ТНМК і шлях до свободи: як маріупольський військовий уникнув полону і пройшов «фільтрацію» завдяки репу

Весна 2022-го. Маріуполь тримає оборону в повному оточенні. Військовослужбовець Валерій Лєщенко звертається до командира з проханням дозволити йому переодягнутися у цивільний одяг і вивезти родину на підконтрольну Україні територію.

Як йому вдалося пройти російські блокпости, пережити «фільтрацію» завдяки музичному таланту, та яку роль у цій історії відіграв гурт «Танок на майдані Конго» (ТНМК) — він розповів журналістам 0629.com.ua.

З неформала у військо

Валерій Лєщенко, відомий під псевдо Вєл, родом із Маріуполя. Йому 37 років, він виріс у Кальміуському районі. Його підліткові роки минали під гаслом «секс, наркотики, рок-н-рол», адже Валерій був активним учасником неформальної маріупольської тусовки: відвідував концерти, експериментував зі стилем і завжди прагнув вирізнятися.

Музика була його головною пристрастю. Він грав на гітарі, співав і навіть брав участь у шоу «Х-фактор», однак тоді публіка не оцінила його талант. Водночас життя «неформала» мало й темний бік — залежність від алкоголю.

«Це мене звабило на криву стежину. Наприкінці мене вже не цікавила музика, а тільки алкоголь. Я зловживав довгий час і, як наслідок, мав викривлені погляди на багато речей. Покарав сам себе, що тут і казати», — згадує Валерій.

Згодом він зумів подолати цей період, змінив оточення та спосіб мислення. Знайшов кохану жінку, з якою створив сім’ю, і став батьком. А у 2016 році зробив новий крок у житті — вступив до лав Збройних Сил України, приєднавшись до окремої мотопіхотної 56-ї бригади.

«Служба дала розуміння цінностей життя та знайомства з людьми, які мають позитивний вплив. Зараз моє життя мене повністю задовольняє. А весь негативний досвід – мабуть його треба було пройти, щоб стати тим, ким я є», – каже Валерій.

Як місто ставало руїною

24 лютого 2022 року Валерій Лєщенко був на чергуванні. Всі поспішно евакуювались з місця постійної дислокації, спаливши документи.Для маріупольця оборона міста розпочалась з нарядів у ЗОШ № 20, де саме навчались його діти.

«Був хаос. Наше командування виявилось, так би мовити, трошки штабним. Я і сам штабний, я не воїн. Але перші дні я рвався до бою, але мені наказали стояти на воротах або патрулювати майже наосліп», – згадує військовий.

Наприкінці лютого, коли майже всі райони міста опинились під ударами та зв’язку не було, Валерій забрав свою родину та перебрався на територію заводу ім. Ілліча. Дружина та діти переховувались у цехах, а Валерій продовжив нести службу, дивлячись, як його рідне місто стає руїною.

«У мене була депресія та злість. Я не знав, що робити, не думав, що росіяни такі дурні. Але виявилось, що саме такі», – каже він.

7 квітня 2022 року Валерій разом із дружиною намагався залишити бомбосховище комбінату поблизу КП №3. Перша спроба виявилася невдалою — почався обстріл, і довелося повернутися назад.

Після обіду він повідомив командиру, що переодягнеться у цивільний одяг і бере на себе відповідальність вивезти родину з Маріуполя.

«Мені дали згоду, але попередили: якщо я зможу вирватися з оточення і не з’явлюся у військкомат, то мені загрожуватиме 12 років ув’язнення», — згадує Валерій.

Скориставшись проломом у паркані, що утворився після влучання снаряда, він разом із групою цивільних залишив територію комбінату та розпочав небезпечний шлях на підконтрольну Україні територію.

Реп у відділенні поліції та гурт ТНМК

Валерію пощастило, що в місті не було Інтернету, а росіяни не мали повної бази даних оборонців Маріуполя. Протягом трьох тижнів він залишався у місті, долаючи огиду щоразу, коли бачив окупантів та їхню символіку. У цей час писав патріотичні тексти й постійно обдумував, як безпечно вирватися з окупації. Зрештою він вирішив рушити у напрямку Запоріжжя.

Втім, уже на першому блокпосту його зупинили та відвезли до відділу поліції. Там почали бити, розпитувати, ким він є, і навмисно віддавали команди українською мовою, щоб перевірити реакцію. Будь-яка підозра могла коштувати йому свободи або навіть життя — окупанти могли взяти його в полон чи розстріляти на місці.

Валерій наполегливо переконував, що він звичайний робітник заводу й ніколи не мав стосунку до війська.

«Мене почали допитувати, та я злякався так, що взагалі нічого зайвого не сказав. У телефоні вони побачили мої текти на український та російській мові. Я сказав, що я поет та музикант, пишу пісні. Слідчий відповів, що він теж музикант та змусив мене заспівати», – пригадує маріуполець.

Хвилюючись за себе та родину, з тремтінням у руках і голосі, Валерій почав читати власний реп. Це несподівано справило враження на росіян і допомогло йому зробити перший крок до успішного проходження «фільтрації».

Далі він показав свої татуювання — напис із назвою гурту Death та зображення гітари. Жодних військових символів на тілі не було, а сусіди ще не встигли видати його окупантам.

Перевірка відбитків пальців також минула без проблем, і зрештою Валерію вдалося вибратися з Маріуполя та дістатися до Бердянська.

«Вже в Бердянську я зв’язався з Олександром Сидоренко, «Фоззі», учасником гурту ТНМК. Він рекомендував свого знайомого власника готелю, який познайомив мене з перевізником. Ми з родиною виїхали в Запоріжжя, потім у Дніпро, де я вийшов на командування, сказав що живий. Мене викреслили з списку безвісті зниклих та розпочався етап відновлювання на службі», – розповідає Валерій.

Служити далі, творити далі

«Я пройшов всі кола пекла, на стресі, нікого не видав та себе не видав, та приїхав в Україну. Коли тільки вийшов з автобуса в Запоріжжі закричав «Слава Україні!» та побіг обіймати поліцейського. Він дивився на мене та посміхався», – пригадує Валерій.

Щоб повернутися на службу, Валерію довелося пройти співбесіди з представниками СБУ та контррозвідки. Йому ставили запитання про обставини перебування в місті, можливі контакти та людей, які залишилися в Маріуполі. Оскільки совість у нього була чиста, усі перевірки українських спецслужб він успішно пройшов.

«Мені сказали: «Молодець що повернувся. Служи далі», – каже він.

Тому Валерій Лєщенко продовжує службу в рідній 56 бригаді ЗСУ та намагається вдало поєднувати службу та творчість.

Маріуполець продовжує займатися музикою — записує треки та знімає відео. Нещодавно разом із творчим об’єднанням «ГАРТ», до якого входять рятувальники ДСНС та волонтери, він представив кліп, знятий у прифронтовому Краматорську.

Валерій зізнається, що найбільше хвилюється за родину і боїться, аби війна не знищила його натхнення.

«Тексти та музика приходять до мене постійно. Йду кудись — і в голові вже складається рядок. Люблю писати легкі пісні про родину та кохання, але виходить по-різному», — розповідає він.

Сьогодні у Валерія кілька музичних проєктів. Як MrWell він створює композиції на складні соціальні й політичні теми — про війну та страждання українського народу. А під псевдонімом Okremyy виконує ліричні пісні.

Якщо раніше він користувався готовими мінусовками з інтернету, то тепер співпрацює з автором, який пише біти спеціально для нього. Завдяки цьому у Валерія вже понад десять треків із повністю закріпленим авторським правом.

«Мені з родиною пропонували виїхати в Канаду. В Канаді велике ком’юніті маріупольців, родинам там легше ніж одиноким людям. Ми порадились з дружиною та на патріотичних поглядах відмовились. З однією сторони жалкую, а з другої – ні. Я зараз отримую досвід на служби та роблю висновки. Я людина творча, політика – брудне діло. Зараз я нікому нічого не доказую, але буду до кінця «топити» за українську культуру та бути самоідентичним», – впевнений Валерій.