«Тримаюсь, допомагаючи іншим»: історія дружини військовополоненого з Маріуполя

Її життя розділилося на «до» і «після» березня 2022-го. Відтоді Галина щодня чекає на звістку від чоловіка, який потрапив у полон. Вона не називає його прізвища, не показує фото, не розкриває номер частини — боїться, що будь-яка дрібниця може нашкодити. Але мовчати теж не може: виходить на акції, долучається до автопробігів, плете маскувальні сітки.

Про те, як жити в очікуванні, як триматися після кожного обміну, де немає її Олексія, і як знаходити сили у волонтерстві, вона поділилася з 0629.com.ua.

«Я своє відвоював»

Останнє повідомлення від чоловіка Галина отримала 16 березня 2022 року. Тоді в Маріуполі точились запеклі бої з окупантами. Олексій приймав активну участь у обороні. Як тільки була можливість, та з’являвся зв'язок, він писав коханій короткі, але такі потрібні смс з текстом: «Я живий» та «Зі мною все нормально». Але потім жінку оглушила тиша. Були сподівання, що все добре, але сумніви розбивали їх вщент.

17 березня колежанка Галини отримала повідомлення від Олексія з текстом: «Я своє відвоював». Жінки стали розшифровувати це посилання та з’явились здогадки, що Олексій потрапив у полон.

У той час Галина з дітьми жила в приватному будинку сестри в селищі Мангуш. Там було тепліше й безпечніше, ніж у їхній маріупольській п’ятиповерхівці. Вікна вони забарикадували, а самі більшість часу проводили у підвалі.

Мовчання телефону не давало Галині спокою. Вона постійно думала, що ще можна зробити й де шукати чоловіка. Випадкова зустріч із знайомим принесла новину: усіх затриманих — і військових, і цивільних — окупанти відвозять до колонії в Оленівці. Рішення їхати туди, попри небезпеку, вона ухвалила миттєво, хоча розуміла, що спершу треба підготуватися.

Побачення, якого не сталося

Галина поїхала під стіни колонії через вирій бойових дій 23 квітня 2022 року. Автомобіль потрапляв під обстріл, поряд падали міни, але вона була сповнена рішучості побачити Олексія. Вона спакувала теплі речі, їжу, засоби гігієни та добралась до КПП. Там її зустрів черговий, звірив прізвище по списку, щось передав у рацію та сказав, що треба почекати. Потім Галину завели в кімнату для побачень, сказали що речі можна залишити тут, а мішки з картоплею передати на столову. Жінка чекала на чоловіка, але побачитися їм так і не дозволили.

Через 4 дні, 27 квітня, Галина вирішила, що потрібно виїжджати з окупації. Заплативши купу грошей перевізнику, оминаючи блокпости росіян, та прямуючи просто через ліс, жінка дісталася Запорізької області.

«Я знаю, що того перевізника також затримали та утримували у полоні», – каже вона.

Дорога до нового дому

У Запоріжжі Галину зустріли волонтери організації «Я – Маріуполь». Її, як у всіх вимушено переміщених осіб, нагодували та допомогли добратися до табору переселенців. Там жінка з дітьми прожила дві доби, пакуючи гуманітарну допомогу та допомагаючи по кухні, поки чекала автобуса напрямком до Чернівецької області. Їхала туди, бо була домовленість з чоловіком у випадку тотальної війни перебувати у західних областях, де мешкають їхні родичі.

Галина дісталася до Вижниці, де винайняла будинок. Місто, що притулилося біля самих Карпат, вразило її своєю красою.

«Вірю, що тут Олексію буде зручно відновлюватися після повернення», — каже жінка.

Вона поступово облаштовує побут, хоча очікування чоловіка розтягнулося вже на 43 місяці.

Боротьба за чоловіка

Галина вирішила, що мовчки страждати та плакати – це не вирішення проблеми. Вона включилась в активну боротьбу за свого чоловіка.

Спочатку вона написала звернення до Координаційного штабу, Національного бюро при СБУ, Червоного Хреста та у військову частину Олексія. Згодом із нею зв’язалася інша жінка, яка збирала відомості про полонених із тієї ж частини. Так виникло коло спілкування, що переросло в ініціативну групу, де родичі бранців почали підтримувати одне одного, ділитися контактами та корисною інформацією.

У жовтні 2022 року Галина отримала офіційне підтвердження через Червоний хрест, що Олексій знаходиться у полоні, але це був тільки початок.

«Звільнені з полону самі знаходили мене у Facebook і розповідали про Олексія — про його психологічний та фізичний стан. Хоча він радив видалити профіль, я рада, що цього не зробила», — каже вона. Інколи новин про чоловіка немає по дев’ять місяців, а буває, що інформація доходить із запізненням у пів року.

«Я читала про Оленівку й знала, що там було пекло. Але коли дізналася, що в Горлівці ще гірше, це стало для мене справжнім шоком», — додає Галина.

Раптово жінка отримала лист від Олексія. Він її налякав, та дарував надію одночасно.

«Олексій писав, що він сильний та все витримає. У 2022 році написав, що може триматися стільки, скільки потрібно, рік, два, п’ять. Тоді це здавалось страшними цифрами. Вже пройшло майже 3,5 роки», – говорить вона.

Останнє повідомлення про чоловіка жінка чула від звільненого з полону морпіха 2 жовтня 2025 року, який бачив Олексія у грудні 2024 року. Зараз вона знає, що зараз її чоловіка тримають в СІЗО на території РФ.

Автопробіги, акції та, як «сколихнути Європу»

Від 3 грудня 2022 року Галина не пропустила жодної акції на підтримку військовополонених у Чернівцях. Вона регулярно бере участь у цих заходах, де спілкується з жінками, які переживають подібне.

«У свої 45 років я навчилася водити автомобіль», — розповідає Галина, додаючи, що тепер долучається й до автопробігів.

За її словами, на акції приходить свідома молодь, а також люди, у яких немає рідних у полоні, але вони прагнуть підтримати. Часом долучаються й колишні полонені. «Треба бачити їхні очі, коли вони говорять із нами. А ті, хто вважає, що такі заходи непотрібні, — просто не розуміють ситуації», — каже вона.

Жінка дивується, що частина суспільства впевнена, що всі в’язні Росії вже на волі чи є якісь домовленості про обмін «всіх-на-всіх».

«Ми стоїмо з плакатами не для влади, а для суспільства», – розповідає вона.

Однак Галина не обмежується локальною боротьбою. В червні 2024 року вона брала участь в адвокаційному турі в Швейцарії, де українці проводили акцію біля Головного офісу Міжнародного Червоного Хреста.

«З нами був звільнений з полону чоловік, він розповідав, як йому росіяни припалювали руку. В шоці була тільки перекладачка, а представники Червоного Хреста тільки стурбовані та відповідали шаблонними фразами», – пригадує вона.

Поїздка мала насичену програму. Жінки з плакатами «Росія вбиває!» проводили мирну акцію на залізничному вокзалі в Люцерні в перший день Саміту Миру, де проходив Саміт миру, виступали під Офісом ООН, спілкувалися з іноземними журналістами та відвідали територію колишнього концтабору Освенцім. Там вони провели паралелі між злочинами минулого століття та тим, що нині відбувається у місцях утримання українських військовополонених.

«Тоді нам вдалося привернути увагу Європи», — згадує Галина, — «але, на жаль, питання жорстокого поводження у російських тюрмах так і не було вирішене».

Зайнятість та волонтерство

Галина розповідає, що потрапила під скорочення на роботі, але особливо не шкодує про це. Вона знайшла себе у волонтерстві та допомозі іншим. У вільний час плете маскувальні сітки, вже навчає цьому й інших і пишається тим, що може бодай так підтримати військових.

«Мабуть, свій патріотичний настрій я передала дітям. Донька навчається у ліцеї МВС. Це не зобов’язує її стати правоохоронцем, але там робиться акцент на фізкультуру, правознавство та дисципліну. Син добровольцем пішов у військо, як тільки виповнилось 18 років. Хотів у Третю штурмову чи «Лють», але зараз у ЗСУ на Донецькому напрямку», – говорить Галина.

Галина з болем говорить, що з бригади Олексія вже багатьох хлопців обміняли, але його ім’я досі не пролунало. Чому — вона може лише здогадуватися, залишаючись у надії на наступні обміни. Вона зізнається: стежить за кожним списком, намагається вірити в краще, але кожного разу, коли там немає Олексія, серце стискається від розпачу.

«Я пишу в соцмережах, що рада за всіх звільнених, але сама продовжую чекати. Його мама плаче ще зранку, і це робить біль ще гострішим. А я рятуюся тим, що допомагаю іншим, знаходжу сили у добрих справах. Так і тримаюся», — стверджує жінка.