиційних сицилійських страв в історичному центрі Палермо. Звісно, аби проявити себе й довести, що вона може працювати, довелося вивчити італійську.

Все життя Майя Шурховецька вважала, що не має здібностей для вивчення мов. Але зараз вона вільно говорить італійською на будь-які теми.

– Виявляється, справа не у здібностях, а в мотивації. У мене була шалена мотивація отримати роботу. Тому я вчила італійську всюди. Мовні курси мені зовсім не допомогли. Вони були короткостроковими, а викладачка дуже часто була не в гуморі, хворіла, чи через погану погоду не приходила на заняття. Тож справжнім вчителем мови для мене стало італійське оточення. Я отримала першу роботу, ще не володіючи мовою. І це був мозковий штурм – вчити необхідний набір лексики, щоб отримувати замовлення. Я впоралась.

Окрім мовного інтенсиву на роботі, Майя влаштовувала собі інтенсив удома: музика, фільми – все тільки італійською.

– Ця мова насправді дуже близька до української. Не в частині граматики чи лексики, а саме у вимові. Тому українцям легко говорити італійською, – каже маріупольчанка. – Ну а нові слова я вчу і зараз щодня. Вивчення мови – це постійний процес.

Італійці – такі італійці

Жити серед італійців – це перебувати у стані постійного здивування. Вони веселі, емоційні, з ними приємно спілкуватися вранці в кав’ярні біля дому і ввечері на вечірці. Якщо ви оселилися в будинку і зайшли пару разів в кафе поруч, не сумнівайтеся, що вже на третій раз вас впізнають, почнуть з вами вітатися, посміхатися і пригощати тим, що ви замовляли раніше (вони пам’ятають). Це відчуття родинності  з сусідами створює теплу атмосферу навколо, і для чужинця в цій країні це просто бальзам на серце.

Проте є багато речей, які неприємно вражають.

Італійці дуже гучно розмовляють всюди. Картина, коли люди стоять по різні боки широкої автостради і перекрикують машини, розмовляючи один з одним, - дуже типова. Чомусь в подібних ситуаціях італійцям не приходить в голову подзвонити по телефону і не напружувати голос і людей навкруги.

Вони дуже специфічно ставляться до дітей. Їхня любов до них безмежна. Але ця любов перетворює деяких дітлахів на маленьких «монстрів», які потім виростають у великих «монстрів». Тож коли ви заходите в громадський транспорт на Сицилії, не дивуйтеся, що молодь сидить з ногами на сидіннях, а літні люди стоять поруч в переповненому автобусі. Не намагайтеся робити зауваження, якщо якийсь молодик захоче стукати з усієї дурі кулаками по склу, побачивши знайомого на вулиці. Якщо вам не пощастило їхати в автобусі одразу з декількома різними компаніями молоді, будьте готові слухати гучну музику одномоментно від 3-4 виконавців.

І не сумнівайтесь – ніхто в автобусі не насмілиться зробити зауваження, тому що це – ДІТИ.

А знаєте, звідки пішло таке священне ставлення? В Італії давня і глибока демографічна криза.

Майя Шурховецька розповідає про причини цієї кризи так: в Італії чоловіки (на дівчат це правило не поширюється) до 40 років вважаються дітьми. Багато хто аж до цього віку знаходиться на повному забезпеченні батьків. Чоловіки-італійці  інфантильні, не можуть одружитися без дозволу матері, а мами в Італії дуже строгі до жінок і їм сподобатися важко. Тож, щоб не нервувати любу матусю,  найчастіше чоловіки створюють родини, коли їхні мами йдуть у засвіти. Але це пізно, близько 50-60 років. І в такому віці родини часто стикаються з проблемами дітонародження. Тому і демографічна криза.

Тож наші українки на Сицилії, які приїхали туди із дітьми, кажуть, що на батьківських зборах у школах вони – наймолодші матусі за віком. Більшість батьків – 50-55 років.

Ще одна причина пізніх шлюбів – італійське законодавство. Воно надзвичайно лояльне до жінок з дітьми. Неодружені українки, які приїжджають до Італії, жартують, що вийти заміж за італійця, народити дитину і після цього розлучитися – це як виграти джек-пот, тому що жінка в такому випадку може відсудити більшу частину майна.

Тож італійські чоловіки дуже обачливі і не поспішають одружуватися, щоб не мати фінансових проблем.

Все це в сукупності призвело до того, що нація катастрофічно старіє, і в невеличких містах Італії, в тому числі на Сицилії, багато напівпорожніх містечок з незаселеними будинками, які продаються дуже дешево.

Ну і як можна говорити про Італію і не сказати про мафію. Попри багаторічну боротьбу з нею, мафія все ще існує. Кажуть, що сицилійська мафія у Палермо досі контролює вивіз сміття у місті (окрім традиційних для неї «бізнесів»). І хоча точно цього ніхто не знає, проблеми з вивозом сміття там очевидні – на вулицях брудно, а вивіз побутових відходів організований так незручно (ти можеш викидати певний тип сміття лише в певний день тижня, і якщо пропустив потрібний день, доведеться зберігати сміття дома), що все це погано відбивається на санітарному стані столиці Сицилії.

До мафії на Сицилії ставляться погано, а пам’ять про невинних жертв мафіозі можна зустріти і в центрі Палермо, і  в невеличкій капличці на узбережжі, де розміщені фотографій загиблих. Таких місць багато. Люди хочуть кращого життя. Мирного життя. Це так природно – хотіти миру, і для українців, і для італійців.

Робота мрії

Через три роки важкої роботи в ресторанному бізнесі Палермо, Майя Шурховецька отримала пропозицію роботи своєї мрії. Доктор агрономії Алфіо Паппалардо запропонував їй стати менеджеркою нового проєкту – Вілли Principi di Moschitta casa Pappalardo в Кальтаджіроне.

Цю гостьову віллу Альфіо будував власноруч протягом п’яти років. І Майя погодилася працювати в цьому неймовірно красивому місці.

– Я тут фактично хазяйка вілли – займаюся промоцією, зустрічаю гостей, стежу за номерами і готую сніданки. Ми перший рік відкриті, й можу сказати, що відпрацювали на вищому рівні. У високий сезон, серпень та вересень, у нас було повне заселення всіх 12 номерів. Гості приїжджають з усього світу.

Майя розповідає, що готельний бізнес в Італії відрізняється від українського. Тут власник намагається бути ближче до гостей, особисто зустрічає кожного, спілкується, проявляє максимум гостинності. І люди це відчувають.

– За той час, що я працюю на віллі, я дуже змінилася. Мій ритм життя став спокійнішим, я багато чого переосмислила. Мені здається, я тепер зовсім інша людина. Щоденна краса навколо мене, тиша, простір роблять свою справу.

Зараз Майя більше заробляє, менше витрачає, і мріє, що за 2-3 роки вона зможе купити власний будиночок. Тут це реально.

«Вже не повернусь…»

За останні роки плани щодо майбутнього неодноразово змінювалися, каже Майя. Коли виїжджали з Маріуполя, ще думали колись повернутися туди. Після окупації міста стало зрозуміло, що повертатися вже нема куди, тож мріяли повернутися в Україну, жити у Києві.

– Ми вже більше ніж три роки на Сицилії. Це означає, що я вже змогла налагодити тут життя. Донька успішно навчається, три роки поспіль виграє шкільні олімпіади з математики. Тут її друзі, захоплення. Після всього, що дитині довелося пережити під обстрілами, і після Маріуполя, адаптуючись в абсолютно нових реаліях, в чужій країні, вона дуже боїться нових змін, переїздів тощо. Тому сьогодні я відчуваю, що наше майбутнє – тут, в Італії.

На Сицилії Майя гуртує навколо себе українську спільноту, влаштовує українські свята. Вона була тією людиною, хто організовував у Палермо показ фільму «20 днів у Маріуполі». Події фільму розгортаються там, де жила родина Шурховецьких – на вулиці Троїцькій.

– Нас, українців, дуже мало на Сицилії. Але ми тримаємось один за одного, допомагаємо, підтримуємо. І це безцінно – відчувати свою спільноту в країні з геть іншими традиціями.